У Наталчиній сім’ї завжди була тиша. Із самого народження тут лунав тільки її голос. Спочатку – дитячий плач, а згодом вона вимовила перше слово – «мама». Але почути це її батькам не судилося. Вони обоє були глухонімими.
Розмова за допомогою рук була звичною
Наталку вчила говорити тітка Тоня, вона була у сім’ї поводирем. Перекладала батькам людську мову і ходила за них у потрібні установи. Роки минали швидко.
Племінниця була у десятому класі, коли тітка Тоня зібралася заміж. Тоді ще дівчина не розуміла, що великий тягар обов’язків ляже на її плечі. На весіллі вона вітала молодих від усієї сім’ї і не помічала, як скоса дивляться на її батьків родичі нареченого.
Тоді ж вона познайомилась із дев’ятнадцятирічним юнаком. Перший повільний танець, перший поцілунок, перше запізнення додому. Любов захопила Наталку, і все, що заважало бачитися з коханим, її дратувало.
Відтоді, як тітка Тоня вийшла заміж, Наталчине життя змінилося: вона стала для своїх батьків зв’язківцем зі світом людей, які говорять. Спочатку навіть зраділа своїй відповідальності, але з часом їй це почало заважати. Потрібно було купувати продукти, платити за комунпослуги, домовлятися з телемайстром або сантехніком. Крім того, ходити до школи, робити уроки, перекладати батькам новини і ще багато іншого.
Одного разу Наталка не прийшла ночувати додому. Заплакана мама розмахувала руками, по-своєму сварилася на неї. Потім із кімнати вийшов батько і подивився на доньку таким поглядом, що вона зрозуміла його без слів.
– Досить, мені набридло няньчитися з вами, як із малими дітьми! – почала кричати Наталка, не перекладаючи своїх слів руками. – У мене має бути своє життя! Навіщо народили мене, щоби я стала вашою нянькою? Буду гуляти до ранку щодня – і ви мені не забороните!
Батьки ще ніколи не бачили доньку такою. Раніше вона була приємною та лагідною дівчинкою. Мама кинулася у сльози, а батько спохмурнів і пішов геть.
Наступного дня дівчина зустрілася з коханим. Вони, обійнявшись, ішли парком і підкидали ногами зів’яле листя. Раптом метрів за п’ятсот від них Наталка побачила свою маму. Та кликала її до себе і хотіла щось сказати.
– Дивися, що це за божевільна розмахує руками? – запитав її хлопець.
– Я її не знаю, ходімо звідси швидше, – відповіла Наталка.
Коли вона повернулася додому, все було на своїх місцях. У кімнаті на столі лежали татові окуляри, поряд – недочитана газета. На кухні – недомитий посуд і каструля з обідом, який приготувала мама. Тільки у квартирі нікого не було. Наталчині батьки рідко виходили з дому, тож вона зрозуміла, що сталося щось жахливе.
У батька – інфаркт
Вона кружляла по квартирі й намагалася знайти хоч щось, що допомогло би їй дізнатися, що трапилося. Наталка зазирнула у смітник, там лежав використаний шприц і шматочок вати.
«Як зателефонувати в лікарню, із ким сталося горе?» – бідкалася вона.
Тишу і думки перервав телефонний дзвінок.
– Наталко, Ваш батько потрапив у лікарю з обширним інфарктом. Він зараз у важкому стані. Тут ваша мама, хоче щось сказати.
У слухавці дівчина почула знову ті самі нечленороздільні звуки, але вони їй видалися такими рідними. Наталка зрозуміла, що мама хоче, щоби донька була поряд.
Як тільки Наталка поклала слухавку, телефон задзвонив знову.
– Привіт… – телефонував коханий, – знаєш, я сьогодні дізнався, хто твої батьки. Вони якісь дивні. Коротше кажучи, не хочу з тобою зустрічатися! Пробач і бувай.
Ніби дві кулі, постріл за пострілом, влучили в її серце. Воно калатало і, здавалося, вистрибне із грудей, якщо не притримувати його руками. На обличчі дівчини не було сліз, воно просто змарніло. Наталка стояла серед кімнати і дивилася розгубленим поглядом у нікуди, а тиша, у якій вона виросла, здавалося, душила звідусіль.
Увечері вона сиділа біля батькового лікарняного ліжка і молила:
– Тату, пробач, я ніколи більше вас не зраджу. Ви найголовніші люди у моєму житті. Я все буду робити лише так, як ти скажеш. Тільки одужуй швидше.
Батько лежав із заплющеними очима. У палаті панувала тиша, але цього разу Наталчине серце підказувало, що він її вибачить і обов’язково одужає. Принаймні вони з мамою дуже в це вірили.
Якщо любиш, ладний гори звернути
Відтоді минуло чотири роки. Наталка закінчила школу і влаштувалася продавцем у сусідній магазин. Вони жили втрьох спокійно та розмірено. Одного вечора Наталка розповіла мамі, що до неї залицяється один покупець:
– Заходить щодня, якусь дрібницю, але обов’язково купить.
Спочатку хлопець тільки мовчки купував, а коли Наталка його добре запам’ятала, вирішив познайомитися. Виявилося, що він мешкає далеко від магазину, випадково зайшов якось – і закохався. Відтоді не може без Наталчиних жвавих очей і щирої усмішки. Вона, як і будь-яка інша, хотіла б у це вірити, але не дозволила собі. Один раз уже обпеклася коханням, тому цього разу вирішила не поспішати.
Хлопець мав серйозні наміри. Здивуванню дівчини не було меж, коли дізналася, що він влаштувався в їхній магазин.
– Дивний такий цей Ігор. Має юридичну освіту, а прийшов працювати вантажником, – ділилася думками власниця магазину.
Наталчине серце розтануло не зразу, але Ігор робив для цього все. Вони почали зустрічатися. Невдовзі він попросив познайомити його з батьками. Цього Наталка боялася найбільше. Дівчина багато розповідала йому про своїх батьків, та приховувала те, що вони обоє мають ваду.
– Перевірю його. Якщо любить – залишиться зі мною після знайомства з батьками. А ні – шукатиму іншого, того, хто зрозуміє, – подумала дівчина.
Ігор подарував мамі квіти, а батькові дав пакет із вином і цукерками. Звільнивши обидві руки, він почав говорити жестами – мовою німих. Про те, що давно знає їхню доньку і дуже її кохає, про те, що хоче взяти її за дружину і що вона – найкраща у світі дівчина.
Матір, батько, а головне – Наталка, здивувалися, що Ігор уміє спілкуватися за допомогою рук. А він зізнався, що навчився цьому навмисне, щоби мати можливість спілкуватися з ними.
– Якщо любиш, ладний не тільки змінити роботу і мову, а й гори звернути, – казав Ігор, сидячи за сімейним столом.
Олена Степанюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
