Багато років пиячив, позбувся цієї залежності і нині як священник допомагає іншим

Ось уже понад десять років Ярослав Стеф’юк на алкогольні напої навіть дивитися не може.

Він очолює підкомісію «За тверезість життя», яка діє при Коломийській єпархії УГКЦ і активно допомагає тисячам людей позбутися алкогольної залежності, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Я з роду працьовитих людей, – розповідає пан Ярослав. – Мій батько працював трактористом, мама – медсестрою. І мене, і старшого брата виховували у добрі. У родині не було нікого, хто б потерпав від алкогольної залежності. Більше того – алкоголь вживали дуже рідко, хіба на великі свята для годиться.

Моя бабуся була справжньою патріоткою, і тому десять років провела на засланні у Сибіру. Там втратила чоловіка. І коли повернулася до неньки-України, то часто розповідала про Радянський Союз. Але не той, який тоді усі оспівували, а той, який знищував український народ, його історію і культуру.

Вона розповідала про все те, що їй довелося пережити в Сибіру. Про те, як втратила чоловіка, як на її очах помирали кращі сини і доньки нашої Батьківщини. Тому я, відчуваючи внутрішній супротив, категорично відмовлявся носити піонерський галстук, а згодом – і вступати до комсомолу. Бабуся була дуже набожною, багато молилася, і під її впливом я захотів стати священником.

Однак після закінчення школи хлопець вступив до профтехучилища, після закінчення якого працював на заводі. Опісля – строкова служба в Казахстані. Саме так і спробував алкоголь «по-дорослому». Після закінчення служби повернувся додому.

– Хотів подати документи в духовну семінарію, проте була осінь, відтак слід було чекати наступного року, – ділиться спогадами чоловік. – Тож почав шукати роботу і влаштувався провідником. Це була друга половина 80-х років. Ох, і дефіцит тоді був! Ми ж їздили по всьому Радянському Союзі, там купували, там перепродували. Тому зиск від роботи був хорошим. Та й заробітна плата була пристойною.

Однак саме на роботі чоловік подружився із «зеленим змієм». В провідників була традиція: ті, хто передавав зміну, і ті, які її приймали, випивали 100 – 200 грамів горілки. Відмовитися від цього означало б, що ти або хворий, або ж не поважаєш своїх колег. Також випивали з слюсарями, електриками, сантехніками, пожежниками, які приходили на екіпірування вагонів.

– Випити по 100 грамів не вважалося пияцтвом, – розповідає священник. – Більше того – якщо провідник не віддячить цим людям, то перед наступним рейсом у вагоні могли виявитися чимало неполадок, через які могли не допустити в поїздку.

Випивали і тоді, коли потяг вирушав у дорогу, з пасажирами, з колегами. Нерідко бувало так, що після рейсу збирали з вагона до десяти непочатих пляшок із алкоголем, які забували пасажири. Звісно, випивали і цей алкоголь. Так поступово дійшло до того, що вживати спиртне почав кожного дня.

І не відомо, як би склалося далі життя чоловіка, якби одного разу він не зупинився біля сільської церкви.

– Пригадую, був напідпитку і йшов додому, – каже отець Ярослав. – Побачивши храм, зупинився – і враз так чітко пригадав, як колись хотів стати священником. Пригадав бабусю, яка багато молилася за мене. І якось в голові промайнула думка – от якби так сталося, що я без довгого навчання в семінарії почав одразу служити в церкві.

Неймовірно, але бажання чоловіка таки здійснилося! Незабаром розпався Радянський Союз, заробітки Ярослава суттєво поменшали.

– І одного дня брат мого колеги-провідника, який на той час був священником новоствореної Української православної церкви Київського патріархату в столиці, покликав до себе брата. А вже він покликав і мене. І я почав допомагати священникам у Володимирському соборі, головному храмі УПЦ КП.

Через три місяці мене висвятили на священника. Усього того, чого навчають 6 – 7 років в семінарії, я щодня вивчав під час літургій. Удень служив, уночі вчився, спав по 3 – 5 годин, був виснажений, але навіть не згадував про алкоголь. Згодом вступив на заочний відділ семінарії, перевіз у Київ дружину з донькою, почав служити у Покровському храмі Солом'янського району.

Неподалік церкви був залізничний вокзал. Тож пан Ярослав часто стояв біля потягів, нюхав дим і плакав. Врешті наважився зайти у вагон до колишніх колег. Ті зраділи, на столі одразу з’явилася пляшка. У той період, пригадує чоловік, він наче роздвоївся – на літургію приходив тверезим, а після богослужіння хотів випити спиртного.

Життя змінилося, коли сім'я переїхала до рідного Прикарпаття. Мама священника змушена була поїхати на заробітки за кордон. Важко хворів його дідусь. І чоловік почав все частіше заглядати у чарку. Дружина благала покінчити з пагубною звичкою, мама, телефонуючи з-за кордону, просила не пити більше.

– Нині страшно й пригадати це, але дійшло до того, що я чекав, аби чимшвидше завершити богослужіння і випити, – з сумом каже священник. – Тепер розумію, що я тоді був у полоні в диявола. Я усвідомлював, що недостойний служити Господу, і пішов до єпископа. Сказав це і пішов. Ніде не працював. Жив за ті гроші, які надсилала мама. І кожного дня вживав спиртне.

Усе змінилося в 2008 році. Одного дня, після чергового похмілля, чоловік відчув, що ось-ось може померти. Тіло затерпало, німіло, він не міг розплющити очі. Твердо вирішив, що вип’є останню чарку і назавжди залишить цю пагубну звичку. Розбив пляшечку з парфумів, вилив їх у склянку і випив. Впав на коліна і почав кричати «Господи, рятуй мене, я не хочу пити, але п’ю. Знаю, що Ти – Всемогутній, звільни мене від цієї біди!»

– Знесилений, впав і заснув, – розповідає священник. – Прокинувся аж через два дні. І… відчув, що більше не хочу алкоголю. Пішов до матері і кажу, що Господь мене зцілив. Спершу вона не повірила, а коли побачила, що я дійсно не вживаю алкоголю, то плакала від щастя. Я багато молився і дякував Богу за зцілення. Тоді почав вдома служити літургії. А згодом поїхав в єпархію і сказав, що хочу повернутися до служіння в церкві.

А потім вирішив допомагати іншим людям, які потерпають від алкоголю. Знайшов адресу отця-лікаря Андрія Логіна, який з 2006-го до 2014 року був головою підкомісії УГКЦ «За тверезий спосіб життя». Він запропонував прикарпатському священнику очолити таку підкомісію в Коломийській єпархії. Зараз це Комісія «Душпастирства тверезості УГКЦ».

Із благословення єпископа та з допомогою інших священників при більше ніж 100 храмах, що на території єпархії, почали засновувати Книги тверезості, в які люди записували свої імена та імена родичів, заприсягаючись не випивати хто рік, хто три, хто – 10, а хто й назавжди.

– Я зустрічаюся з тими людьми, які потерпають від алкогольної залежності, – каже священник. – І бачу, що в кожного свій, індивідуальний випадок залежності. Хтось почав випивати через фінансові труднощі, в когось пиячили батько чи дід. Хтось, навпаки, випиває тому, що має компанію друзів-випивох або ж багато грошей.

Потрібно, аби людина сама усвідомила, що вона залежна, і дуже захотіла позбутися цієї залежності. Лише тоді дієвими є молитви, розмови зі священником та, якщо треба, медикаментозне лікування. Для Всевишнього немає нічого неможливого – і, якщо ми щиро проситимемо в нього допомоги, він обов’язково допоможе.

Ксенія Фірковська