Волинянин Олександр Головницький працює у військовому ліцеї м. Ковеля. Його головне захоплення – спорт. Він майстер спорту міжнародного класу з бігу, чемпіон кубка світу, багаторазовий чемпіон України, срібний призер чемпіонату Європи. Виступав за спортклуб «S формула 1» і побував на змаганнях у Південно-Африканській Республіці, в м. Дурбан.
Олександр поділився своїми враженнями від побаченого на далекому континенті.
– До мене ставилися, як до інопланетянина, бо я маю білу шкіру, – каже Головницький. – Коли ми зі спортсменами прибули в м. Дурбан на змагання, то мене поселили в елітному будинку, а чорношкірих 15 спортсменів – в халупу. Кругом антисанітарія.
Я після тренування ішов митися, приймати душ, щоб змити піт: а вихідці з африканського континенту не милися, а посипали себе якоюсь пудрою-порошком або мазалися кремом. Для них гігієна не важливе, так у них заведено і навчено. Через що від темношкірих завжди чути неприємний запах.
Їхня мета у житті – заробити на харчі. Вони купують мішок кукурудзяного борошна і мішок цукру. Щодня варять рідесеньку кашу, яку раз солять сіллю, а другий раз підсолоджують цукром. І лише на великі свята до тієї ж каші може бути підлива з двома шматочками м'яса. То тоді в сім'ї вже справжнє свято.
У ПАР добре живуть лише заможні люди: у них залізна огорожа, по якій протягнутий колючий дріт під напругою, стоїть охоронець з автоматом. А більша частина жителів – бідняки, живуть у халупах.
Сім'ю мають забезпечувати чоловіки. Вони встають о 5.00 год. ранку і біжать, а не їдуть (бо немає грошей) до найближчого містечка, щоб встигнути першими знайти бодай якусь роботу, щоб щось заробити. Глава сім'ї – основний заробітчанин.
Незважаючи на бідність, мужчини там постійно веселі, хоча немає з чого радіти. Живуть у халупах, де замість скла у вікнах – решітки, бо дуже крадуть усе. Сплять на підлозі, зовсім немає столів. Діти вчать уроки на колінах, їдять, де доведеться, і то без виделок і ложок (їх теж немає). Рис їдять чотирма пальцями, і так вправно, що він не розсипається, а кашу вимочують хлібом.
– Я їх пригощав нашим українським салом, – розповідає Олександр Головницький. – Але місцеві не їли, а тільки плювалися, дуже гидували. Пропонував соняшникове насіння – так вони не вміють його лузати зубами, як ми. Кажуть: «Ми його не їмо, а даємо курам...» На роботу беруть в першу чергу білого чоловіка, ніж афроамериканця, хоча в нього немає ніякої освіти.
Мужчини там всі худющі, а жінки присадкуваті, повненькі – такі подобаються чоловікам. Але жінки дуже ревниві і агресивні – скандалять на рівному місці. А коли десь чоловік скочить у гречку – дружина добряче лупцює його, зчиняє скандал, який чує вся вулиця. Тоді на підмогу сходяться інші жінки, і такому бідоласі перепадає на горіхи, і уникнути покарання шансів зовсім нема.
В селах при дорозі стоять крісла – це так звана перукарня. На свіжому повітрі вам нададуть всі послуги цирюльника. Є і безхатьки, але тільки темношкірі – білих нема. Не дають спокою мавпи – вони скрізь: навіть і в хату можуть залізти, щоб вкрасти собі якусь їжу.
У ПАР Олександр Головницький бачив дерева, що дуже густо посаджені. Вони виростають до певної висоти – і їх зрубують для виробництва меблів.
Побувавши на африканському континенті, надивившись, як там живуть люди, хочеться сказати, що ми живемо, як у раю, і дякуймо Богу за все те, що маємо.
Галина Оліферчук
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
