35-річний Віталій Андрієць народився і виріс у Луганську. Там одружився, народилися двійко діток. Але у 2014 році війна вигнала його з рідної домівки. Виїжджаючи, сім’я думала, що скоро повернеться назад. Але так не сталося. Після тимчасових проживань у різних містах країни родина оселилася в Черкасах.
– У Черкаси виїхала частина парафіян нашої церкви з Луганська (Віталій відвідує протестантську церкву, – авт.), в тому числі і пастор. Тут нам допомогли з орендою житла. Насправді ми дуже раді, що приїхали в це місто, нас тут зустріли дуже тепло. Попервах, оскільки не мав роботи, церква допомагала навіть з харчами, – розповідає Віталій.
Був скінхедом, а став віруючою людиною
Цікаво, що до церкви Віталій був скінхедом. Розповідає, був переконаним нацистом, з ідеологією про обов’язкове об’єднання України, Росії і Білорусі. Був агресивно налаштований проти темношкірих і євреїв.
– Але при цьому я пиячив з друзями, смалив цигарки. Був переконаним атеїстом. Але якось я почав придивлятися до церкви, це мене тішило попервах, бо я хотів довести, що Бога немає. Ходив туди більше з користю: бутербродів з’їсти, почаювати. Спеціально приходив у церкву у військовій формі, в берцях, виголений налисо, чекав, аби вони мене вигнали у такому вигляді. Але ні. Мене приймали тепло, як свого.
Я почав аналізувати це все. Я навіть став задумуватися про сім’ю. Бо, коли був скінхедом, думав, що шлюб – це соціальна штука, нав’язана суспільством, яка обмежує. А діти – це «напряг». Я навіть уявити не міг, що матиму багато дітей. Зі своєю дружиною я зустрічався, ще коли був скінхедом. Ми разом і свастики малювали, разом почали і в церкву ходити, – розповідає Віталій.
Із перших хвилин розмови з Віталієм з приємністю і здивуванням відмічаю його чисту українську вимову. Як для людини з Луганська, це принаймні незвично.
– Я, коли приїхав у Черкаси, зрозумів, що добре володію рідною українською мовою. У Луганську, звісно, спілкувався російською, там хіба в селах можна було зустріти україномовних, – каже герой нашої розповіді.
Сам ріс без батька, тому знає, як це болить дітям
Вже в Черкасах сім’я Андрійців поповнилася ще двома дітками. Найменшенькому – Федору – лише три місяці. У Віталія, як голови сімейства, постало питання, де працювати і чим займатися.
Оскільки він виріс без батька, розумів: наскільки важливо для хлопчика мати батьківське спілкування, рости сильним і впевненим у собі. Одного разу за розмовою з друзями він дізнався, що вони, хоч і мали тата, але через свою постійну зайнятість на роботі практично не бачили його. У декого батько весь час пиячив.
– Тоді я подумав, що було б класно створити простір, де разом із дітьми, у яких немає тата, збиратися і щось майструвати. Так з’явилася майстерня «Мудрий тесля». У мене немає теслярської освіти, майстерня – це мій перший досвід, багато що я роблю з дітьми сам вперше.
Чому теслярство? Бо я змалку сам нічого не робив своїми руками, не було батька, який би мене цьому вчив. Я завжди із заздрістю дивився на дітей, які мали батька і дідуся, і вони щось разом майстрували чи лагодили. До речі, у цій майстерні я сам вперше в 33 роки взяв паяльник і припаяв проводи, – продовжує чоловік.
І якщо спочатку в місті досить скептично ставилися до майстерні, її розглядали як привід «затягнути» у секту, то зовсім скоро ці стереотипи у людей розвіялися, черкащани залюбки повели сюди своїх дітей. Зараз тут є 5 груп по 8 хлопців – це поки що той максимум, який Віталій може потягнути, хоча багато діток чекають у черзі. Нині у планах Віталія – поширювати ідею створення таких майстерень по всій країні. 7 грудня тут відбудеться відкрита зустріч із усіма охочими, де людям розповідатимуть, як створити такі заклади.
Заняття у «Мудрому теслі» – безкоштовні
– Важливо, щоб ми ростили нове покоління хлопців, яке буде відповідальним. Я надіюсь, що цим ми зможемо бодай частково, але вирішити проблему розлучень. Бо зараз чоловіки не відповідально поводяться, тому багато сімей розпадаються і діти ростуть без батьків. Звісно, часто в цьому вина не лише самих чоловіків, але…
Майстерня – це не просто «теслярка». Ми виховуємо хлопців, звертаючи увагу на Біблійні принципи: яким повинен бути чоловік у суспільстві. Щоб при сварці з дружиною вони вирішували цю проблему не втечею з сім’ї, а примиренням, – додає Віталій.
Усі доробки, які хлопчики виготовляють в майстерні, забирають додому і використовують. При всій своїй занятості чоловік не обділяє батьківською любов’ю і власних дітей. Завжди знаходить час для спільних ігор з ними, спільного спілкування, молитви. Старший син, Василь, якому 9 років, теж ходить у майстерню до тата. Уже багато чому навчився і багато що зробив власними руками. Тепер він хоче бути теслею, коли виросте.
Існує майстерня на благодійні пожертви, тож заняття для дітей безкоштовні. Допомагають із-за кордону, і приватні підприємці з Черкас, і просто небайдужі люди – навіть приладдям для занять.
«У вас – даун…»
Старшому сину подружжя, Василеві, – 9 років, доньці Варварі – 7 років, доньці Алісі – 4 роки, найменшенькому, Федору, як уже згадувалося, – 3 місяці. Його народження стало переломним періодом для родини, адже хлопчик народився з синдромом Дауна.
У дитини – вади серця, попереду на малюка чекає операція. Під час вагітності лікарі не помітили синдрому, батьків звісткою ошелешили вже після появи немовляти на світ, причому у досить грубій формі.
– Підійшла до мене і дружини старша лікарка – і каже: «У вас даун, у нього вади серця, проблеми зі шлунком». Розвернулась і пішла. Наступні 6 годин були для нас найважчими. Ми дуже плакали, не розуміли, як це все далі буде. Але я почав читати про таких діток, дивитися відео по інтернету. Почув багато історій і зрозумів, як би там не було, ця дитинка для нас – це благословення.
Такі діти завжди радіють, не знають, що таке зло. І дійсно, наша сім’я дуже змінилася з народженням Федька. По-перше, я років 15 не плакав взагалі, і завдяки сину зрозумів, що в мене є такі емоції, попри те, що я чоловік. І взагалі ми в сім’ї дуже здружилися, – каже Віталій.
Люди не лишили подружжя наодинці зі своєю бідою. Допомагали і з церкви, і друзі, і просто незнайомі люди. Телефонували, писали, допомагали фінансово. Софія – дружина Віталія, увесь місяць з сином були у лікарні, Віталій – вдома з трьома дітьми сам. Ще й в лікарню потрібно було їздити.
– Одна жінка – директорка компанії, яка займається виготовленням корисної їжі, подзвонила мені і сказала, що хоче повністю турботи з їжею для нашої сім’ї взяти на себе. Вони готували для дружини окремо їжу, і для нас – окремо. І так місяць було. Це жінка навіть не з нашої церкви. Це було для мене дуже неочікувано і приємно, – додає Віталій.
Віталій, як і всі працюючі батьки, з роботи приходить додому втомлений. Єдине бажання – лягти відпочити. Але він розуміє: якщо сьогодні він не приділить часу своїм дітям, то в світі є багато «замінників», які почнуть «спілкуватися» з його дітьми, – інтернет, гаджети тощо.
Тому час для дітей – це святе. А кожен з нас – сам «тесля» свого щастя…
Ірина Бура
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
