На столі, застеленому неймовірно красивою вишитою скатертиною, стояли тарілки з різними смаколиками. А посередині – макітра з кутею.
Здавалося, саме повітря бриніло ароматом свята, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Бабусю, вже зіронька зійшла, – радісно закричав п’ятирічний Степанко і кинувся до бабусі. – Ти казала, що коли перша зірка з’явиться на небі, то тоді сядемо вечеряти. Бабусю, кликати всіх?
– Так, мій любий, клич, – мовила Любов Ігорівна і нишком витерла сльозу. – Клич, бо вже час сідати вечеряти.
Хлопчик побіг, а жінка повернулася до ікони Спасителя.
– Господи, 20 років минуло, а й досі не знаю, чи живий, чи його на цім світі вже немає, – прошепотіла вона. – 20 років, а ніби вчора ми зі Степаном і дітьми сідали вечеряти. Якщо він живий, то дай йому здоров’я, а коли помер, то прийми його душу у райські обителі.
Мимоволі вона пригадала останнє Різдво, коли його святкувала вся сім’я: вона, чоловік, діти, його мама та її батьки. Вони тоді ще й планували зводити нову оселю. Мовляв, у старому будинку, де лише три кімнати, стає все тісніше.
– Тож поїду, зароблю трохи грошей – і розпочнемо будівництво, – говорив він, ставлячи на стіл макітру з кутею. – І зведемо новий будинок – просторий і великий.
Вона ж тоді так не хотіла, аби її Степанко їхав в ту далеку Італію. І просила його, і переконувала, що люди в ще менших будинках живуть, і нічого, та все було марно. Чоловік креслив план майбутньої оселі і навіть мріяв про меблі, які там стоятимуть.
– Ну, люба моя, не хвилюйся, – мовив він, обійнявши її. – Зрештою, я попрацюю там рік-два – і повернуся.
А як поїхав, то пропав, наче у воду канув. Спершу телефонував, надіслав декілька грошових переказів на суму 500 євро, а тоді й зник. Звісно, через наших заробітчан жінка пробувала його розшукати. Навіть їздила до ворожок, які в один голос твердили, що Степан живий і повернеться додому.
Проте минали роки, а чоловіка все не було, і з часом жінка наче змирилася з тим, що його немає. Проте душа все ж боліла – чи живий, чи нехай священник у храмі молиться за упокій його душі?!
– У Бога всі живі, і ніколи не можна втрачати надії, – мовив отець Григорій, коли зі своїми роздумами прийшла у храм. – Тож молімося за здоров’я, а там буде видно.
От вона й молилася. Аж 20 років. І гнала від себе думку, що все це марно, що її Степанка давно на цім світі немає. Виросли діти. Он, Марійка вже заміж вийшла і народила їй онука. На честь дідуся назвали Степаном. Вона ж, Люба, постаріла за ці роки. Заміж так і не вийшла, хоча не раз сваталися. Всю любов та турботу віддавала дітям та онуку, якого любила, здавалося, понад усе.
– Ну, діти, подякуймо Богу за те, що дав нам здоров’я прожити цей рік, – мовила вона, коли всі зібралися за столом. – Отче наш…
І тільки-но вони промовили молитву, як у двері хтось постукав. На порозі стояв гарно одягнений сивочолий чоловік.
– Тут живе Люба Остапенко? – запитав він з сильним акцентом. – Тут?
Двері відчинила Марічка, яка спершу й не зрозуміла, чого хоче цей незнайомець.
– Хто там, доню? – запитала Люба. – Сусідка?
– Ні, мамо, якийсь чоловік вас запитує, – відказала Марійка. – Ходіть сюди.
– Добрий вечір, – мовила Люба, вийшовши на веранду. – Слухаю вас.
Якусь мить вони – господиня і гість – дивилися одне на одного наче поверхнево. Опісля ж стали вдивлятися в очі одне одного, ніби шукаючи відповіді на якісь, лише їм відомі питання.
– Люба, – чи то запитав, чи то ствердив чоловік і в його очах забриніли сльози. – Люба моя, Люба!
– Степане? – скрикнула жінка і схопилася за серце. – Степане, це ти? Живий-здоровий… Де ж ти був, Степаночку?
І вона розридалася. Тим часом обійнявши її, розплакався і незнайомець. Отак вони і стояли, плачучи, не під силу сказати ані слова.
– Бабусю, хто це? – запитав маленький Степанко. – Чому ти плачеш, бабусю? Хто цей дядько?
– Це твій дідусь, Степанко, – стрепенулася Любов Ігорівна. – Це дід Степан. Діти, це ваш батько. Де ж ти був усі ці роки, чоловіче?
Того вечора вся сім’я довго-довго сиділа і слухала розповідь про те, як склалося життя їхнього чоловіка і батька в далекій Італії.
– Мені розповіли, що я травмувався на будівництві, і в результаті цієї травми у мене виникла амнезія, тобто втрата пам’яті, – розповідав чоловік. – Спершу я намагався пригадати, хто і я звідки, тим більше, що до мене приходили люди, які казали, що я з України, і говорили до мене українською. Проте все було марно. Я не лише не розумів ані слова з того, що вони казали, але й нічого не міг пригадати. І від того сильно мучився.
Господар будівництва, де я працював, запропонував мені роботу в себе вдома. Тож я почав доглядати сад, вигулювати собак. Господар декілька разів возив мене до лікарів, які мали допомогти мені відновити пам'ять, проте й вони не змогли нічим зарадити. З часом життя ніби налагодилося, проте в душі я часто відчував якийсь щем, було відчуття, наче чогось, отого справжнього і рідного, не вистачає. А місяць тому Леонсіо привіз із України диск із колядками, і коли я їх почув, то відчув наче в душі щось перевернулося. Почав плакати і розмовляти рідною мовою, якої не згадував усі ці роки. Згадав усе. Так, наче не було усіх цих довгих років і ніби я вчора поїхав від вас. Тож відразу кинувся по квитки і ось – завдяки рідній мові – я тут.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
