На Олімпійських іграх 2020 року, які нещодавно завершилися в Токіо, збірна України посіла 44-е місце в загальному заліку, завоювавши 19 нагород. Єдиним олімпійським чемпіоном на японських Іграх став борець Жан Беленюк.
Він підтвердив статус головного фаворита у своїй ваговій категорії і після прикрого "срібла" в Бразилії став найсильнішим у Токіо.
– Почнемо з банального – підсумки Олімпіади для України. Як оціниш як спортсмен і з позиції депутата?
– Є низка непередбачуваних речей, які трапилися з нашими спортсменами, і це не дало хлопцям і дівчатам якісно поліпшити результат нашої збірної в кількості золотих медалей (саме за цим показником визначається медальний залік).
Є й хороший сигнал. Це кількість медалей, яка виросла порівняно з попередньою Олімпіадою. Отже, потенціал у наших спортсменів є, вектор розгорнуто в правильний бік. Єдине – потрібно попрацювати над їхньою якістю.
Я намагався спілкуватися зі спортсменами, ділитися з ними своїм досвідом, незважаючи на те, що в мене свої старти. Вони говорили про проблеми, які зараз оголилися. Це і ситуація з Мариною Кіліпко, і з Артемом Почтарьовим. Їхні проблеми показали слабкі місця України в підготовці нашої збірної. Реабілітація повинна бути, спортсменам потрібно розуміти, як їм відновлюватися після тих чи інших травм. Це актуальне питання. Тому що спорт завжди пов'язаний із якимись травмами та позаштатними ситуаціями. У неї і я потрапив, коли вивихнув плече за 3 тижні до старту Ігор.
– До цього ми ще повернемося. І все ж, 19 медалей і 44-е командне місце – успіх чи розчарування?
– Цей результат не можна трактувати як однозначну перемогу. Але й абсолютним фіаско не назвеш. Усе ж шість срібних медалей – це, грубо кажучи, доля секунди до "золота". Комусь пощастило більше, комусь менше. Водночас варто зауважити, що нікого, крім мене, серед призерів Ріо, цього разу серед медалістів не було. Простежується певна зміна поколінь. І це хороша тенденція, що молоді хлопці й дівчата показують результат.
– А якщо оцінювати виступ України за 10-бальною шкалою?
– Я б поставив нашій команді "сімку".
– Чого не вистачило?
– Давайте проаналізуємо виступи деяких наших спортсменів, яким трохи не вистачило. Наприклад, Хижняка. Його випадок досить показовий. Об'єктивно – він уже мав "золото" у себе в кишені. У сутності, він і його тренерський штаб припустилися тактичної помилки, втратили цю медаль. Хоча він досвідчений спортсмен.
Звичайно, наявність ще однієї золотої медалі нас би істотно посунула в медальному заліку. Ми можемо згадати ситуацію з Сергієм Кулішем, який вистрілив не в свою мішень, хоча йшов у ході змагань у трійці лідерів. Той же Міша Романчук. У його дисципліни з'явився раптово якийсь американець, який до цього не показував високих результатів. У підсумку, він на двох дистанціях, де Міша розраховував боротися з іншими спортсменами, здобув "золото".
– Раз уже ти згадав Хижняка – наскільки, на твою думку, було справедливе суддівське рішення рефері, який не став відраховувати нокдаун?
– Я спілкувався з боксерами, і вони мені сказали, що суддя формально мав право зупинити бій. Тому що він занадто рано встав. А коли встав, то його хитало. І за правилами любительського боксу це є причиною для зупинки бою. Ми звикли судити нокаути за реаліям профібоксу, а це зовсім інше. Там видовище, а тут більше переживають за здоров'я спортсменів.
– До речі, про здоров'я. Травма плеча могла позбавити тебе можливості виступити в Токіо. Чи були під час підготовки інші проблеми?
– Травма, звичайно, основне. Але це за три тижні до старту. А до цього були високі психологічні навантаження, пов'язані з високими очікуваннями. Також був високий рівень хейту – всі знають, як у нас у країні ставляться до депутатів. А тут ще й депутат, який їде на Олімпійські ігри. Подвійний хейт. А ще й депутат, який незрозуміло як готувався, який, можливо, відняв місце у якогось молодого спортсмена. І таких "який" дуже багато. Кому наскільки фантазії вистачає, той міг ліпити будь-яку історію.
– Як боровся з хейтерам?
– Ніяк. А як з ними боротися? Не сприймаєш, не читаєш, не реагуєш. Треба абстрагуватися.
– Але це, напевно, прийшло з досвідом. До того, як став депутатом, реагував на хейт?
– Тоді не було такої кількості хейту. Мене обожнювали, я купався в променях слави та любові. А зараз, на жаль... (сміється). Хоча після перемоги на Олімпіаді можна спостерігати все ту ж ласку та любов. Життя мінливе. Сьогодні – біле, післязавтра – чорне. Треба бути готовим до всього.
– Що було найскладніше, коли отримав травму? Біль, тиск, підвішений стан?
– Фізичний біль напружував мене найменше. Хоча перші дні був. Плече дуже сильно нило. Не скажу, що був гострий біль. Але вранці плече було ніби застигле. Я його постійно розробляв. Та й зараз, коли прокидаюся, відчуваю дискомфорт і його треба розбуркати.
Коли це сталося, я не міг ні з ким поділитися. Розповів лише мамі і найближчим друзям. Після консультацій з лікарем ми дійшли висновку, що про це не можна в жодному разі нікому говорити. Тому це ситуація була для мене, як то кажуть, "all-in".
– Але ж міг і не відновитися... Готовий був морально до такого?
– Я про це взагалі намагався не думати. Гнав від себе всі думки про те, що можу не виступити. Хоча чомусь відразу з'явилася думка, що це сталося недарма. Такі речі просто так не відбуваються. Поясню нюанс.
Людина, з якою я травмувався, до цього не була на зборі. Він перший раз прийшов у зал на одне тренування. Це борець, який не потрапляє до збірної. Мене поставили з цим хлопцем, тому що він робить "зворотний пояс". Це захоплення рідше зустрічається, ніж "передній пояс". Але мені його необхідно було відпрацювати, щоб уміло захищатися і підготуватися до трьох із суперників у Токіо, які його використовують.
Невинна ситуація. Він виконав кидок, я перелетів через нього і приземлився на лікоть, який у цей момент поїхав і вискочило плече. Виходить, людина стала зі мною в спаринг буквально на 30 секунд. Ну не могло це просто так трапитися!
– На вигляд, ніби доленосний посланець якийсь...
– Так і є. Це був посланець згори. Я зо два дні попостував, сходив до храму і зрозумів, що необхідно відпустити ситуацію. Видно, щось я робив неправильно. Можливо, думки в мене були неправильні. Але при всьому цьому я не втрачав оптимізму і зберігав віру. А найголовніше – не втрачав оптимізму мій тренер. Він був моєю головною підтримкою та мотивацією.
– Яка сутичка в Токіо була найскладнішою?
– Перша. Вона і психологічно була найскладніша. Я розумів, що був певний реванш з представником Грузії. Хоча загалом психологічно не було важко в жодній сутичці.
– Налаштовувався якось особливо перед реваншем?
– Я ніколи не дивлюся ввечері жереб, з ким буду боротися. Щоб нормально лягти спати і не думати про зайве перед сном. Це моє залізне правило протягом багатьох років. Я приходжу в зал, розминаюся і там уже мені тренер говорить, з ким треба буде боротися. Тоді беру щоденник, де всі хлопці записані, і освіжаю пам'ять. А цього разу я відкрив соцмережі ввечері і там на одному ресурсі колаж, де стою я і Датунашвілі. Зрозумів, що доведеться з ним боротися, але сильно не морочився, спав нормально.
– Наприкінці півфінальної сутички з хорватом Холеком ти схопився за плече. Свіжа травма все ж дала про себе знати?
– Я боровся під знеболювальними, тому не відчував гострого болю. Він зробив несподівану спробу на прийом, і я трохи потягнув плече. Був невеликий больовий шок. Увечері ще прийшов до лікаря, і ми робили маніпуляції до 12 ночі. Домовилися, що вранці перед сутичкою вколю додаткове знеболювальне та боротимуся у фіналі.
– Хвилювання перед фіналом було?
– Особливо не було. Я розумів, що це відповідальний старт. Найважливіший.
– Дежавю з Ріо не виникло? Проводив паралелі?
– Дежавю не було. А паралелі проводив з останнім чемпіонатом світу. Тому що я боровся з ним у фіналі і виграв тоді. І паралель проводив у тому, що мені не вдалося зробити йому прийом у партері. Я знав, що він мені нічого не зробить. Тому що скільки ми боролися – він ніколи навіть одного балу не брав.
– Після півфіналу ти сказав, що зустрічався з майбутнім суперником близько 10 разів і жодного разу йому не програв. У мережі відразу ж посипалися коментарі про твою самовпевненість і, мовляв, "не говори гоп, поки не перескочиш". Чекав такого хейту?
– На жаль, такі диванні писаки і "експерти" на більше не здатні. Але я просто констатував факт. Я ж не говорив, що порву його як Тузик ганчірку.
– Твоя фінальна сутичка виглядала як шахова партія. Ти віддав перший бал, спокійно дочекався другого періоду та впевнено виніс суперника в одну хвіртку, як за методичкою. Чи справді було так легко, як це здавалося з боку?
– Там був момент по суддівству. Рефері виглядав якось упереджено до мене і в другому періоді хотів дати додаткове попередження. Хоча я був активним. Чомусь японець якось не дуже був налаштований до мене. Але я чув тренера. І це дуже важливо, оскільки я ж усе не бачу під час боротьби. А тренер контролює і бокового, і того, який на килимі, і головну суддівську колегію. Тому і дає вчасно команду "Жане, зараз треба включитися!"
І коли я спеціально віддав перший бал, то відчув, що суддя почав спеціально мене намагатися "топити". Саме той, який на килимі. Хоча після партеру я встав і вже почав нормально боротися. Там не було, до чого причепитися. Але чомусь я відчув це упереджене ставлення.
– У який момент зрозумів, що став олімпійським чемпіоном? Ще під час сутички чи вже на подіумі?
– Коли рахунок став 5:1, то я зрозумів, що не віддам йому більше жодного балу. Треба було битися до останнього і все. А після фінальної сирени відчув задоволення. Чув, як тренер кричить: "Жане, що ти наробив?!" (сміється). І ти відчуваєш, що це круто.
– Ідея з гопаком взагалі спонтанно прийшла чи знав цілеспрямовано, що виграєш і станцюєш?
– Якщо чесно, я забув, що обіцяв його станцювати (сміється). Але коли мені дали прапор, я біжу і думаю: "Блін, я ж гопак можу виконати! Треба станцювати". Потім уже зрозумів, що якби не станцював, то не виконав би обіцянку, яку давав після чемпіонату світу.
– У нещодавньому інтерв'ю ти заявив, що шанси побачити тебе на наступній Олімпіаді або кандидатом у мери Києва 50/50. Замислювався реально, що готовий скласти конкуренцію Віталію Кличку?
– Чесно кажучи, не замислювався. Зараз мені є, чим займатися. Але я також говорив, що в мене дуже непередбачуване життя. Тому я абсолютно не здивуюся, якщо так трапиться. Чи готовий я до такого? Абсолютно. Я – киянин, народився в Києві, люблю це місто, чому ні?
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
