50 років шукав могилу вбитого батька

Кажуть, час лікує рани. Можливо. Але є рани, які при найменшому доторку починають кровити.

Біль, що не стихає навіть через пів століття, є й у Володимира В’юника. «Колись, поки був молодий, – зізнається 77-річний чоловік, – не так переймався цим питанням. А нині що не рік, то більше совість вимагає знайти могилу тата», йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

На Покрову народився син і загинув його тато

Це сталося ще в часи Другої світової. Тоді молодого Пилипа В’юника разом із мільйонами українців мобілізували до лав Радянської армії. І нікому не було діла до того, що в чоловіка – старенька мати, дружина, діти.

– У ту пору наша сім’я проживала в селі Кримки Кіровоградської області. Я досі пам’ятаю, як тато присилав нам із фронту листи-трикутнички, мама брала їх до рук, читала і гірко плакала, – пригадує Володимир Пилипович.

Один із тих листів, датований 5 жовтня 1944-го, родина В’юників досі зберігає як найдорожчу реліквію. «Добрий вечір, люба моя родино: дружина Харитя, мама Таня. Батьківські вітання моїм соколикам. Міцно цілую вас. Бережіть себе. У нас сьогодні буде гаряче, та за мене не хвилюйтеся», – писав чоловік.

Уже того ж місяця про Пилипа В’юника прийшла наступна звістка. Але то була похоронка…

– Мені було тільки два роки, коли тато загинув. У документі, підписаному секретарем штабу військової частини 33402, значилося, що «В’юник Т. П. загинув смертю хоробрих 14 жовтня на території Угорщини, в районі міста Дебрецен», – пригадує син загиблого солдата. – За збігом обставин, саме 14 жовтня в мене день народження.

У кривавому місиві зійшлися до сотні танків

Здавалось би, Пилип В’юник був одним із мільйонів українців, які загинули у Другій світовій. Але для своїх рідних він назавжди лишився єдиним і найдорожчим. Тож, коли його синові Володі виповнилося 20-ть, чоловік загорівся мрією знайти могилу тата в далекій Угорщині.

У радянські часи втілити цей задум було не так-то просто: час, гроші, дозволи для виїзду за кордон. А головне – не відомо було, де на тисячах кілометрів квадратних угорської землі шукати маленький клаптик могили українського бійця.

– Перші пошуки я розпочав майже 50 років тому, – розповів Володимир Пилипович. – Єдиною зачіпкою тоді було місто, зазначене в татовій похоронці, – Дебрецен (це схід Угорщини). Тож саме туди в редакцію місцевої газети я надіслав листа, написавши його російською мовою.

Коли конверт із України потрапив до тамтешніх журналістів, то врятувати ситуацію допоміг лише молодий кореспондент ЛайошДомокош. Він єдиний серед своїх колег володів російською мовою.

Отримавши від головного редактора завдання допомогти українцеві, ЛайошДомокош провів ціле розслідування. Він розпитав у тамтешніх старожилів, де у жовтні 1944-го могли точитися бої. Саме від них дізнався, що неподалік Дебрецена тривали великі танкові бої, під час яких за 11 днів зійшлися на полі бою майже сто радянських та нацистських танків. А скільки полягло людей – не злічити. Старожили, крім цього, підказали: про загиблих у тій битві нагадує братська могила, де поховані бійці Радянської армії. А монумент загиблим встановлено в містечку Каба.

Згодом журналістові вдалося розшукати й архівні фото, на яких жителі Каби навесні 1945-го несуть останки воїнів для перепоховання біля старої церкви.

Отримавши стільки відомостей, Лайош Домокош написав до Києва лист-відповідь Володимирові В’юнику. В листі журналіст намалював від руки умовну карту, де позначив місце загибелі Пилипа В’юника, місце його поховання і шлях, яким можна дістатися до братської могили в Кабі.

Совєти не випустили за межі Союзу

Отримавши таку дорогоцінну інформацію, Володимир подав документи для отримання дозволу на виїзд до Угорщини. Втім, на відміну від нинішніх часів, тоді кожен громадянин СРСР мав бути під ковпаком спецслужб, а виїзд за кордон вважався великою розкішшю. Бо ж поїдуть люди, побачать, як чудово живуть іноземці, і зрозуміють, наскільки все погано в Союзі.

Заборона покидати територію СРСР ніби обламала крила Володимиру. Він змирився з думкою ніколи не побачити могили батька. Але все змінилося після того, як онук Артем Шутько вирішив торік зробити дідові сюрприз до дня народження. Хлопець придбав квитки до Угорщини. Зателефонував дідові й повідомив: проїзні документи на руках, треба збиратися в дорогу. «Спочатку була пауза. Потім дід сказав, що має отямитись. І поклав трубку», – з усмішкою пригадує Артем.

Утім через трохи Володимир уже обговорював із онуком, яким чином вони мають діставатися чужих земель. Зібрався в нелегку путь (бо ж питання не лише у фізичній втомі, й у душевних хвилюваннях). І ось вони в дорозі – дід і внук, які прямують до найстаршого чоловіка зі своєї родини.

І в ту мить зазвучали церковні дзвони

…«Артемку, щось притомився я. Може, присядемо», – просить Володимир. І вони зупиняються на лавці вокзалу в Будапешті, столиці Угорщини.

Стільки кілометрів уже подолано, стільки ще попереду. Але думка про те, що нарешті Володимир зможе вклонитися перед могилою тата, додає сил. Тож чоловік турботливо заглядає до кущика троянд, які везе з України, аби посадити на угорській землі. «Я люблю квіти. Мама любить квіти, – не стримує сліз пенсіонер. – Тож хай у тата на могилі буде ось ця пам’ятка про нас і про те, що ми його завжди будемо любити».

Переконавшись, що квітка чудово витримала чималу подорож до Будапешта, дід із онуком продовжують непростий шлях. У поїзді, що наближається до містечка Каби, Володимир усе більше хвилюється. Адже місце, де загинув тато, теж неподалік залізничної колії. Можливо, колись подібний шлях долав й молодий Пилип В’юник. Хтозна?..

І ось поїзд доставив сивочолого киянина до того місця, про яке він думав стільки літ… Біла стела з чорною табличкою 75 років стоїть у центрі Каби поруч із міською ратушею. А на чорній табличці золотими літерами викарбуване прізвище В’юник П. Т.

Кладучи вінок на могилі батька, Володимир Пилипович не стримує сліз: «Як я довго чекав цього дня…» Він не може повірити, що через 75 літ нарешті виконав свій синівський обов’язок... І якраз у мить покладання поминального вінка у місцевій церкві задзвонили дзвони.

…На Володимира з онуком Артуром чекав довгий шлях додому, до Києва. Але тепер про мрію, яка здійснилася через 50 років, нагадуватиме в Угорщині біло-молочний кущик троянд – остання шана українцеві Пилипу В’юнику від його нащадків...