Зіграли весілля без… нареченого

Житель села Костянтинівка Сарненського р-ну, що на Рівненщині, Анатолій Ковальчук на офіційній роботі був художником-оформлювачем, а для душі й заробітку – музикантом, яких у народі колись називали «лабухами» – від слова «лабати», тобто грати.

Якось він підрахував, що грав на понад 500 весіллях і гулянках, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Грав на гітарі, аж пальці пухли

У пана Анатолія вроджене почуття гумору, адже приколи супроводжують його з першого дня життя. Він – сьома дитина у родині. Мама завагітніла аж у 42 роки. Коли настав час народжувати, попросила сусіда, щоб запрягав коня, і разом з акушеркою на підводі вирушили в Сарни.

– Але за пару кілометрів мама почала з усіх сил кричати: «Ставайте, бо вже починаю родити». Сільська медичка прийняла пологи, перерізала пуповину й загорнула мене у свій халат. Добре, що було літо й тепло, – посміхається мій співрозмовник. – Так все життя їду по світу і досі не можу зупинитися. Зараз працюю вдома завгоспом.

Здобувати освіту Анатолій Ковальчук поїхав разом зі шкільним другом у місто Прилуки Чернігівської області. Саме зі студентських часів у меліоративному технікумі почалося захоплення музикою. Купив хлопчина самовчителя, освоїв акустичну й електричну гітари. Було таке величезне бажання, що спати не лягав, не їв, а грав. Пучки пальців попухли, а він уперто займався. Через два місяці юний музикант вже виступав на сцені у складі ансамблю. Згодом студент перевівся ближче до рідної домівки – у Рівненський технікум гідромеліорації. У Костянтинівці організували вокально-інструментальну групу й грали у селі на танцях. Такі забави у вихідні тривали до другої години ночі. Після цього ще їхав на навчання в обласний центр. І вже на другому курсі почав грати на поліських весіллях.

Після служби в армії Анатолій Ковальчук влаштувався у Сарнах в автопарку художником. Створили свою групу. Анатолій Ковальчук сам музику писав і тексти. Згодом освоїв інші інструменти і став солістом в їхньому ансамблі. А далі прийшло таке всенародне визнання, що люди з Рівненщини записувалися в чергу на рік, аби замовити на весілля і проводи. Найвіддаленіша місцевість, де вони грали, – лісовий хутір на два десятки хат за селищем МорочнеЗарічненського району.

Коли ж у червні 1982 року він одружувався, то не зміг замість себе знайти гітариста. Всі знайомі музиканти були зайняті. Ще перший день якось обходилися без нього, а наступного Анатолій приєднався до групи й грав на власному весіллі.

Пан Анатолій пригадує, що на гулянках всяке бувало. І бійки на весіллях траплялися, щоправда, музикантів не чіпали.

– Якось в одному селі гості вже добряче повеселилися й нормально випили. Якраз перед нами танцювали чоловік із жінкою, обом літ по тридцять. Видно, вона щось не так сказала, чи, може, не туди подивилася, чи комусь усміхнулася. Він з усього маху як влупить її, вона полетіла аж до дровітні, тільки поліна посипалися. Ми відразу зупинились, а нам показують: «Грайте, хлопці, все нормально». Продовжуємо далі. Вибралася та жіночка, витерлася – і до нього. Як зацідила тому чоловікові – він сторчака головою в хлів. Від удару з даху аж шиферина зсунулася. Ми знову зупинилися. Але весільний дружба гукає, щоб продовжували. Ми далі лабаємо. Виліз той чоловік – і з кулаками до неї. Ледве розтягнули їх. А за хвилину чуємо бурхливі оплески: вже цілуються, – усміхається мій співрозмовник.

Ще Анатолій Ковальчук пригадав про весілля без нареченого в одному із сіл Сарненського району. Вони приїхали, увімкнули апаратуру і веселими мелодіями зустрічають гостей, які сходяться у двір.

– Бачимо, господар, який з нами домовлявся, страшенно сердитий. Подумали: наша музика не подобається. Коли ж я придивився, а на місці нареченого сидить товариш із моєї роботи. Підходжу: «Вася, а що ти навіть не признаєшся, що в тебе весілля?» А він: «Тихо будь. Молодого ще немає. Він прапорщик, служить у Чехословаччині і не встиг приїхати (затримали десь на кордоні). А гості ж (людей 400) гуляти хочуть. Та й батьки хіба дарма забили трьох кабанів, збудували величезний шалаш? Тому…» – продовжує пан Анатолій.

Правда, наречена тільки перший день сиділа заплакана й не танцювала. Наступного ж веселилася. Молодий приїхав аж у вівторок, коли почали розбирати шалаш.