Для порятунку сина з аутизмом здобула ще одну освіту та згуртувала «особливі сім’ї» у громадську організацію

Українка Юлія Поліщук провела дитинство та юність у Молдові, де за направленням працювали її батьки. Там дівчина вивчилася на молодшого інженера зв’язку. Але щире юнацьке кохання повернуло Юлю на землю предків, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Щоліта я гостювала в бабусі з дідусем, які проживали на Хмельниччині. Коли мені було 14-ть, на весіллі двоюрідної сестри познайомилася з 16-річним хлопцем із сусіднього села. Між нами зародилося почуття, яке витримало місяці розлуки й сотні кілометрів відстані. Ми листувалися, на канікулах зустрічалися, – пригадує Юлія. – 1998-го, коли я закінчила коледж, а наречений – Київський авіаційний інститут, ми одружилися. Чоловіка, як військовослужбовця, направили спочатку на Львівщину, потім – до Луцька. Я завжди прямувала за ним. І ось уже 20 років ми проживаємо на Волині.

До двох років – цілком здоровий хлопчик

Після народження у 2000-му першої дитини подружжя Поліщуків тішилося тими ж радощами, що й мільйони інших молодих сімей: працювали, облаштовували сімейне гніздечко, раділи успіхам маленького Максимка.

Коли Юля вдруге завагітніла, стан мами і дитини не викликав ніяких тривог. Хлопчик Богдан у 2003-му народився міцним та здоровим. До дворічного віку добре набирав вагу, мав високий зріст. Із мовленням, щоправда, не було великого прогресу (Богдан розмовляв словосполученнями та короткими реченнями). Проте батьки тим не тривожилися, адже старший їхній син – Максим – теж почав активно спілкуватися після двох із половиною років.

А потім у молоду сім’ю прийшла біда, наслідки якої розділили життя Поліщуків на «до» та «після».

Після ГРВІ дитину годі було впізнати

– Навесні я вже потрохи готувала Богдана в дитсадок, аби влітку виходити на роботу. Втім несподівано стан дитини дуже погіршився. Тиждень – температура під 40. Жарознижувальні опускали позначку термометра до 38-ми. Дитину всю обсипало, шкіра вкрилася кіркою та потім почала злазити. Педіатри діагностували Богдану ГРВІ й до лікарні не клали (потім уже медики висловлювали припущення, що це міг бути коклюшний енцефаліт), – пригадує Юля події 2006-го. – А коли за декілька тижнів хвороба відступила, я не могла впізнати свого сина: у нього повністю змінилися поведінка та міміка, він перестав проситися на горщик, гірше почав їсти і розмовляти.

Коли в маленького Богдана почався регрес у психічному розвитку, Юля й близько не припускала, що це інвалідність чи якась серйозна загроза. Тож пройшла із сином медкомісію, яка обов’язкова перед записом у дитсадок. На запитання мами щодо погіршення мовлення медики заспокоювали: мовляв, піде в садочок – розговориться. А от коли хлопчик став відвідувати дитсадок – почалися перші тривожні дзвіночки.

– Вихователі скаржилися, що Богдан то не може самостійно вдягнутися, то погано їсть, то не завжди реагує на звертання педагогів. У нього не спостерігалося типових для аутистів ознак поведінки. Але його мозок працював, як у людей після інсульту: тобто потребував відновлення тих навичок, які були до хвороби. І тільки дільнична лікарка, на обслуговуванні якої перебувала 5-річна дівчинка з аутизмом, сказала мені: «У вашого сина наявні аутичні ознаки».

Оскільки я навіть терміна такого не чула, то тим паче не знала, що то за хвороба. Відтак на зауваження педіатра не звернула уваги, – зізнається Юлія. – Психіатр оглянула Богдана. Припустила, що зміна його поведінки – наслідок перенесеної хвороби. Рекомендувала перебувати серед здорових діток, і все, мовляв, нормалізується.

Через стан сина – сімейні конфлікти

Втім час минав, а прогресу у стані Богдана не помічалося. Навпаки.

– Якщо на початку відвідування дитсадка він іще промовляв: «Мама, па-па», то з часом і цю просту фразу перестав говорити. Тож ми, за рекомендацією фахівців, стали відвідувати логопедичний садок. Після нього ходили до приватного логопеда. І тільки там я вперше отримала кваліфіковану консультацію про те, що таке аутизм, якими бувають його форми, яких занять потребують такі дітки. Я стала опрацьовувати профільну літературу.

Збагнула, що в мого сина – атипова форма аутизму, і саме тому нам не могли встановити правильний діагноз. Оскільки зрозуміла, що для покращення стану сина потрібно багато часу присвячувати заняттям із логопедом і дефектологом, то полишила роботу на німецькому підприємстві, – продовжує наша співрозмовниця.

Сказати, що все це було важко, – не сказати нічого. Адже для 28-річної Юлії почути про інвалідність дитини було справжнім потрясінням. Жінка плакала. Постійно перебувала в напрузі. В голові пульсувало: «Чому? За що? Звідки?»

Почувши від лікарів, що аутизм – генетичне захворювання, Юлія дослідила свій та чоловіка родовід: жодного відхилення, жодної інвалідності, жодного генетичного захворювання. Звідки ж ця біда у Богдана?!

Не розуміючи і не маючи кваліфікованої підтримки, жінка з дитиною металася в пошуках найкращих спеціалістів. Це вплинуло на стосунки у сім’ї. Подружжя на підвищених тонах звинувачувало одне одного, хто більше винен у хворобі сина. У стані стресу перебував і старший син, котрий, як губка, вбирав напругу у стосунках тата й мами.

– Я постійно металася. Хто що порадить – одразу робила. Хоча багато чого нині не виконувала б, – зізнається Юлія. – Якби повернути все назад, я би лишала його у звичайному садочку. Бо дітки із загальним розвитком найкраще допомагають соціалізуватися своїм ровесникам із аутизмом. Але, на жаль, цього вже не виправиш.

Хвороба підштовхнула здобути ще одну освіту

Аби врешті вибрати правильний шлях для розвитку Богдана, Юлія за підтримки чоловіка наважується здобути вищу освіту за фахом «Спеціальний психолог та логопед». Вона забирає Богдана додому. Відразу ж помічає, наскільки спокійнішим став син. Однак навчити дитину розмовляти, виконувати прохання, адаптуватися до різких звуків Юлії так і не вдалося.

– Дзвінкі, високі звуки завдають Богданові болю: і не тільки психічного, а й навіть фізичного. Якої ми тільки терапії не застосовували – марно, – щиро каже Юлія. – У Богдана не завжди складається ланцюжок реакцій: почув-зрозумів-виконав. На просте, здавалося б, прохання «дай рушник» він реагує (бо я це бачу по його реакції), але виконати не може. Я пробувала навчити його букв – теж не вийшло.

Але, замість опускати руки, Юлія вирішила йти в тому напрямку, який подобається Богданові, і для того використати музику.

– Оскільки після Богдана я народила ще двох донечок (їм зараз десять і два роки) і їхні дзвінки голоси тяжко сприймати синові, то Богдан, щоб сховатися від дратівливих звуків, зачиняється у своїй кімнаті, вмикає музику, підтанцьовує в такт. Я це зауважила та зрозуміла: нам потрібні заняття з музики, – продовжує Юля Поліщук. – Дізнавшись від світових фахівців, що дітям із аутизмом найбільше потрібна соціалізація, я примкнула до гурту батьків, чиї діти мають такі ж особливості розвитку.

У 2012-му батьки-ентузіасти заснували громадську організацію «Янголята», куди ввійшли 35 діток. І те, наскільки «Янголята» змінили долю десятків українських сімей, не може не вражати.

А про те, як сміливість, наполегливість і любов допомогли особливим діткам підкорити світову сцену та серця тисяч шанувальників, розповімо в наступному номері газети.