Знову субота. Як швидко летить час! Марина швиденько зібралася, поцілувала у щічку сонного сина і помчала на роботу. Сьогодні у кафе відзначає ювілей один поважний пан. Гостина має бути на вищому рівні. А Марина і не вміє інакше. Звикла робити все щонайкраще.
Доки їхала у маршрутці, чомусь згадала свого непутящого Івана. Це ж треба, щоб на п’ятому десятку таке утнути! Вона б і так йому все пробачала заради сина, але Іван розлучився. Як пояснив, вирішив хоч на старості пожити з коханою жінкою. А вона, Марина, тоді хто?
Так, красою Бог її обділив. Але ж як вона догоджала своєму чоловікові, аби тільки йому хотілося повертатися з роботи додому. Навчилася куховарити, хоча до заміжжя вміла хіба картоплі насмажити і макаронів зварити. У квартирі завше був ідеальний порядок. Іван гадки не мав, де, що і по чім купувала дружина. Його завдання – приносити гроші, а решта не обходило.
Та коли на роботі почалися проблеми, вирішив їхати на заробітки. Марина ледве вмовила, щоби не рвався за кордон. Тому подався у Київ, до студентського товариша, який керував будівельною фірмою.
Спочатку телефонував, передавав гроші. А за кілька місяців – як грім серед ясного неба – він зустрів своє студентське кохання. Коли приїхав додому по речі, пояснив, що одружився з Мариною на зло своїй Катрусі. Мовляв, вона вискочила заміж за перспективнішого кандидата, хоча кохала і кохає досі Івана.
Марина знала, що він її не любив ніколи. Але їй так захотілося родини, сімейного затишку, що вона погодилася на цей шлюб. Ніколи не перечила чоловікові, ніколи не вимагала зайвого, не капризувала. Аби тільки все у них було, як у людей: у гості – обоє, до батьків – разом, і щоб син ріс біля батька.
Але не втримала Івана біля себе. Не зуміла, тому й відпустила з миром. А сама з головою поринула в роботу, щоби дурні думки в голову не лізли. Пішла шеф-кухарем у кафе. Зі шкіри лізла, але завоювала авторитет. До неї шикувалася черга, аби відзначити весілля, хрестини, ювілеї.
Ось і сьогодні все має бути супер-пупер. Швиденько одягнула білий халат, зав’язала косинку. Тільки-но взялася до роботи, як у кухню постукав незнайомий чоловік.
– Куди поставити спиртне? Я – син ювіляра, Павло, – представився.
– Дуже приємно, – відповіла, хоча подумки сердилася. Не любила, коли заважають і відволікають від роботи.
Павло виявився настирним і прискіпливим. Поправляв серветки на столах, рівняв фужери, шикував стільці. Марину це дратувало неабияк.
– Не сердьтеся, будь ласка, просто я хочу, щоб у мого батька було справжнє свято. Просто моя дружина відмовилася їхати на застілля, бо ми розлучені... – почав Павло.
– Мене це зовсім не цікавить, – відрубала Марина.
– Я лише хотів сказати, що жіноче око помітило би більше, але я сам змушений дивитися за всіма дрібницями, – знітився гість і пішов на вулицю.
Марина крадькома поглядала на Павла. Їй подобалося, як він ставиться до батька і до мами, як поводиться з гостями. Хоча більшість були пенсіонерами, він із усіма знаходив спільну мову, танцював із бабусями. А потім несподівано запросив на вальс і Марину.
– Ну, ви ж дуже старалися, тому я хочу вас трохи розважити, – ніби виправдовувався Павло.
«І справді, сто років не танцювала. Із Іваном хіба на власному весіллі вальсували», – подумала Марина і швиденько зняла халат і косинку.
А коли повернулася на кухню, помічниця єхидно зауважила:
– Ти хоч знаєш, із ким ти щойно витанцьовувала? Це той самий товариш твого Івана, у якого він відбив дружину. Ну, треба ж, аби так карти лягли, – хмикнула колега.
Марина на кілька секунд остовпіла. Але потім опанувала себе і несподівано відповіла:
– А може, це моя доля?
Додому повернулася після опівночі і зразу лягла спати. Вранці розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв Павло з букетом і цукерками.
– Я подумав, що ми вчора не встигли попити кави. Дозволите увійти?
Марта Юлантова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
