Про ментальне здоров’я українців, подолання стресу в умовах війни та де знайти внутрішні ресурси – у розмові із лікарем-психотерапевтом вищої категорії, психіатром, психоаналітиком, дійсним членом Українського союзу психотерапевтів Іриною Вознюк.
– Ірино, чому настільки сильно зараз у суспільстві змінились настрої?
– На початку повномасштабного вторгнення у всіх українців було бажання ефективності, дієвості, активності. І на фронті, і в тилу. У всіх українців був піднесений стан.
На жаль, зараз це піднесення змінилося на відчуття виснаженості, тривожності. Нам стало важко знаходити надію. А надія дуже потрібна завжди і всім. Така ситуація є зрозумілою, адже на фронті зараз досить важка ситуація, та в цивільному житті людям усе важче знаходити внутрішні ресурси продовжувати жити. Ці ресурси не є нескінченними. Нам важко звертатися до своєї суб'єктивності, тому що дуже страшна об'єктивність. І щодня знаходити якісь нові судження, нові бачення, нові думки, нові грані. У такому стані люди нерідко перебувають під впливом підвищеної взаємної агресивності, роз’єднаності, коли всі давні зв’язки між людьми розриваються. І тут дуже помічною може стати думка: «Щоб війна не забрала всі сенси життя, вона не має ставати його сенсом, а лише частиною». А наразі в нашому суспільстві спостерігається ситуація, коли для когось війна стала частиною життя, для когось – цілим життям, а для когось вона взагалі якась стороння, дуже далека історія. Якщо говорити простими словами: «Один плаче, другий – скаче!» І це, на мою думку, створює додаткове напруження, тому що дуже багато полярних настроїв у суспільстві, і дуже важко знайти стійку, максимально адаптовану до війни позицію.
Ця полярність розриває суспільство, людям важко зібратися докупи. А мені, як українці, людині, лікарю, хотілося б більше якоїсь спільної позиції в суспільстві, єдиної, стабільної, адаптивної, яка консолідує, а не роз’єднує.
Хочу також наголосити, що середовище сильніше за травми. Якби кожен створював для себе адаптивне середовище навколо, усім було б легше. Якщо говорити про наших воїнів, які перебувають у стані ПТСР, то для них важлива довіра до побратимів та впевненість в командирі. А їхня внутрішня рівновага має підтримуватись шляхом своєї дружньої сім’ї та позитивних людських стосунків.
Хоча це стосується не тільки військових, а й усіх українців. Варто зараз дозволяти собі якийсь гумор, поринати у творчість, оточувати себе любов’ю та альтруїзмом. Усе це вкупі створює здорове середовище. Важко, я розумію, але це дуже помічне, це таке, що дає надію на життя.
– Нерідко чую від сторонніх людей: «То що, тепер не жити, якщо війна?». І таку фразу часто-густо говорять ті, хто не соромиться виставляти в соцмережах фото з відпочинку, гучних вечірок, подорожей тощо. Як на це реагувати?
– Так, жити треба, навіть якщо війна. Жити кожного дня. Спілкуватись із близькими та рідними. Це те, що завжди було дорого й дуже важливо в житті. І одночасно життя – це вміння робити добро та вміння відмовлятися від того, що зараз не належить. Маю на увазі ті задоволення та другорядні потреби, від яких зараз, до кінця воєнного часу, варто відмовитись.
Відповідаючи на ваше питання щодо таких фотографій, слід розуміти, що вони наразі є дуже атакувальними, зухвалими. І виставляючи їх у соцмережах, важливо усвідомити, що це неповага до навколишніх, емоційне насилля над тими, хто втратив близьких на цій війні, для кого війна стала життям. Це дійсно викликає дуже болючий резонанс, біль та додаткову травму. Тому моя порада – не потрібно зараз орієнтуватися на зовнішній ефект. Такі фото – просто бажання, а не першочергова потреба.
Натомість варто зараз у нашій складній ситуації будувати й підтримувати дружні, хороші, емоційно стабільні та стійкі стосунки між людьми. А в родині орієнтуватись на повагу, ніжність, відчуття об’єднання і водночас можливість залишатися самими собою. Це і є нормальні здорові стосунки.
Так само важливо влаштовувати свята нашим дітям, щоб вони не стали поколінням, від якого психосоціальна травма буде поширюватись далі на наших нащадків.
А нам усім разом варто працювати над тим, щоб оздоровлювати власноруч, кожен навколо себе, своє середовище. Ми маємо право й можливість говорити одне з одним і взагалі в соціумі. Ми повинні помічати людей навколо з їхніми переживаннями, частіше надсилати теплі смс-ки чи ходити одне до одного в гості, проводити час із дітьми за спільними заняттями, навіть якимись буденними, як-от ліпленням вареників чи випіканням печива. І тоді в людей нарешті знову виникатиме відчуття дотичності, єдності, перемоги. Адже ми насправді щасливі, коли спільно боремося та спільно йдемо до мети.
Звертайтесь по консультацію до Ірини Вознюк.
Viber, facebook (097) 009 18 91
e-mail: voznyukip@gmail.com
просп. Відродження, 13,
офіс-центр, 5 поверх, 2 каб.
спілкувалася / Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.