Ось уже понад десять років Ярослав Стеф’юк на алкогольні напої навіть дивитися не може.
Він очолює підкомісію «За тверезість життя», яка діє при Коломийській єпархії УГКЦ і активно допомагає тисячам людей позбутися алкогольної залежності, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Я з роду працьовитих людей, – розповідає пан Ярослав. – Мій батько працював трактористом, мама – медсестрою. І мене, і старшого брата виховували у добрі. У родині не було нікого, хто б потерпав від алкогольної залежності. Більше того – алкоголь вживали дуже рідко, хіба на великі свята для годиться.
Моя бабуся була справжньою патріоткою, і тому десять років провела на засланні у Сибіру. Там втратила чоловіка. І коли повернулася до неньки-України, то часто розповідала про Радянський Союз. Але не той, який тоді усі оспівували, а той, який знищував український народ, його історію і культуру.
Вона розповідала про все те, що їй довелося пережити в Сибіру. Про те, як втратила чоловіка, як на її очах помирали кращі сини і доньки нашої Батьківщини. Тому я, відчуваючи внутрішній супротив, категорично відмовлявся носити піонерський галстук, а згодом – і вступати до комсомолу. Бабуся була дуже набожною, багато молилася, і під її впливом я захотів стати священником.
Однак після закінчення школи хлопець вступив до профтехучилища, після закінчення якого працював на заводі. Опісля – строкова служба в Казахстані. Саме так і спробував алкоголь «по-дорослому». Після закінчення служби повернувся додому.
– Хотів подати документи в духовну семінарію, проте була осінь, відтак слід було чекати наступного року, – ділиться спогадами чоловік. – Тож почав шукати роботу і влаштувався провідником. Це була друга половина 80-х років. Ох, і дефіцит тоді був! Ми ж їздили по всьому Радянському Союзі, там купували, там перепродували. Тому зиск від роботи був хорошим. Та й заробітна плата була пристойною.
Однак саме на роботі чоловік подружився із «зеленим змієм». В провідників була традиція: ті, хто передавав зміну, і ті, які її приймали, випивали 100 – 200 грамів горілки. Відмовитися від цього означало б, що ти або хворий, або ж не поважаєш своїх колег. Також випивали з слюсарями, електриками, сантехніками, пожежниками, які приходили на екіпірування вагонів.
– Випити по 100 грамів не вважалося пияцтвом, – розповідає священник. – Більше того – якщо провідник не віддячить цим людям, то перед наступним рейсом у вагоні могли виявитися чимало неполадок, через які могли не допустити в поїздку.
Випивали і тоді, коли потяг вирушав у дорогу, з пасажирами, з колегами. Нерідко бувало так, що після рейсу збирали з вагона до десяти непочатих пляшок із алкоголем, які забували пасажири. Звісно, випивали і цей алкоголь. Так поступово дійшло до того, що вживати спиртне почав кожного дня.
І не відомо, як би склалося далі життя чоловіка, якби одного разу він не зупинився біля сільської церкви.
– Пригадую, був напідпитку і йшов додому, – каже отець Ярослав. – Побачивши храм, зупинився – і враз так чітко пригадав, як колись хотів стати священником. Пригадав бабусю, яка багато молилася за мене. І якось в голові промайнула думка – от якби так сталося, що я без довгого навчання в семінарії почав одразу служити в церкві.
Неймовірно, але бажання чоловіка таки здійснилося! Незабаром розпався Радянський Союз, заробітки Ярослава суттєво поменшали.
– І одного дня брат мого колеги-провідника, який на той час був священником новоствореної Української православної церкви Київського патріархату в столиці, покликав до себе брата. А вже він покликав і мене. І я почав допомагати священникам у Володимирському соборі, головному храмі УПЦ КП.
Через три місяці мене висвятили на священника. Усього того, чого навчають 6 – 7 років в семінарії, я щодня вивчав під час літургій. Удень служив, уночі вчився, спав по 3 – 5 годин, був виснажений, але навіть не згадував про алкоголь. Згодом вступив на заочний відділ семінарії, перевіз у Київ дружину з донькою, почав служити у Покровському храмі Солом'янського району.
Неподалік церкви був залізничний вокзал. Тож пан Ярослав часто стояв біля потягів, нюхав дим і плакав. Врешті наважився зайти у вагон до колишніх колег. Ті зраділи, на столі одразу з’явилася пляшка. У той період, пригадує чоловік, він наче роздвоївся – на літургію приходив тверезим, а після богослужіння хотів випити спиртного.
Життя змінилося, коли сім'я переїхала до рідного Прикарпаття. Мама священника змушена була поїхати на заробітки за кордон. Важко хворів його дідусь. І чоловік почав все частіше заглядати у чарку. Дружина благала покінчити з пагубною звичкою, мама, телефонуючи з-за кордону, просила не пити більше.
– Нині страшно й пригадати це, але дійшло до того, що я чекав, аби чимшвидше завершити богослужіння і випити, – з сумом каже священник. – Тепер розумію, що я тоді був у полоні в диявола. Я усвідомлював, що недостойний служити Господу, і пішов до єпископа. Сказав це і пішов. Ніде не працював. Жив за ті гроші, які надсилала мама. І кожного дня вживав спиртне.
Усе змінилося в 2008 році. Одного дня, після чергового похмілля, чоловік відчув, що ось-ось може померти. Тіло затерпало, німіло, він не міг розплющити очі. Твердо вирішив, що вип’є останню чарку і назавжди залишить цю пагубну звичку. Розбив пляшечку з парфумів, вилив їх у склянку і випив. Впав на коліна і почав кричати «Господи, рятуй мене, я не хочу пити, але п’ю. Знаю, що Ти – Всемогутній, звільни мене від цієї біди!»
– Знесилений, впав і заснув, – розповідає священник. – Прокинувся аж через два дні. І… відчув, що більше не хочу алкоголю. Пішов до матері і кажу, що Господь мене зцілив. Спершу вона не повірила, а коли побачила, що я дійсно не вживаю алкоголю, то плакала від щастя. Я багато молився і дякував Богу за зцілення. Тоді почав вдома служити літургії. А згодом поїхав в єпархію і сказав, що хочу повернутися до служіння в церкві.
А потім вирішив допомагати іншим людям, які потерпають від алкоголю. Знайшов адресу отця-лікаря Андрія Логіна, який з 2006-го до 2014 року був головою підкомісії УГКЦ «За тверезий спосіб життя». Він запропонував прикарпатському священнику очолити таку підкомісію в Коломийській єпархії. Зараз це Комісія «Душпастирства тверезості УГКЦ».
Із благословення єпископа та з допомогою інших священників при більше ніж 100 храмах, що на території єпархії, почали засновувати Книги тверезості, в які люди записували свої імена та імена родичів, заприсягаючись не випивати хто рік, хто три, хто – 10, а хто й назавжди.
– Я зустрічаюся з тими людьми, які потерпають від алкогольної залежності, – каже священник. – І бачу, що в кожного свій, індивідуальний випадок залежності. Хтось почав випивати через фінансові труднощі, в когось пиячили батько чи дід. Хтось, навпаки, випиває тому, що має компанію друзів-випивох або ж багато грошей.
Потрібно, аби людина сама усвідомила, що вона залежна, і дуже захотіла позбутися цієї залежності. Лише тоді дієвими є молитви, розмови зі священником та, якщо треба, медикаментозне лікування. Для Всевишнього немає нічого неможливого – і, якщо ми щиро проситимемо в нього допомоги, він обов’язково допоможе.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
