Життя

Пам’ять до хворого повернулася, щойно він на чужині почув українську колядку

Пам’ять до хворого повернулася, щойно він на чужині почув українську колядку

На столі, застеленому неймовірно красивою вишитою скатертиною, стояли тарілки з різними смаколиками. А посередині – макітра з кутею.

Здавалося, саме повітря бриніло ароматом свята, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Бабусю, вже зіронька зійшла, – радісно закричав п’ятирічний Степанко і кинувся до бабусі. – Ти казала, що коли перша зірка з’явиться на небі, то тоді сядемо вечеряти. Бабусю, кликати всіх?

– Так, мій любий, клич, – мовила Любов Ігорівна і нишком витерла сльозу. – Клич, бо вже час сідати вечеряти.

Хлопчик побіг, а жінка повернулася до ікони Спасителя.

– Господи, 20 років минуло, а й досі не знаю, чи живий, чи його на цім світі вже немає, – прошепотіла вона. – 20 років, а ніби вчора ми зі Степаном і дітьми сідали вечеряти. Якщо він живий, то дай йому здоров’я, а коли помер, то прийми його душу у райські обителі.

Мимоволі вона пригадала останнє Різдво, коли його святкувала вся сім’я: вона, чоловік, діти, його мама та її батьки. Вони тоді ще й планували зводити нову оселю. Мовляв, у старому будинку, де лише три кімнати, стає все тісніше.

– Тож поїду, зароблю трохи грошей – і розпочнемо будівництво, – говорив він, ставлячи на стіл макітру з кутею. – І зведемо новий будинок – просторий і великий.

Вона ж тоді так не хотіла, аби її Степанко їхав в ту далеку Італію. І просила його, і переконувала, що люди в ще менших будинках живуть, і нічого, та все було марно. Чоловік креслив план майбутньої оселі і навіть мріяв про меблі, які там стоятимуть.

– Ну, люба моя, не хвилюйся, – мовив він, обійнявши її. – Зрештою, я попрацюю там рік-два – і повернуся.

А як поїхав, то пропав, наче у воду канув. Спершу телефонував, надіслав декілька грошових переказів на суму 500 євро, а тоді й зник. Звісно, через наших заробітчан жінка пробувала його розшукати. Навіть їздила до ворожок, які в один голос твердили, що Степан живий і повернеться додому.

Проте минали роки, а чоловіка все не було, і з часом жінка наче змирилася з тим, що його немає. Проте душа все ж боліла – чи живий, чи нехай священник у храмі молиться за упокій його душі?!

– У Бога всі живі, і ніколи не можна втрачати надії, – мовив отець Григорій, коли зі своїми роздумами прийшла у храм. – Тож молімося за здоров’я, а там буде видно.

От вона й молилася. Аж 20 років. І гнала від себе думку, що все це марно, що її Степанка давно на цім світі немає. Виросли діти. Он, Марійка вже заміж вийшла і народила їй онука. На честь дідуся назвали Степаном. Вона ж, Люба, постаріла за ці роки. Заміж так і не вийшла, хоча не раз сваталися. Всю любов та турботу віддавала дітям та онуку, якого любила, здавалося, понад усе.

– Ну, діти, подякуймо Богу за те, що дав нам здоров’я прожити цей рік, – мовила вона, коли всі зібралися за столом. – Отче наш…

І тільки-но вони промовили молитву, як у двері хтось постукав. На порозі стояв гарно одягнений сивочолий чоловік.

– Тут живе Люба Остапенко? – запитав він з сильним акцентом. – Тут?

Двері відчинила Марічка, яка спершу й не зрозуміла, чого хоче цей незнайомець.

– Хто там, доню? – запитала Люба. – Сусідка?

– Ні, мамо, якийсь чоловік вас запитує, – відказала Марійка. – Ходіть сюди.

– Добрий вечір, – мовила Люба, вийшовши на веранду. – Слухаю вас.

Якусь мить вони – господиня і гість – дивилися одне на одного наче поверхнево. Опісля ж стали вдивлятися в очі одне одного, ніби шукаючи відповіді на якісь, лише їм відомі питання.

– Люба, – чи то запитав, чи то ствердив чоловік і в його очах забриніли сльози. – Люба моя, Люба!

– Степане? – скрикнула жінка і схопилася за серце. – Степане, це ти? Живий-здоровий… Де ж ти був, Степаночку?

І вона розридалася. Тим часом обійнявши її, розплакався і незнайомець. Отак вони і стояли, плачучи, не під силу сказати ані слова.

– Бабусю, хто це? – запитав маленький Степанко. – Чому ти плачеш, бабусю? Хто цей дядько?

– Це твій дідусь, Степанко, – стрепенулася Любов Ігорівна. – Це дід Степан. Діти, це ваш батько. Де ж ти був усі ці роки, чоловіче?

Того вечора вся сім’я довго-довго сиділа і слухала розповідь про те, як склалося життя їхнього чоловіка і батька в далекій Італії.

– Мені розповіли, що я травмувався на будівництві, і в результаті цієї травми у мене виникла амнезія, тобто втрата пам’яті, – розповідав чоловік. – Спершу я намагався пригадати, хто і я звідки, тим більше, що до мене приходили люди, які казали, що я з України, і говорили до мене українською. Проте все було марно. Я не лише не розумів ані слова з того, що вони казали, але й нічого не міг пригадати. І від того сильно мучився.

Господар будівництва, де я працював, запропонував мені роботу в себе вдома. Тож я почав доглядати сад, вигулювати собак. Господар декілька разів возив мене до лікарів, які мали допомогти мені відновити пам'ять, проте й вони не змогли нічим зарадити. З часом життя ніби налагодилося, проте в душі я часто відчував якийсь щем, було відчуття, наче чогось, отого справжнього і рідного, не вистачає. А місяць тому Леонсіо привіз із України диск із колядками, і коли я їх почув, то відчув наче в душі щось перевернулося. Почав плакати і розмовляти рідною мовою, якої не згадував усі ці роки. Згадав усе. Так, наче не було усіх цих довгих років і ніби я вчора поїхав від вас. Тож відразу кинувся по квитки і ось – завдяки рідній мові – я тут.

Ксенія Фірковська

УВАГА!

ПЕРЕДРУК ПУБЛІКАЦІЇ БЕЗ ДОЗВОЛУ РЕДАКЦІЇ ЗАБОРОНЕНО!

Читайте також
Все про: Різдво, Долі, Сім'я
В тему