Живи позитивно
Марії Ісюк із волинського села Сереховичі Старовижівського району – вже 94. Але не завжди доля була прихильною до жінки. Марія із сестрою рано залишилися без батька. І хоча була малою, та добре пам?ятає той похорон. «Чого ж то так люди плачуть?» – спитала. А як сказали, що батько вмер, – покотилась на стіл і давай собі гірко плакати. Бо зрозуміла, що тепер – сирота.
Тяжко в сім?ї було без батька-годувальника. Тож мати вийшла заміж удруге. Дівчина годувалась при вітчимі. Замість туфель – постоли, що дід сплів. У школу не ходила зовсім – тож грамоти не навчилась ніякої. Тяжко працювала в селі. У 15 літ вийшла заміж за хлопця, якому тільки виповнилося 18. Та головне – що Іван дуже любив наречену. А що Маріїного вітчима посадили в тюрму «за політику», то Іван погодився жити в приймаках і допомагати тещі.
Хоч бідні були Марія з Іваном, та чоловік дуже добрий був, шанував дружину. І невдовзі 17-річна Марія подарувала йому первістка Володю.
Почалась війна. Івана забрали на фронт. Зосталася Марія із синочком у колисці. Німці зайшли до хати – і побачили дитину Марії.
– Стали питати, чиї ж ми, – пригадує жінка. – А мати й каже: «То мій онучок». – Гарний у вас «кляйнер», – відповів німецький солдат. Певне, у самого були вдома маленькі діти. Але, щоб зостатися живими, вирішили ми тікати в ліс, що неподалік села Грабове, – пригадує Марія Павлівна. – Запрягли свої коні, взяли постіль, їжу, корову – і гайда до лісу. Кінчаться харчі – вночі приїдемо до хати, щоб взяти їсти. Видоїмо корову, наваримо бульби – і так рятувалися від голоду. Весь місяць були в лісі, добре, що літо було.
Німці теж не раз навідувалися до їхньої хати, щоб набрати харчів, – тож брали, що хотіли. А як пройшов фронт – жінки з Володею повернулися додому. Стали відкопувати те, що закопали у себе на городі: зерно і одяг. А рушники хтось відкопав і забрав. Згодом Марія впізнала своє в людей, але боялась казати, щоб не забили.
Закінчилася війна, додому повернувся Іван – живий, здоровий. Народилися в них дочка Віра, а ще через 15 років – Рита. Добре, що баба Гапка допомагала глядіти внуків.
Після війни Марія із чоловіком материну хату перевезли із села в місто Ковель і зліпили «врем?янку». Згодом побудували хату. Марія Павлівна працювала на різних роботах, а чоловік – шофером у центральній райлікарні. Батьки хотіли, щоб діти були грамотні. Тож доклали всіх зусиль, аби вивести в люди. Син, Володимир Ісюк (нині покійний), став лікарем працювати у Ковелі. Дочки Віра і Рита закінчили медучилище. Бабуся Марія гордиться онуком і правнуком, які теж працюють лікарями. Онук Володя – лікар-гінеколог – живе і працює в Москві (Митищі). Правнук Іван закінчує медінститут у Запоріжжі. А взагалі-то в баби Марії четверо внуків і троє правнуків. Усі вони вдячні Марії Павлівні за те, що вона у них є, – проста сільська жінка, якій не вдалося здобути грамоти, але яка зуміла дати життя і освіту цілій династії лікарів.
Галина Оліферчук
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
