Життя

П’ять років жив у бочці, куди маленького сина «ув’язнила» мати­-п’яниця

П’ять років жив у бочці, куди маленького сина «ув’язнила» мати­-п’яниця

«Якщо Бог хоче зробити когось щасливим, він веде його найважчим шляхом», – так вважає 28-річний талановитий  художник Вадим Мартинюк – хлопець із бочки, якому після важких випробувань доля лише у 15 років дала відчути тепло родинного затишку і батьківську любов, а потім подарувала ще й справжнє кохання і радість батьківства.

Доля  цього хлопця, який народився в селі Улянівка на Харківщині і свої перші п’ять років провів у тісній дерев’яній бочці, ставши на все життя інвалідом-візочником,  не може залишити байдужою жодну людину, в якої є серце, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

 У вузьку темницю, яка замінила Вадимові Мартинюку дитячий манеж, малюка вже у перші дні життя ув’язнила рідна мати із села Улянівка на Харківщині. Батько в цей час був на заробітках. А мати не хотіла, щоб син плутався під ногами і заважав їй проводити час за пляшкою з такими ж «друзями».

На  відміну від манежу, місця для руху в бочці не було зовсім, тому кістки хлопця деформувалися, м’язи атрофувалися, і він на все життя став людиною в інвалідному візку. Додайте сюди ще голод, холод, відсутність вітамінів, свіжого повітря та повну байдужість випивохи-матері, і стане зрозуміло, чому з пам’яті Вадима майже стерлися роки дитинства.

 

Вихователі – як наглядачі гестапо

– Після мене батько з матір’ю встигли народити  ще двох сестричок. За ними вони теж не доглядали, тримали впроголодь, але в бочку, слава Богу, не садовили. Коли ж сусіди почали бити на сполох, і до моїх батьків приїхала з перевіркою соціальна служба, мені було вже вісім років. На той час я став невиліковним інвалідом у крайньому ступені виснаження, – згадує Вадим.

Потім був суд, який позбавив Аллу та Віктора Мартинюків батьківських прав, після чого дітей на довгі роки розділили: Таню та Іванку забрали в Дитячий будинок, а Вадима – у  Дніпропетровськ, де був спеціалізований інтернат для дітей з інвалідністю. Кілька років його оточували такі ж нещасні, завжди голодні маленькі каліки без рук, без ніг, покручені, залякані і худі. Ці діти нагадували піддослідних кроликів у клітці, з якими вихователі поводилися, як наглядачі гестапо.

– Та найгірше було те, що в інтернаті, як і в армії, панувала дідівщина: старші глумилися і знущалися над меншими, забираючи в них все, що можна було покласти в рот чи надягти на себе. Щоб утекти від усього цього хлопець сідав на ліжку і малював. Ось тільки картини виходили чорні і дуже похмурі. Не радувала його й подальша перспектива – сірі, повні відчаю та безнадії дні у Придніпровському будинку для престарілих та повільне, виснажливе чекання смерті.

 

Щоб не померти з голоду, пив воду

Невідомо, як би далі склалося життя цих нещасних дітей, якби доля не подарувала Вадимові та його сестричкам добрих і благородних людей – Олену та Василя Матвіюків із волинського міста Нововолинська. Спочатку вони стали новими батьками для Тані та Іванки, а згодом відшукали та забрали до себе й Вадима.

– Те, що я побачила в цьому інтернаті, коли ми приїхали за Вадимом, нагадувало фільм жахів, – згадує Олена Іванівна. – На кухню неможливо було зайти через сморід від так званої їжі. Навіть дуже голодні діти не могли їсти ці помиї, а, щоб не померти з голоду, пили на обід і вечерю воду. Тих же, хто не витримував і все-таки їв, потім довго і болісно рвало.

Тому й не дивно, що дім названих батьків видався хлопцеві раєм. Тут нарешті здійснилася його заповітна дитяча мрія: він уперше спробував запечену курку. Мама Олена готувала приголомшливі борщі, вареники, пиріжки з сиром і повидлом та багато інших чудових і смачних страв. Вадим  відчув себе улюбленим і потрібним, серце його відтануло й немов розчинилося у любові.

– Вирвавши мене зі світу жорстокості, болю і мук, мої названі батьки дали відчути смак справжнього життя у дружньому і люблячому родинному колі, можливість реалізувати мій талант до живопису, а ще – відкрили для мене Америку, – каже Вадим. – Мені було радісно жити і хотілося передати цю радість іншим. Тому картини, які я написав за ці роки, були вже зовсім інші – сповнені світла і щастя. Завдяки мамі Олені, я брав участь у багатьох обласних та всеукраїнських виставках, кілька разів перемагав у конкурсах образотворчого мистецтва.

 

Був «непотрібним калікою», а став мистецькою сенсацією!

Потім хлопець написав три картини і відправив їх до Америки. Там  проживають четверо старших дітей родини Матвіюків. Пастор церкви, до якої вони ходять, – уродженець України, дуже любить живопис і сам колись хотів стати художником. Роботи Вадима справили на нього таке враження, що він вирішив організувати виставку.

– Я був щасливий! Ми звернулися в американське посольство, мені відкрили візу, і я разом з татом Васею полетів до Каліфорнії, –  ділився згодом радістю молодий художник. 

Шістнадцять робіт Вадима Мартинюка, виставлені в Сакраменто, стали справжньою сенсацією. Відвідувачі за три дні розкупили картини, заплативши за них художнику більше від чотирьох тисяч доларів. Але оскільки виставка була благодійною, Вадим передав гроші талановитим дітям-сиротам. А сам у супроводі названого тата відправився подорожувати Америкою, в якій за цей час побував ще декілька разів. Там його картини та ікебани знайшли сотні шанувальників.

 

Від дружини – ніяких поблажок!

А в 2013 році в житті Вадима Мартинюка сталася ще одна важлива подія – в Ковелі, на щорічному з’їзді людей з обмеженими можливостями, він зустрів її – дівчину своєї мрії. 32-річна Інна Петросюк із містечка Рені Одеської області –  теж парафіянка церкви п’ятидесятників, приїхала туди волонтером. І відразу ж підкорила серце Вадима. Молоді люди  після цієї зустрічі майже кілька місяців спілкувалися в соцмережі, а в 2014 році Вадим подарував Інні колечко. Відбулися заручини, а далі – весілля… Через рік щасливий татусь уже притискав до грудей крихітну донечку – маленьку принцесу, про яку вони з Інною мріяли з першого дня шлюбу і яку ніжно називають Лерою.

Правда, пологи були досить важкими, жінці довелося робити кесарів розтин. Але яке це має значення порівняно з тим щастям, яке відчувають нині молоді батьки. Обожнює свою сестричку й нині 19-річний син Інни від першого шлюбу Денис. Він постійно грається з малою, гуляє з нею, водить на заняття в різні студії.

– Аналізуючи своє життя, я зрозумів одну важливу річ: якщо Господь хоче зробити когось щасливим, він веде його найважчими шляхами, адже легких доріг до щастя  просто не буває, – ділиться щасливий татусь. – В Інні я знайшов рідну душу, яка розуміє мене з пів слова, поділяє мої думки і погляди на життя, підтримує та надихає на нові творчі звершення. Як і я, моя кохана вірить, що Господь завжди допомагає тим, у кого Він у серці. Своїм біологічним батькам, з яким кілька років тому зустрівся у студії «Стосується кожного», я давно пробачив.  

– Мене абсолютно не бентежить, що коханий не може ходити. Я відразу попередила його, що ніякої поблажливості він від мене не дочекається. Для мене Вадим – здоровий і дуже талановитий! – з гордістю за чоловіка каже Інна. – За ці роки він написав більше від сотні картин та із задоволенням навчає мистецтву живопису інших талановитих діток. Радує нас і наша донечка, що не лише успадкувала від тата талант художника, а й співає, займається танцями, художньою гімнастикою та має багато інших захоплень.

Валентина Савчук

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Долі, Волинь, нововолинськ
В тему