Життя

Знайти кохання допоміг резиновий чобіт та вкрадений рюкзак

Знайти кохання допоміг резиновий чобіт та вкрадений рюкзак

Ще в школі Оля помітила, що якась не така, як інші дівчатка. Бо інших хлопці смикали за коси, писали записки, згодом кликали на дискотеку і проводжали додому. А Оля наче існувала лише для того, аби попросити списати, написати твір і… На тому весь перелік закінчувався.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір". 

– Чому так? – розревілась одного разу дівчинка. – Чому їм дарують квіти, а мені – ні? В нас до Свята весни хлопці всім подарували квіти, окрім мене і Марічки?

– Ну, не знаю, мабуть, квітів не вистачило, – спробувала пожартувати Лєна, старша сестра. – Зрештою, Олю, перестань ревіти. Ти ж не маленька ляля.

Ревіти вона тоді таки перестала. Однак відповіді на запитання так і не знайшла. Ні тоді, в шкільні роки, ні згодом, коли стала студенткою інституту.

– Ніно, ну чому так? – допитувалась в сусідки по кімнаті в гуртожитку. – В чому справа?

– Не знаю, – чесно відповіла та. – Ти не красуня, але дуже симпатична. Ти розумна, комунікабельна, з почуттям гумору. Але хлопці наче не помічають тебе. Он Ірка має вибалушені очі, вічно намалюється так, що це просто жахіття, а якого кавалера відхопила! Чи та ж Танька! Само мале, худе, з істеричним характером, завжди всім незадоволена, а з аспірантом зустрічається. Я не знаю, чому так.

Оля і сама не знала в чому причина. Їй, як і будь-якій дівчині-студентці, хотілося уваги зі сторони хлопців. Чепуритися і бігти на побачення, цілуватися, слухати зізнання у коханні. Хотілося всього того, що вже було в житті її подруг. Натомість не було й найменшого натяку на щось подібне.

– Може, мені пороблено? – у відчаї дівчина звернулася до ворожки. – Може, на мені «вінець безшлюбності»? Допоможіть!

– Ні, ніякого вінця на тобі точно немає, – відказала стара ворожка, кинувши на карти. – Не хвилюйся, все в тебе буде добре. Просто на все свій час.

Оля мала чудову роботу, яку дійсно любила. А ще їй подобалась заробітна плата, яку вона отримувала. Тим більше, що останні п’ять років очолювала один із відділів чималого підприємства. Тож купила авто і частенько любила виїжджати на природу з Тошиком – грайливим спанієлем, якого їй подарувала старша сестра.

– Ти ж, окрім роботи у магазині, більше нікуди не виходиш, – сказала тоді Лєна. – А так хочеш чи ні, а мусиш вийти на прогулянку з собакою. Тим більше, він такий класний!

Тошик і справді був класним собакою. Грайливий, веселий, він перетворював їхні прогулянки парком у веселі мандрівки. А, коли з’явився автомобіль, вони разом почали виїжджати на природу. Таким чином об’їздили чимало мальовничих місцевостей рідного краю.

З часом в Олі з’явилося нове захоплення. Вона полюбила риболовлю. Тож часто проводила час на одному з мальовничих озер, яке було віддалене від обласного центру, а відтак – практично безлюдне.

– Ти б не їхала, – зауважила мама, побачивши, як донька збирається в дорогу. – Нині на вечір передбачають сильну грозу.

– Мамо, ті синоптики зазвичай помиляються, – відповіла дівчина. – Зрештою, у будь-якому разі ми з Тошею до вечора будемо вдома.

Однак все вийшло зовсім по-іншому. Спершу все було чудово. Оля наловила чимало риби. Паралельно роздумувала про примхи долі. Ну от чому так: всі дівчата з їхньої інститутської групи давно заміжні і мають діток, а вона і нині сама. Більше того, до неї ніколи ніхто не залицяється, на роботі чоловіки сприймають виключно як колегу. Новий сусід, який не так давно в’їхав у квартиру на їхній площадці, дивиться на неї виключно як на сусідку. А їй же 32 роки! Он і мама натякає, що час влаштовувати особисте життя.

– Допоможіть! – почула вона раптом чоловічий крик. – Люди, тут є хтось?

Ймовірно, Оля у відповідь промовчала б. Однак вона почула гавкіт Тоши, відтак кинулась на крик, який долинав зі сторони болота, яке ховалось в густих заростях неподалік. Перед очима постала кумедна картина. На одній нозі, наче чапля, стояв молодий чоловік і, махаючи руками, наче вітряк, намагався балансувати.

– Що трапилось? – запитала Оля.

– Мене обікрали, – почав бідкатися незнайомець. – Вкрали рюкзак з документами і всім іншим. А тепер я ще й втратив резиновий чобіт.

– Ну, от що-що, а чобота ви ще не втратили, – усміхнулась Оля і, знявши шльопанці, попрямувала до незнайомця. – Ого, добряче ваш чобіт вгруз у болото. Ой, і мене починає засмоктувати!

– Кидайте і втікайте звідси, – закричав чоловік. – І казали ж мені колеги, що в ці поліські болота не варто їхати. А я, дурний, не послухав.

Буквально за мить нещасний чобіт був звільнений. Тим часом незнайомець за допомогою гілки, яку йому нахилила Оля, почав вибиратися з болота, яке й справді поволі засмоктувало його.

– Заберіть собаку! – пролунав крик зі сторони  озера. – Люди, чий пес?

– Мій! Це мій собака! – закричала Оля і побігла. – Тоша, до мене!

Однак собака продовжував гарчати на незнайомця і не відступав ні на крок. Біля передніх лап лежав рюкзак.

– Тоша, до мене! – крикнула дівчина, і собака явно неохоче, проте послухався її. – Тоша, ти чому чіпаєш чужі речі?

– Це не мій рюкзак, він тут лежав, коли я підійшов.

– Цей мій рюкзак, – почули вони позаду. Обернувшись, Оля побачила того самого незнайомця, якого щойно рятувала з болота. – Ріккі, як ти?

За мить він витягнув з рюкзака маленьку коробочку, в якій сиділа морська свинка. Як же він зрадів, побачивши її! Виявилось, що Едуард Германович – відомий науковець і приїхав на Полісся поповнити свою колекцію якимось жуком, який мешкає на болоті. А заодно привіз з собою свою улюбленицю Ріккі. А Іван, саме так звали чоловіка, який знайшов вкрадений рюкзак науковця, працював в поліції і приїхав в пошуках злочинця, який, ймовірно, переховувався в цій місцевості. Оля підвезла його та Едуарда до обласного центру. Яким же було її здивування, коли наступного дня Іван запросив її на побачення. А ще через місяць зробив пропозицію руки і серця.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему