– У дитинстві я любила гратися кульбабками, – розповідає майстриня брошок із волинського міста Каменя-Каширського Леся Лемак. – Буває, назбираєш цілий букетик, а потім здмухуєш парасольки та милуєшся, як вони здіймаються в небо, наче малесенькі балеринки. За такою забавою могла довго просидіти. А ще цікаво було ніжку кульбабку розділити на кілька смужок та занурити у воду. Після цього вони так гарно закручувалися, як кучері у салоні краси. Тому для мене брошка з такою назвою асоціюється з дитячою легкістю, коли ти ще не обтяжений дорослими клопотами.
Ох, як же це давно було... Леся Лемак вже далеко не дитина і виховує двох синів. Рукоділлям вона займалась завжди, але ніколи не любила одноманітності: коли щось вишила, то починала шити, в’язати, малювати, клеїти, ліпити, плести інше, тільки не те саме. А бажання створювати брошки виникло в жінки після смерті чоловіка, його забрала в неї, вагітної, підступна важка хвороба, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Щоб пережити лихо, шукала, чим би зайнятися, – розповідає Леся. – На думку спало вишивати брошки. І не без успіху. Тепер роблю їх лишень на замовлення.
Понад рік продовжуються творчі пошуки майстрині, яких не полишає навіть у вихідний: малює ескізи, робить фото чи відео, підбирає матеріали для нової брошки (а це іноді дві жмені пакетиків з бісером, намистинами, стразами та паєтками). І їй це не набридає. Іноді запитує порад шанувальників, а потім обов’язково втілює їхні пропозиції в життя.
– Створення нової броші – інколи дуже довгий процес, – ділиться секретами майстриня. – Усе розпочинається з ідеї: яка буде брошка, її кольорова гама, форма, фактура. Це малюю у себе в голові та можу виношувати місяцями. Дякуючи одній із замовниць, я змогла втілити на фетрі милого єдинорожка.
Яким має бути виріб – часто диктують матеріали.
Тому в скарбничці Лесі – пташечки, гілочки, букетики, тобто те, що милує зір.
– Найприємніше, коли починаю вишивати, – продовжує співрозмовниця. – Нерідко пришиваю намистинки чи бісер, як підказує серце Тому речі, зроблені руками, – зроблені з любов’ю.
Намилувавшись прикрасою сама, майстриня прагне показати її людям, і все починається спочатку: ідея фото, реквізит, правильний час (вечір зовсім не підходить для фотозйомки), редагування фото – і нарешті народжується пост.
– Кожну нову хочеться лишити собі, але розумію, що майже дві сотні брошок, які створила, для мене однієї – це занадто.
Зрештою прагну, щоб їх носили, та рада, що брошки не припадають пилом, – резюмує Леся. – І бажання вишивати знову і знову не зникає. У мене чимало матеріалів, а карантин – хороший привід перетворити їх на брошки. Є чим думки зайняти і трохи використати свої хом’якові запаси.
І для старшого сина на час карантину – робота, адже саме він монтує відео з моїми виробами.
– Напевне, у кожного в житті трапляються миті, коли він зупиняється у квапливому натовпі людей і питає себе: а куди всі біжать і чому так самотньо часом серед стількох людей – незнайомих, а часто й знайомих? Знайти відповіді на ці запитання може допомогти один символ, який трапляється в різних культурах та епохах, – символ граната, – і демонструє прикрасу.
Ось які глибокі думки народжуються під час створення брошки, праобраз якої був створений (подумайте тільки!) ще в третьому тисячолітті до нашої ери! Тож мистецтво й справді творить дива.
Наталія Легка
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
