Життя

«Я був на дні, і Господь допоміг мені»: сповідь колишнього наркозалежного

«Я був на дні, і Господь допоміг мені»: сповідь колишнього наркозалежного

Досить часто, коли на нашому шляху виникають ті чи інші проблеми, дехто, у відчаї махнувши рукою, мовляв, а що я можу зробити, залишає усе так, як є. Дехто, навпаки, з усіх сил старається виправити ситуацію. А ось волинянин Юрій Бурбела не лише змінив усе в своєму житті, але і сам докорінно змінився і тепер дякує Господу за те, що дав ще один шанс на життя.

Адже ще декілька років тому молодий мужчина був на межі життя і смерті. Як згадує тепер, він «був наркоманом і покидьком». Сьогодні ж він – красиво одягнений, впевнений у собі чоловік, який допомагає таким, яким і сам був декілька років тому, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Господь мене врятував, і Він через мене допомагає іншим наркоманам, – стверджує житель Луцька, який ось уже дев’ять років не вживає алкоголю, наркотиків і не курить цигарок. – Я народився в благополучній сім’ї. Мій тато працював будівельником, а мама – в торговельній сфері. Мене, як єдину дитину, всіляко балували і дуже любили.

Однак згодом я почав відчувати, що поміж батьків наче пробігла чорна кішка. Між ними все менше і менше ставало тепла, радості у стосунках, а коли мені було 11 років, то батьки розлучилися. Я дуже важко це переживав, мені постійно не вистачало батька. Зрештою, це й вік такий, коли батьківська опіка є вкрай необхідною. Мама також дуже боляче сприйняла розлучення і з тих пір стала ще більше працювати, вважаючи, що матеріальне забезпечення є головним. Вона купляла мені гарний одяг, книжки, всілякі смаколики, однак просто сісти і поспілкуватися зі мною у неї бракувало часу – мама постійно була зайнята: то на роботі, то домашніми справами. Я ж, скільки себе пам’ятаю, захоплювався спортом. Мріяв стати професійним футболістом.

А згодом вперше закурив сигарету. Звісно, це була звичайна дитяча цікавість, адже так робили мої старші друзі, так інколи потайки робила і моя мама. І, напевно, саме той факт, що курить мама, найдорожча і найближча людина, викликав у мене щире нерозуміння: як же так – мама стверджує, що курити не можна, що це дуже шкідливо для здоров’я, а сама он – вийшла на балкон і затягується?

Ось так, у 13 років я, залишившись вдома сам, взяв сигарету і закурив. Мені стало зле, і я зрозумів, що це не моє. Після того випадку не курив деякий час, однак згодом, уже в компаніях, час від часу почав курити. Здебільшого мої друзі були на декілька років старшими за мене, і мені хотілося бути такими, як і вони. Тому і наслідував їх. У дев’ятому класі я почав курити відкрито, не криючись. Ще через трохи ми з друзями почали складатися і купувати легкі наркотики, травку. Уся та гама відчуттів, які я тоді відчув, принесла мені певне задоволення, і я знову і знову курив їх.

Після закінчення дев’ятого класу хлопець вступив до професійного технічного училища на спеціальність «будівельник». У новій компаній також купили сигарети, вживали алкогольні напої та легкі наркотики. Юрію було всього 15 років, коли він вперше спробував ін’єкційний наркотик, тобто опій. Це сьогодні він стверджує, що величезної помилки припускаються ті, хто думає, що легкі наркотики – це не серйозно, і в будь-яку мить можна кинути їх вживати. Наркотик – це наркотик, і його руйнівна сила має величезний вплив на організм людини.

– Пригадую, друзі допомогли мені ввести у вену наркотик, і мої відчуття миттєво змінилися, – веде далі оповідь 32-річний чоловік. – Вони були якимось неймовірно новими, дуже цікавими і настільки незвичними, що згодом я захотів знову усе це відчути і прийняв наркотик. Потім це траплялося все частіше і частіше. Я був переконаний, що у будь-яку хвилину зможу зав’язати з наркотиками, однак десь через рік після того, як я вперше спробував опій, я прокинувся і відчув, що мені погано, – організм потребував наркотику. Отоді старші друзі і сказали мені, що це вже ломка. Відтоді приймати наркотик я став регулярно.

Так сталося, що я переступив закон і, перебуваючи в слідчому ізоляторі, відчув, як мене проймає жах від тих перспектив, які очікували мене на зоні. І тоді я звернувся до Бога з проханням – допоможи мені, Господи, і я обов’язково виправлюсь. Однак друзі та те оточення, в якому я перебував, переконували мене в тому, що усе гаразд. При цьому я став своєрідним авторитетом для тих, хто був молодшим у нашій компанії.

Я закінчив училище, влаштувався на роботу. Однак вже тоді для того, щоб придбати дозу на один день, мені потрібно було сто гривень. Звісно, заробітної плати на це не вистачало, і через два роки я покинув роботу. Разом із друзями став красти, щоб заробити на дозу. Потім так сталося, що я знову був, як кажуть, на крок від тюрми, і знову моя любляча матуся, зібравши останні гроші, як і першого разу, зробила усе, щоб я не потрапив на зону.

Мене забрали до армії. Там мені спершу було неймовірно важко, хотілося дози, була ломка, однак з часом організм зміг подолати це і став задовольнятися легкими наркотиками, які в нашій армії за гроші не є проблемою отримати. Вже тоді я почав переосмислювати своє життя, розуміючи, що так, як живу, далі жити не можна. Я став будувати плани на майбутнє, мріяв про зустріч із коханою людиною, створення сім’ї, народження діток.

У 21 рік я прийшов з армії і, здавалося, життя почало налагоджуватися: став зустрічатися з дівчиною, влаштувався в Києві на хорошу, добре оплачувану роботу, однак у цей час я занедужав на хворобу Боткіна і на три тижні потрапив до лікарні. Недуга, а також те, що організм внаслідок вживання наркотиків був дуже ослаблений, довели до того, що я ледве тримався на ногах. Лікарі сказали, що працювати фізично я уже не зможу, тож мама влаштувала мене на доволі легку роботу. З’явилося чимало часу, і я почав байдикувати, зустрічатися з друзями. І невдовзі – друга судимість. Також умовна.

Однак до того часу я вже настільки махнув на усе рукою, що колотися почав навіть вдома, хоча до того такого ніколи не робив. І моя матуся, якій було невимовно боляче дивитися на те, як її дитина котиться все нижче і нижче, вкотре кинулася шукати методів лікування і медиків, які здатні були б мені допомогти. Вона пропонувала мені спробувати то одну, то іншу методику позбавлення наркотичної залежності, однак я лише відмахувався від цього.

В якусь мить я зрозумів, що виходу немає, що я вже приречений. Однак вже тоді Господь показав мені, що те, що не під силу звичайній людині, можливо для Нього. Мій двоюрідний брат також вживав наркотики, і його мама повезла сина в Християнський реабілітаційний центр, де він пробув один рік і вийшов звідти повністю вільним від наркотиків. І брат, приїжджаючи додому, говорив мені, що його не тягне до наркотиків, кликав і мене з собою. Однак моя гординя відштовхувала цю пропозицію, мовляв, ти молодший за мене і будеш мене повчати?!

Минув якийсь час, і я потрапив до лікарні. Мені було неймовірно погано, температура трималася вище позначки 40, а лікарі лише розводили руками, мовляв, нічим не можемо допомогти.

Якось я почув, як лікар сказала моїй мамі, що жити мені залишилося всього ніщо – максимум шість місяців. Сказати, що я був вражений – це те саме, що не сказати нічого. Як же так – мені лише 23 роки і – я скоро помру?!

Я ніяк не міг змиритися з вердиктом цієї медички. І в цей час, як ніколи раніше, захотілося жити. Працювати. Зустрічати сонечко. Радіти співу птахів. Радувати маму. В цій лікарні я пробув три тижні, і якось до мене в палату зайшли юнак і дівчина. Вони були молоді, усміхнені і гарно одягнені.

Виявилося, що це християни, які проповідують віру Христа. В той день ми трохи порозмовляли, вони розповіли, що в минулому також мали проблеми з наркотиками, але з Божою поміччю змогли подолати їх. Коли вони пішли, то я став гаряче молитися Богу. І в той же вечір я відчув, що Бог почув мої молитви. Наступного дня мої нові друзі принесли мені Євангеліє, і я почав читати цю святу книгу і гаряче просити допомоги у Всевишнього.

Відразу почалися зміни: мені зовсім не хотілося курити, я почав поправлятися, з’явився апетит. І якось вранці я сказав мамі, що хочу в той реабілітаційний центр, про який мені говорив і двоюрідний брат, і мої друзі. Мама відвезла мене туди, і там я з кожним днем все більше і більше пізнавав Бога, читав багато книг на духовну тематику, спілкувався зі священнослужителями та тими, хто, як і я, мав проблеми з наркотиками.

Минуло дев’ять місяців, і одного ранку Юра відчув, що все! Господь витягнув його з трясовини, яка поглинула тисячі і сотні тисяч життів. Тоді ж хлопець зрозумів, що з будь-яких ситуацій вихід завжди є, потрібно лише вірити у Господа і Його святу волю.

Ксенія Фірковська

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: наркотики, медицина, Україна, Волинь
В тему