Олексій із дитинства був наполегливою дитиною. Завжди добивався того, чого хотів, незважаючи на те, чи це були додаткові цукерки, чи похід до зоопарку з батьками. Його недитяча серйозність трохи лякала маму, натомість тато був дуже задоволений: «Мужчина справжній росте!»
Таким Олексій був і у школі. Хоча оцінки його були не дуже хорошими, проте вчителі поважали цього учня за відповідальність – як казав, що зробить реферат або презентацію для всього класу, то можна було не сумніватись, що хлопець усе виконає вчасно, без звичних школярських відмовок «не встиг», «проспав», «було багато уроків» тощо.
Після закінчення школи хлопець планував вступити до вишу на інженера, однак отримав повістку до армії. Якраз на вечірці, на якій зібралися родичі, аби провести Олексія до лав армії, він і стикнувся випадково з подругою сестри. Миловидна Олеся запала у душу юнакові, лише піднявши на нього свої блакитні очі. І стало хлопцеві геть все одно, що відбувалося навколо нього у той вечір. Він про щось зосереджено думав, а наступного дня попросив сестру дати телефон Олесі. Сестра спочатку посміювалась над Олексієм: мовляв, не дури дівці голови, адже йдеш в армію на два роки, а вона що має робити увесь цей довгий період? Та, натикнувшись на колючий погляд брата, вона принишкла та таки продиктувала номер телефону.
Олеся взяла слухавку після першого ж гудка, неначе чекала цього дзвінка.
– Олесю, це Олексій. Ви вчора були у мене на випровадинах. Я хочу з вами зустрітись.
Дівчину таке звертання на «ви» від ровесника настільки втішило, що вона, не роздумуючи, погодилась. У невеличкому кафе і відбулась ця доленосна зустріч, яка змінила життя цих двох молодих людей. Олексій коротко і ясно, знову ж таки як дорослий впевнений в собі чоловік, а не юнак, описав дівчині їхнє подальше життя, аргументовано повідомив, що саме вона стане йому за дружину та народить двох дітей. Жити вони повинні окремо від батьків, тому одразу після служби в армії та весілля він поїде на рік на заробітки за кордон. Потім за зароблені гроші придбає квартиру, автомобіль сімейного типу. Олеся працювати не буде, бо займатиметься вихованням дітей. Олексій усе зробить для того, аби його робота забезпечувала потреби сім’ї по максимуму. Два рази на рік вони будуть їздити відпочивати, з дітьми та без дітей, аби насолодитися одне одним.
Дівчина слухала 18-річного юнака, із яким була знайома лише кілька годин, із відкритим роком, не промовляючи ані слова. А Олексій усе говорив та говорив, малюючи практично ідеальну картину майбутнього. Нарешті виговорившись, він подивися на шоковану дівчину та запитав: «Ти згодна?» Олеся лише мовчки кивнула головою. І подумки приготувалася чекати цього дивного юнака два роки.
Коли батьки Олесі дізналися про всю ситуацію, вони «стали на диби». Мама кричала, що дочка геть здуріла, якщо вирішила два роки чекати малознайомого хлопця, натомість для неї вже був підготовлений кавалер – син їхніх спільних друзів, перспективний молодий чоловік. На зауваження Олесі, яка добре знала, чим дихає той перспективний, мама різко відповіла: «Ну і що, що не пропускає жодної спідниці в інституті? Нагуляється і буде добрим сім’янином. Всі у молодості гуляли. Он батько твій ще тим ловеласом був, і нічого, вже 20 років живемо». Мама, звичайно, трішки злукавила, бо знала, що грішки молодості переросли у її чоловіка у те, що називається «сивина у бороду, а біс у ребро», однак дочці розповідати про походеньки тата не стала.
Натомість батько кричав, що не хоче, аби його дочка сиділа та чекала якогось принца два роки, а потім ще, якщо все вдасться, ще кілька років, поки той заробить на квартиру. «Він тобі дитину вклепає, а ти сиди і чекай! А жити, поки він ті гроші зароблятиме, де будеш? В нас? То навіщо заміж за незрозуміло кого виходити?» Та Олесю немов зачарував той Олексій. Вона всупереч батькам побігла проводжати юнака на вокзал, потім чекала від нього повідомлень та дзвінків. Олексій залишався вірним своїм принципам та чітко повідомляв, коли зателефонує наступного разу. За два роки цього телефонного роману стосунки між колись малознайомими людьми стали по-справжньому теплими. Вони говорили і не могли наговоритися, стільки всього спільного, як виявилось, було між ними.
Час пролетів майже не помітно, і ось лейтенант ВСУ Олексій вже стояв перед дверима квартири коханої із величезним букетом квітів. Коли Олеся побачила, хто завітав до них, то не змогла стримати емоцій, і просто повисла на шиї у чоловіка. Її мамі з татом лишилося лише мовчки спостерігати за цією парочкою. Вони приготувалися до серйозної розмови з «цим нахабою», як вони подумки називали чоловіка, якого їхня дочка вважала одним-єдиним для себе. Однак після півгодинної розмови вони змушені були констатувати, що чоловік і справді у свої 20 років говорить розумні речі. Тож на сімейній нараді вирішили, що весілля відбудеться через місяць…
…Народження своєї першої донечки щасливі батьки чекали із нетерпінням. Олексій навіть приїхав з-за кордону, хоча через це посварився із роботодавцем, який хотів, аби відповідальний та чесний українець назавжди переїхав в іншу країну. Але, навіть незважаючи на конфлікт, виплатив Олексію усі зароблені за дев’ять місяців гроші та ще й преміював, що було не типово для заробітчан. Так, одного чудового зимового ранку в родині з’явилася чудова дівчинка Богданка. Як любили повторювати її щасливі батьки, її ім’я – «Богом дана» – уособлювало усі їхні почуття та сподівання. Проте… Як то говориться у класиків: «Всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму». Під час пологів Олеся через неуважність та необережність лікарів підчепила важку інфекцію, яка поступово зі здорової усміхненої жінки зробила з неї дратівливу та хворобливу особу. В Олесі боліли усі суглоби, лікарі кілька разів практично повністю переливали їй кров, проте інфекція ніби назавжди оселилась у тілі Олесі. Їй довелося відмовитись від давнішньої мрії кормити новонароджену донечку самотужки: медики попереджали про можливість зараження через грудне молоко дитини. Олексій, як міг, підтримував дружину. Однак вона із зрозумілих причин постійно перебувала у депресивно-істеричному стані. Із якого її змогла вивести… друга вагітність.
Олеся не тямила себе від радості, коли побачила на тесті дві позначки. «В нас буде ще одна дитина! І нехай я знову не зможу її кормити грудьми, але нашій малесенькій Богданці буде з ким гратися! Вона не буде самотньою, як я!» – жінка кружляла у танці квартирою. Олексій подумки не розділяв радості дружини, однак показати їй свого занепокоєння не міг.
Пологи у Олесі почалися передчасно. Олексій ходив туди-сюди пологовим будинком, як із пологового відділення вискочила медсестра. «У вас дівчинка! Але почекайте: поки мами і дитини не помиють – не заходьте», – проторохкотіла вона і побігла коридором. Через кілька хвилин у родильне відділення почали збігатися реанімаційна бригада, кілька лікарів, повезли реанімаційні прилади. Олексій одразу відчув, що щось сталося з Олесею. Та до відділення його не пускали. Нарешті звідти вийшов засмучений втомлений лікар, який приймав пологи, та без зайвих приготувань заявив: «Дитина ваша в нормі, незважаючи на те, що народилася передчасно. А от дружина… Через хворобу та пологові переживання вона впала в кому. Ми робимо усе можливе. Тримайтесь!»
Олексій вже не чув останніх слів лікаря, а просто ввірвався до відділення. Його Олеся лажала із заплющеними очима. Він впав перед каталкою на коліна та затряс її за плече: «Прошу тебе, відкрий очі! У нас друга дівчинка! Я назву її так, як ти хотіла, – Ангелінкою, аби і доцю, і тебе янголи оберігали! Що ж нам тепер робити…»
…Після обстежень та аналізів лікарі не давали жодного шансу Олесі, що вона колись не те, що встане з ліжка, а просто отямиться. Певно, воно б так і було, якби її чоловіком не був Олексій. Чоловік цілодобово розтирав тіло дружини, запрошував реабілітологів, найняв для дітей нянечку, постійно говорив із нерухомою дружиною. Навіть почав ходити до церкви та молитися, хоча до того вірив лише у власні сили.
І коли одного разу провідати Олесю додому прийшли лікарі, які на консиліумі вирішили, що жінка ніколи не встане, вони ледь не втратили свідомості, адже перед ними, хоча й в інвалідному кріслі, але самостійно сиділа… Олеся. Жінка посміхалась та про щось розповідала на вушко своїй шестимісячній Ангелінці, яку тримала на руках. А Богданка бігала навколо жінки та канючила, аби та почитала їй казочку, бо «тільки мама так вміє розповідати». За усією цією картиною із посмішкою спостерігав Олексій. Почувши кроки лікарів позаду себе, він обернувся та промовив: «А тепер давайте я вам розповім, яке життя у нас з Олесею буде далі. Через три місяці вона встане на ноги. Ще через місяць ми поїдемо усією сім’єю відпочивати. А через п’ять років у мене народиться син…»
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
