Інна та Діма були найкращою парою на факультеті. Обоє вродливі, розумні, гарно виховані – здавалось, вони були створені одне для одного. Обоє з хороших сімей, начитані, закінчили музичну школу, їм було цікаво спілкуватися на різні теми. Тож і родичі, і друзі були переконані, що весілля Інни і Діми – це лише питання часу.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
І відбулося воно через чотири роки після закінчення навчання. Пишна гулянка у заміському ресторані з довжелезними списками запрошених сподобалась усім. Тоді ніхто й подумати не міг, що буквально за лічені місяці молодята розлучаться. Однак саме так і сталось. Того дня до них в гості прийшла Ірина, найкраща подруга Інни. І, коли господиня вийшла на кухню по каву, подруга вирішила не втрачати часу. Тож Інна, повернувшись до кімнати, застала коханого в обіймах подруги. І гримнула дверима. Та так, що її ніхто не міг знайти.
Навіть батьки сказали зятю, що не відають, де їхня донька. Чи то обманули, чи то й справді не знали. Діма вперто продовжував пошуки, які через декілька місяців вирішив припинити. Зрештою, махнув рукою – ну, не хоче вона повертатися додому, то й нехай!
Діма розпочав нове життя. Вступив до аспірантури, успішно закінчив її і невдовзі став кандидатом наук. Згодом поміняв паспорт, аби в ньому не стояла відмітка про одруження. І ще через сім років одружився. Його музою стала художниця, яка малювала морські пейзажі, любила вино і купання в морі.
– Вона така талановита! – не міг нахвалитися нею Діма. – А ще вона про мистецтво знає геть усе! Вона так красиво малює!
Дмитро був щасливим. Щоправда, лише перші роки життя з Лялею. Вони часто їздили на море, гуляли парком ночами, милуючись місячним небом. Чоловік купав дівчину у ванні шампанського, і вони кохалися на простирадлах, встелених пелюстками троянд. Він закінчив докторантуру і став деканом історичного факультету. Вона ж писала його портрети, розповідала захопливі історії з життя видатних художників і надихала його на подвиги. Це завдяки їй Дмитро став проректором. Завдяки їй навчився розрізняти шедеври серед усілякої мазні.
Вони здавались гармонійною парою. Аж поки одного дня він не прийшов додому і не побачив, що її не стало. От було таке відчуття, наче вона зникла. І точно не повернеться назад. Як підтвердження отому побоюванню, яке виникло не відомо звідки, враз помітив, що немає її улюбленого плаща, який вони купили в Парижі, немає документів, золотих прикрас і ще деяких речей. Лише згодом побачив на своєму робочому столі записку.
«Вибач! Я покохала іншого і розпочинаю нове життя», – розмашисті, великі літери були написані поспіхом. Вона таки точно поспішала. Дмитро Едуардович відчув, як в горлі пересохло, ноги враз стали ватними.
– Ляля мене покинула? – прошепотів, сам не вірячи своїм словам. – Ні! Цього не може бути!
Втечу коханої чоловік переживав дуже важко. Спершу все ставив перед собою питання, на які не знаходив відповіді – чому? Як вона могла? Згодом стало легше.
– Відпусти і її та усі спогади про неї, – порадив Микола Сергійович, давній друг, а заодно і декан одного з факультетів. – Викинь з квартири геть усе, що може про неї нагадувати. А ще краще – поживи два-три місяці в мене, а в своїй квартирі замов капітальний ремонт.
Чи то життя у квартирі друга-холостяка, з якими вечорами пили коньяк у товаристві юних студенток чи то новий ремонт, який, до речі, майстри зробили дуже гарно, однак зміни в житті Дмитра Едуардовича пішли йому на користь.
– Друже, я закохався, – розповідав він Миколі. – О, вона – вершина моїх мрій.
– Ну і хто став цією вершиною? – поцікавився друг. – Невже ота мимра з математичного, яка на усіх нарадах дивиться на тебе, наче кіт на сметану?
– Звісно, що ні, – усміхнувся чоловік. – Вона, до речі, твоя студентка.
– Ого! – щиро здивувався давній друг. – Ну, вмієш ти зацікавити. Давай же, не тягни, розповідай!
І Дмитро Едуардович розповів, що якось в коридорі, поспішаючи, штовхнув юне дівча. Вибачився, мовляв, ненароком. Вона ж у відповідь пожартувала.
– Отак, слово за словом розговорилися, і я запросив її до свого кабінету на каву, – розповідав сивочолий чоловік. – Розпитав, де навчається, на якому курсі. Виявилось, що вона з сусіднього обласного центру. В неї тут бабуся з дідусем жили, записали їй у спадок квартиру. Краля ще та! Вродлива, за словом до кишені не лізе! Одне слово, закохався я наче хлопчисько!
– Ну й ну, – щиро здивувався друг. – Ну я ще розумію закрутити інтрижку! Але щоб закохатися! Дмитре, давай по-чоловічому відверто. Їй двадцять, а тобі пів сотні на носі.
– Ну, не пів сотні, а лише сорок сім, – аж образився чоловік. – А після сорока життя часто лише починається. Тому щиро сподіваюся, що це про мій випадок!
– Ну, нехай сорок сім, – махнув рукою друг. – Але ж їй лише двадцять. Вона в дочки тобі годиться. Ну і, повір мені, в голові в неї порожньо. Ні життєвого досвіду, ні начитаності. Ну тільки й радості, що красива. А що тобі з тої краси?
Проте Дмитро був впертим – покаже Еллі світ, сам підбере для неї хороші книги. Головне – що їм добре разом, що кохають одне одного, а все інше – то дріб’язок. Тож, коли розписалися, вирушили в мандрівку Європою. Варшава, Відень, Берлін, Мюнхен, Париж… Радості юної дружини не було меж! Не менше від неї радів і Дмитро, який почувався найщасливішим у світі.
– Коханий, мама хоче з тобою познайомитися, – сказала якось Елла. – Вона приїжджає з Рима через тиждень.
– Гаразд, кохана, – відповів чоловік. – Я також хочу познайомитися з нею.
До майбутньої зустрічі чоловік ретельно готувався. Розумів, що є однолітком тещі і хотів мати якнайкращий вигляд в її очах. Знав, що вона свого часу виїхала до Італії на заробітки й там залишилась. Приїжджає в Україну лише в гості раз чи двічі на рік.
– Мамусю, привіт! – обняла Елла вродливу, стильно одягнену жінку в аеропорту. – Познайомся, це мій Дмитрик!
– Ти? – вражено прошепотіла Інна, а це була саме вона. – Як ти міг? Елла – твоя донька!
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
