Життя

Бабуся, яка обіцяла піклувальникам житло, виявилася шахрайкою

Бабуся, яка обіцяла піклувальникам житло, виявилася шахрайкою

Мишко з Юлею найбільше мріяли про власну оселю – квартиру або ж будинок, де б змогли щасливо виховувати трійко діточок і насолоджуватися життям. Так склалося, що обоє були з багатодітних сімей, тож повернутися в батьківську оселю, де брати, сестри та племінники, і спати на двоярусних ліжках вони не могли. А тому тулилися у крихітних кімнатках різних гуртожитків.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

– Послухай, люба, – ледве переступивши поріг, мовив Мишко. – Я сьогодні купив газету рекламних оголошень – хотів підшукати ще якийсь підробіток, а натомість натрапив на ось таке оголошення.

І він, розгорнувши газету, почав читати – автори оголошення шукали порядних людей, які б доглянули жінку літнього віку з правом успадкування житла.

– Зателефонуймо, – запропонував чоловік. – Зрештою, діти ростуть, і жити в такій крихітній кімнатці, спати на двоярусних ліжках незабаром стане ще складніше. З такими цінами, як у нас сьогодні, і з такими доходами, як у мене, про те, щоб купити власне житло не може бути й мови. Зателефонуймо і поцікавмося, що й до чого.

Уже ввечері подружжя зустрілося з Лілею – симпатичною жінкою середніх років.

– Річ у тім, що я вийшла заміж і мешкаю за триста кілометрів від мами, – розповідала вона, смакуючи гарячим шоколадом. – Відповідно, часто приїжджати не можу, а переїхати до нас мама категорично відмовляється. А сама ж має купу різних болячок, постійно викликає карету «швидкої». Одне слово, потрібно, щоб біля неї хтось жив, – готував їсти, прибирав у будинку, порався на городі. Тож ми з чоловіком порадилися – і вирішили пошукати сім’ю, для якої мама стане рідною. А ми перепишемо на них дарчу на будинок. Думаю, це буде справедливо – вони доглянуть маму, а за це отримають житло. У наш час будинок купити не легко, а тут, на мою думку, непогана нагода мати свій дім.

Через три дні сім’я переїхала на околицю міста у просторий будинок, де мешкала Тетяна Анатоліївна. Пенсіонерка була доволі жвавою, балакучою і геть не подібною на хвору людину, якій потрібен догляд.

– А це кімнатка для ваших синочків, – розповідала вона, показуючи просторий, добротний дім. – Щоправда, тут би шпалери нові поклеїти, вікно, підлогу та двері пофарбувати. То взагалі було б добре. Ну, та будете жити, то поступово і зробите усе це. Зрештою, не для чужих робите, а для себе. А ця кімнатка – для маленької принцеси. До речі, як тебе звати, крихітко? О, яке красиве ім’я. Тобі подобається ця кімната, Світланко?

Вже через тиждень Мишко з дружиною, закупивши фарби, шпалери і всі інші матеріали, які необхідні для ремонту, приступили до роботи. Вони хотіли зробити усе якнайкраще, бо ж, як все повторяла господиня, роблять не для чужих.

Тож із самого ранку до вечора чоловік працював на основній роботі, звідки поспішав на підробіток, а вже з вечора до пізньої ночі працював у будинку. Тим часом Юля трудилася не покладаючи рук біля будинку, де ріс чималий сад, а поруч майже 15 соток землі заростали бур’янами.

– Виполюю їх, перекопую ділянку і поступово висіваю городину, –розповідала вона мамі по телефону. – Ох, важко мені, бо за день так нароблюся, що ввечері з ніг падаю. Та, коли подумаю, що восени будуть і своя морква, і огірочки, і бульба з капустою, то й радісно стає. Своє – то не куплене. Та й яблук буде багато, бо гілки білі-білі від цвіту. І вишеньки будуть, і черешні, і сливи. Яка то радість мати свій дім і шматочок землі біля нього!

– Дитино, може, час поговорити з господинею про те, щоб вона написала оту дарчу? – мовила мама. – Сама ж казала, що місяць поживете, вона придивиться до вас, а тоді й поїдете до нотаріуса.

– Ще встигнемо, мамо, – усміхнулася Юля. – Головне – що у нас дуже гарні стосунки з Тетяною Анатоліївною, вона постійно каже, що полюбила нас, наче рідних дітей. І до Костика, Толі і Даринки ставиться, наче рідна бабуся.

Мишко часто ловив себе на тому, що засинає у маршрутках, і від перевтоми у нього постійно болить голова.

– А що ж тут хотіти? – подумав якось. – Я ж сплю по три-чотири години на добу. Постійно робота-робота-робота. Ну, та ще трішки – якихось півтора-два тижні – і ремонт закінчу. Добре, що взяли кредит, бо так ми з Юлею відкладали б на нього гроші не один рік. А так зробили – і  живи, радій життю.

Через два тижні усі роботи були завершені, і чоловік зміг нарешті відіспатися. А коли прокинувся в неділю ввечері, то Юля покликала його на кухню, де стояли великий, спечений нею пиріг з абрикосами і пляшка слив’янки.

– Відсвяткуємо завершення ремонту, – мовила вона. – Ох, навіть і не віриться, що усе вже позаду.

– Молодці, дітки, – сказала Тетяна Анатоліївна. – Відразу видно, що ви справжні господарі.

Здавалося, життя поволі почало налагоджуватися. Юля, накупивши металевих кришок, почала готувати різноманітні закрутки на зиму – варила варення і джеми, консервувала салати і закривала фруктовий сік. Вона з любов’ю ставила на полички просторого погреба банки й уявляла, як взимку всією сім’єю ласуватимуть смаколиками. Однак найближчої неділі усе змінилося. Того дня вранці до будинку в’їхав дорогий автомобіль, з якого вийшла Ліля.

– Ой, мамо, а це хто? – здивовано мовила вона, глянувши на Юлю та Мишка. – У тебе гості?

– Ой, дитино, які гості,  враз заголосила пенсіонерка. – Оце прийшли, поселилися і хочуть відібрати у мене житло. Чуєш, батьківську хату хочуть забрати?

Далі усе закрутилося, наче дзиґа. Ліля викликала поліцейських, і вони силоміць вивели Мишка.

– І її заберіть, – кричала Ліля. – Вона ж нас повбиває.

Якийсь час шокована Юля не могла зрозуміти, що відбувається.

–  Та ви у них вже не перші, – розповідав поліцейський, коли жінка прийшла у відділення міліції. – Попередня сім’я, яку також запросили доглядати за бабусею з майбутнім успадкуванням будинку, змурувала погріб. Так само, як і ви, всю весну і літо пропахали на городі, а під осінь їх звідти вигнали. Перед ними було дві сестри, так вони на городі кожного дня працювали. Город у них був, наче лялечка. Та й їх прогнали. Це у них такий бізнес. Кожного року Ліля знаходить і привозить нових людей, а через декілька місяців їх виганяють. Та ви не хвилюйтеся, ніякого криміналу вам ніхто не пришиє, щоб там Ліля не кричала.

Юля ж слухала його і не могла повірити у те, що все це реальність. Невже бабуся, яка так лагідно обнімала її діток, називаючи онуками, виявилася звичайною шахрайкою?! Невже у відповідь на гарне ставлення вона, Юля, почула, що є бандиткою, яка хоче відібрати чужий будинок? А їм? Що тепер робити їм з Мишком? Куди йти і чим виплачувати взятий на ремонт будинку кредит?!

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: шахрайство, будинок
В тему

Останні матеріали