Якби ми з вами зараз опинилися в радянській школі, то на уроці історії неодмінно почули б моторошну розповідь про блокаду Ленінграда, коли гітлерівці 872 дні тримали в кільці тримільйонне місто і через це від голоду померли 600 тисяч людей.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Проте радянські вчителі точно «забували» б нам розповісти про висновки Нюрнберзького процесу, які гласять: міжнародний суд не знайшов фактів винуватості нацистської Німеччини у масовій загибелі жителів Ленінграда в період вересня 1941-го до 27 січня 1944 року.
Якщо не Гітлер, то хто ж тоді винен у масовому голоді, який забрав до півтора мільйона життів?
Їжу вивозили, щоб не дісталася німцям
Сталін, аби зняти із себе всю провину, наказав після Нюрнберзького процесу зліпити так звану «Ленінградську справу». За результатами її «розслідування», голод у місті в часи війни – це злочин компартійної верхівки блокадного Ленінграда. Тож, за наказом того таки Сталіна, 20 «злочинців» було тоді розстріляно, 200 опинилися за ґратами. А музей, де було зібрано сотні експонатів про жахіття блокади, компартійна верхівка наказала знищити.
Втім після смерті Сталіна всіх засуджених за «Ленінградською справою» визнали невинними та реабілітували (хай навіть посмертно). А дослідники взялися шукати правду.
Дослідник Другої світової війни Марк Солонін, який 2016-го покинув Росію та переїхав до Естонії, зібрав архівні відомості про те, що перед нападом Гітлера на Союз Ленінградська область зібрала рекордний урожай зернових, якого б вистачило для жителів не лише області, а й сусідніх регіонів. На складах і базах міста зберігалося стільки продукції, що місцеві боси просили Москву припинити будь-які доставки товарів, оскільки їх не було де складати.
Втім після нападу Гітлера і стрімкого відступу Червоної армії на всіх фронтах Сталін дав наказ: «Не залишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального». Коли стало зрозуміло, що невдовзі нацисти підійдуть до Ленінграда, із міста з тримільйонним населенням стали цілодобово вивозити не лише стратегічні підприємства, а й продукти та пальне.
Коли потім радянські історики мали пояснити, хто позбавив ленінградців колосальних запасів харчів, всю провину вони спихнули на бомбардування міста нацистами. Хоча від нальоту ворожої авіації у вересні 1941-го згоріла тільки мізерна кількість борошна та цукру.
Людожерство було масовим
Ще один міф радянської пропаганди щодо «блокади» Ленінграда – «дорога життя», яка пролягала замерзлим Ладозьким озером. Насправді (і це підтверджують десятки російських істориків) територія довкола міста ніколи не перебувала у щільному кільці ворога. Тривалий час діяло залізничне, ще довше – водне сполучення з містом. Регулярно над Ленінградом парирували радянські літаки, які доставляли провізію.
Попри це, відсутність продуктів для простих ленінградців восени 1941-го ставала що не місяць, то гострішою. Щоб роздобути бодай трошки більше їжі, люди (особливо колишня еліта Ленінграда) обмінювала на хліб свої золото й діаманти. Хто не мав – їв усю живність: котів, собак, птахів.
Очевидці тих страшних подій потім розповідали: «Хапаючись за життя, ми ладні були їсти все. Варили шкіряні ремені, переварювали клей зі шпалер. Але люди все одно мерли, як мухи. Трупи лежали всюди: у квартирах, на сходових клітках, посеред вулиць. Якось, ховаючись від морозу та вітру, я зайшов у покинутий трамвай, але мертві люди лежали й там».
Узимку 1941 – 42 років почалося людожерство. Радянські архіви зберігають відомості про те, що у грудні 1941-го в місті померли 53 тисячі осіб, в січні 1942-го – 102 тисячі, в лютому – 108 тисяч. За фактом канібалізму в Ленінграді протягом зими було затримано майже 900 осіб.
Зібравши архівні дані про населення Ленінграда, обсяг продуктів на складах міста і провізії, яку щодня доставляли з «великої землі», приплюсувавши офіційну статистику про число продовольчих карток і обсяг виданої їжі, дослідники шляхом математичних підрахунків визначили: у найважчий період так званої блокади для «простих» ленінградців видавалося навіть менше від офіційних 125 г хліба, але до 45% провізії кудись зникало (за документами, вона надходила в місто, проте за картками не видавалася).
Куди ж «розчинялася» майже половина їжі?
Для компартійців їжу скидали з літаків
Страшну правду розривають спогади компартійної верхівки «блокадного» Ленінграда. В це важко повірити, але в час, коли більшість містян пухли та помирали від голоду, прислужники сталінського режиму у прямому сенсі слова жирували.
Інструктор Ленінградського міськкому партії Микола Рибковський у грудні 1941-го (це початок найважчого періоду «блокади») писав у своєму щоденнику: «Вчора їв зелений борщ зі сметаною, на друге – картоплю з вермішеллю, а сьогодні на перше – суп із вермішеллю та свинина з тушкованою капустою».
На початку березня 1942-го, коли майже 900 ленінградців затримали за людожерство, той таки Рибковський вирішив у стаціонарі підправити своє здоров’я. Про меню в лікарні міськкому партії він записав у щоденнику: «Серед м’ясних страв у меню – баранина, яловичина, курка, гусятина, індичатина, ковбаса та балик. Серед рибних – лящ, салака (смажені та варені), а також ікра. Щодня в раціоні 30 г вершкового масла, сир, а також по 50 г виноградного вина». А 5 березня цей же інструктор у своєму щоденнику зазначить: «Такий відпочинок в умовах блокади можливий тільки завдяки більшовикам та нашій радянські владі».
І Рибковський мав рацію. Адже для компартійної верхівки Ленінграда Москва нічого не шкодувала. Щоб ви уявляли масштаби, наведемо архівні відомості: за листопад – грудень 1941-го в місто літаками було доставлено 346 тонн (!) копченини, 52 т шоколаду, 18 т масла, 9 т сиру і 257 тисяч (!) банок консервів.
Те ж, що не встигали з’їдати, таємно палилося. Бо інакше бунту та погромів було б не уникнути.
Скромніше, але теж у достатку жили військовослужбовці. До речі, на території, що підпадала під «блокаду», червоноармійців було вдвічі більше, ніж окупаційних військ Німеччини та Фінляндії. А пайок блокадних червоноармійців був удвічі більшим, ніж в окупантів.
Третя категорія тих, хто, перебуваючи в Ленінграді, не зазнав голоду, були робітники заводів та фабрик, які працювали на «оборонку». Ікри чи копчених рябчиків вони не їли, втім харчування отримували цілком пристойне.
Рятувати людей було не вигідно
Православний священник Микола Савченко, в якого майже вся родина постраждала під час блокади Ленінграда, вирішив дослідити, чи міг Сталін зменшити кількість померлих від голоду.
Багаторічні дослідження виявилися невтішними: Сталін міг, але не вважав за потрібне.
Причин для того було декілька. По-перше, компартійна верхівка ніколи не цінувала людських життів. Тому вважала: нащо в умовах війни витрачати колосальний ресурс на рятунок цивільних, якщо для перемоги набагато важливіше годувати армію, працівників військових заводів, а також вірних служителів тоталітарної машини.
Як доказ – архівні документи, в яких чорним по білому зазначено: в розпорядженні дивізій Ленінградського фронту було близько 60 тисяч коней, які харчувалися краще за блокадних ленінградців. А загалом на «окупованих» землях Ленінградської області на початок блокадного періоду налічувалося більше від мільйона голів скотини. Тобто за бажання скотину можна було пустити під ніж і врятувати сотні тисяч містян. От тільки доцільності в тому кремлівська верхівка не вбачала.
Друга причина небажання Сталіна рятувати Ленінград від голоду – розуміння, що не сьогодні – завтра північна столиця може опинитися в руках німців. То навіщо, мовляв, марнувати час та сили на розробку «плану порятунку».
Третя, і ще більш цинічна причина штучного голоду в Ленінграді, – бажання виманити в містян усі цінності. Так робив Гітлер, коли оголошував євреям окупованих земель масову евакуацію, люди брали із собою найцінніші речі, євреїв потім розстрілювали, а їхні цінності опинялися в руках нацистів. Так робив Сталін: ленінградці в обмін на шматочок хліба несли те, що зберігалося в них іще з часів царської Росії. Тож до січня 1944-го більшовики отримали від голодуючих просто колосальну кількість діамантів, золота, срібла та ексклюзивних раритетів.
Ну а четверта причина бездіяльності Сталіна, який міг зупинити голод у Ленінграді, але не хотів, – бажання винищити всю інтелігенцію, яка лишилася в місті і могла чинити спротив тоталітарному режиму.
Убивства тривають досі
Отож, так звана блокада Ленінграда насправді дуже нагадувала влаштований Сталіним голодомор в Україні 1932 – 33 років. Навіть цілі у двох цих «каральних операціях» були схожими: винищити людей, потенційно шкідливих радянському режиму, звільнені території заселити слухняною масою робітників і при цьому ще поповнити казну Країни Рад. Тільки в Україні це було зерно, яке після продажу за кордон повернулося мільярдами доларів. А в Ленінграді то були коштовності, хутра тощо.
Коли радянські письменники пробували донести правду про «блокаду» Ленінграда та називали реальних винуватців трагедії, то частину письменників було вбито, ще частину етаповано на Далекий Схід. Така ж доля чекала на українців, які про голодомор або мовчали, або розповідали тільки після того, як емігрували до Європи чи Америки.
Та й сучасна верхівка Кремля не далеко втекла від своїх «компартійних учителів». Так цинічно винищувати населення, як це було при Сталіні, Путін не наважується. Проте в Криму і на Донбасі проукраїнське населення все одно вбивають, катують, садять у тюрми, залякують та роблять усе, аби українці покинули свою землю. Навіть російських військових, які служили в Криму до 2014 року, геть усіх вивезли з півострова й розкидали по різних закутках РФ. А майже всіх ватажків сепаратистів (як-от Моторолу, Гіві, Бородая, Захарченка) кремлівська верхівка ліквідувала, щоб, бува, не стали свідками злочинів Путіна, як це колись відбулося з Гітлером і його прислужниками на Нюрнберзькому процесі.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
