Волинянин Іван Юхимук, якому вже 91-й рік, часто перебирає в пам’яті своє молоде життя, яке припало на воєнні роки.
Історію свого життя чоловік розповів журналістам газети «Твій вибір».
– Як згадаю, скільки треба було всього пережити, – починає розповідь сивочолий дідусь із волинського міста Ковеля. – У 1943 році, коли німці почали відступати, забрали мене з собою рити окопи: від Любомля до Володимира-Волинського. Я ще не крепко багацько сили мав, бо ж ще хлопчак, тож не міг виконати норму.
Німці побачили, що з мене толку мало – і відпустили додому. З собою дали якийсь папірець, де було написано, щоб мене ніхто не чіпав. Я тоді додому ішов увесь день. І скрізь, де зупиняли мене німці, я показував їм ту записку – і мене відпускали.
З болем у серці Іван Іванович згадує, як ховалися під час бомбардування у старому погребі в рідної тітки Юхимки. Бомба впала біля самого льоху, у якому було багато односельчан, від вибуху вирвало велику яму, то ледве повилазили звідти.
– У моєї тітки Юхимки у хаті стояла німецька кухня – солдатам їсти варили. Німці наших людей не ображали, добре до них ставилися. А як прийшли совєти, то навчили гнати горілку і матюкатися. Отакі були свої! А ще як побачили, що в тітки Юхимки хата була накрита бляхою, сказали: «Скільки то з неї було б патронів!»
Не вийшла заміж, бо не мала землі
– Гірко згадувати ті роки, – продовжує Іван Іванович. – Я народився з великої любові. Моя мати Мар'я любилася з хлопцем, що жив через дорогу, Іваном Давидюком. (Ми тоді мешкали в с. Клевецьк Турійського району). Давидюки були багатії на все село, а мати моя – з бідної сім'ї. Про любов тоді ніхто не питав: чи ти любиш чи ні – головне, щоб мав шмат землі. Бо якщо нема – то будь найхорішою дівкою на селі – нікому ти не треба. Отак вийшло і з матір'ю. Моїм батькам через бідність не дали одружитися.
Мати дуже любила свого коханого Івана. Навіть сина назвала його ім'ям.
Боляче було хлопчині: малий босоногий бігав перед очима своєї баби, яка жила через дорогу, а вона ніколи не закликала внука до хати і не дала шматочка хліба, не те, що пряника. А внук же був схожий на свого батька, як дві краплі води.
Щоб бути разом, закохані не женилися і все чекали, коли свекруха дозволила їм зійтись. Але марно. І в 1939-му Івана Давидюка забирають на війну у польську армію.
– Як зараз бачу, – пригадує Іван Іванович. – Пригнав я корови додому (наймався пасти в людей ) і чую: голосять у дворі Давидюків. А то прийшла похоронка на мого батька. Він тільки тиждень побув на фронті – і його забили.
«Мама віддала мене тітці»
Після смерті Івана Давидюка Мар'я вийшла заміж за вдівця з чотирма дітьми. Згодом у них народилася донька Галя. А з Іванком так і лишилося тавро байстрюка. Він навіть не хотів іти до школи.
Тяжко було і матері Івана: четверо чужих дітей, двоє власних. Та ще й чоловікова сестра, яка жила з ними, дорікнула: «А скільки ти будеш їсти?! Де ти взявся на нашу голову?! Тут і без тебе ротів вистачає !..»
– Ото я тілько зиму перебув у них – і мене мати віддала до своєї рідної сестри Юхимки, яка була заможніша і не мала своїх дітей, – продовжує Іван Іванович. – Мені добре в неї було: пас корови, їв, скільки хотів. І тільки дитяча образа на матір була завжди в моїй душі. Кинула вона, тільки коли виріс. Бо зрозумів: мама це зробила, щоб ніхто не насміхався з мене і я з голоду не вмер.
Жили в хатині з кількох хлівів
А потім були 4 роки армії. Звідти Іван часто писав листи коханій Парасковії, з якою він познайомився ще до армії. Коли дембелем повернувся, через місяць розписалися.
– Паша не дуже хотіла за мене йти. А її мати каже: «Іди, дочко, за нього, бо я бачу, що то хороший хлопець». Весілля не справляли, бо тоді всі були голі-босі. Сьогодні розписалися, а на другий день я поїхав на шахту у Нововолинськ. Не сподобалася робота. Тому пішов працювати у Ковель в депо, жив у вагоні.
Там давали на добу 700 грамів хліба, одну рибину сушену на місяць, сигарети, трохи печива. Всі продукти були з американських посилок. Хліб і рибу я з'їдав за один раз, бо дуже їсти хотів, а потім бігав до колонки пити воду, тому що дуже солона риба була, – пригадує Іван Юхимук.
Молода сім'я одразу пішла на квартиру жити, а потім тесть Івана Івановича скупив декілька старих хлівів і збудував дочці з зятем невеличку хатину, у якій народилося троє дітей: Ліда, Валя і Міша.
А вже в 1950 році Іван Іванович побудував у Ковелі свою, більшу хату і забрав до себе тітку Юхимку (бо в неї згоріла хата).
Іванові діти любили бабцю Юхимку – добру та щедру. Хоч вона була неграмотна, але знала багато казок, які розказувала Івановим дітям.
Образа так і не минула
Так прожив Іван зі своєю Пашею 53 роки. Діти їм справили золоте весілля, де була жива музика, коровай, перепій. Шалаш «гудів» два дні, бо гостей було аж 60 людей. Не було весілля в молодості, то в старості зробили їм діти.
У 55 років склав іспит на водійські права: купив «Жигулі», щоб скрізь їздити разом із дружиною. А коли Парасковія потрапила в лікарню – Іван Іванович, нікому не сказавши, продав машину, наче відчував, що уже не буде з ким на ній їздити. І ото 13 років тому чоловік овдовів.
Часто вечорами дідусь перебирає у пам'яті пережите. Згадує, коли було йому 50 років, баба з Клевецька, яка колись не визнавала його за онука, переказали перед смертю через людей, щоб Іван приїхав до неї: хотіла побачити внука, який так схожий на її загиблого сина.
До речі, та баба поховала всіх своїх синів (серед живих лишився тільки один). Це, мабуть, тому, що не хотіла Івана визнати своїм онуком. Коли люди передали прохання баби, чоловік не поїхав, і образа, яка, як іржа, в’їлася в його серце, піде з ним у могилу.
Щодня робить зарядку і не сидить без роботи
– У чому секрет вашого довголіття? – питаю у дідуся.
Відповідь на питання дають дочки: «Наш батько не скандальний, добрий. Ніколи ні з ким не конфліктував. У 40 років кинув палити, їсть мед, горіхи і робить зарядку. У нього завжди застелене ліжко (!), бо любить порядок. Харчується два рази на день. Робить все за графіком: після 16:00 не їсть, кури зачиняє впору, ще лущить квасолю, перебирає картоплю. Не сидить без діла. Ми його самого не лишаємо, щодня навідуємося».
– Я маю п'ять онуків і чотири правнуки (всі хлопці), – каже Іван Юхимук. – Ще мрію оженити правнука, якому зараз 20 років, і випити за його здоров’я. Я вдячний Богу, що ще живу. Важко... Але живу!
Галина Оліферчук
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
