Підполковник Денис Сторожук мав разом з усіма вийти з «Азовсталі». Але він був свідком трагедії під Іловайськом, тому не вірив домовленостям із росіянами й обрав інший шлях свого рятунку.
Як це – 24 дні жити під землею в бетонному кільці та розмовляти з мухою, щоб не збожеволіти? Як це – плисти з оточеного заводу на камері від вантажівки, а потім із «липовим» талончиком про фільтрацію ходити в тилу ворога? І чому офіцера, який пройшов пекло полону й тортури фсб, звинуватили в Україні за «дезертирство»? Про це прикордонник розповів у відвертому інтерв?ю з журналісткою «Радіо Свобода» Ярославою Трегубовою. Тож ось найбільш вражаюче з тих спогадів, - йдеться у газеті «Твій вибір».
«Вжух – і я в люку»
Травень 2022-го на «Азовсталі» пахнув не лише залізом, а й смертю. Щогодини авіабомбами та корабельною артилерією росіяни рельєфно знищували завод і вбивали захисників Маріуполя.
За кілька днів до фінального наказу українського командування російський авіаудар накрив будівлю, де ховалися побратими Дениса. Шестеро прикордонників задихнулися під завалами – їх просто не встигли розкопАти.
«Найстрашніше було усвідомлювати, що звідти ми живими вже не вийдемо, – згадує Денис. – У мене підростала донька, я знав, що вона виїхала. Життєвий мінімум виконав. І тоді думаєш: якщо вже помирати, то зробити це максимально якісно – забрати із собою якнайбільше ворогів. У цьому був сенс».
Той день на «Азовсталі» Денис пам′ятає до секунд. Коли українським захисникам надійшов наказ припинити оборону і старший підрозділу оголосив: «Завтра здаємось», у Дениса всередині все заціпеніло. Бо в голові промайнув 2014 рік. Денис тоді служив біля Новоазовська і бачив на власні очі, як росіяни після домовленостей пообіцяли «зелений коридор», а коли українці повірили й рушили, їх цинічно розстрілювали.
«Я розумів: найімовірніше, нас просто знищать під час виходу колон. Або почнуть катувати, бо на мене в окупантів ще з 2014-го «зуб». Я сказав командиру прямо: «Якщо дійдемо до фінальної точки – я в полон не піду», – згадує прикордонник. – Усю ніч не спав. Останні приготування. У мені боролися два «я»: одне казало – всі йдуть, і ти йди, інше – навіть не думай!»
Зранку, перед здачею в полон, українські захисники порозбирали зброю. Коли побратими почали готуватися на вихід, Денис зіпсував свою зброю, написав передсмертну записку: «У моїй смерті нікого не виніть. До побачення», і підірвав пару гранат, щоб усі думали – його більше немає.
«Головний спогад того дня – перша година після того, як я сховався в каналізаційній системі. Серцебиття шалене. Слух такий загострений, що я вловлював звуки, яких раніше не чув. Вжух – і я вже в люку, кришку натягнув на місце. Все, я в маленькому сховищі», – згадував потім захисник.
У тому бетонному колі було місця рівно на один стільчик. Денис сидів, спершись на спинку, і майже торкався протилежної стінки. «Спочатку думав, що там, усередині, поруч зі мною вуж, а то була жаба. І ще муха – вона не вилітала, жила там і так сильно гуділа. Я їй кажу: «Не гуди, мені треба послухати». Вона – чікс, і тихо. Я сміявся сам із себе, але справді з нею розмовляв. Вона мене ніби розуміла», – розповідає захисник.
План утечі був божевільним!
Денис планував відсидітися три дні. Думав, росіяни перевірять завод і підуть. Але вони лишилися. Понад три тижні довелося жити в повній темряві, вслухаючись у звуки нагорі. Кожен крок окупанта, кожен скрип іржавого заліза змушував напружуватися й чекати найгіршого: «Якось вони проходили зовсім поруч, мій люк був за три кроки. Думаю: ну, все, полон – так полон. Уже куртку вдягнув, теплі шкарпетки – щоб не замерзнути, коли витягатимуть. Сиджу, чекаю. Пройшли повз. Окей, можна роздягатися».
Коли запаси води закінчилися, прикордонник вирішив вириватися. План був божевільним: обпливти «Азовсталь» морем. Боєць знайшов стару камеру від вантажівки, обплів її мотузками, наче баскетбольною сіткою. Замість сумки для речей – пакет, у який ховали тіла загиблих. Щоб речі в пакеті не розмокли, застібку змастив герметиком, який знайшов. «Пливу. Чую – автоматна черга у воду. Думаю: мабуть, побачили в тепловізор. Пливу назад, бо точно застрелять. Сиджу на березі, чекаю, що зараз патруль приїде. Нікого нема. Мабуть, просто стріляли навмання, а я накрутив себе», – ділиться пережитим прикордонник.
Наступної ночі Денис пішов пішки. Прокрадався через згоріле вщент місто, ховаючись у руїнах. В одному з гаражів місцеві нагодували його кількома картоплинами й підказали, де блокпости. Щоб вільно ходити Маріуполем, Денис сам намалював собі «талончик про фільтрацію». «Треба гарно вчитися в школі – і воно колись вам знадобиться. Коли у тебе є талончик – ти почуваєшся розкуто. Це головне. Бо ворог відчуває твій страх», – зауважив впевнено.
За допомогою знайомих Денис перебрався в окуповану Амвросіївку – місто на Донеччині. Там його прихистила давня знайома Валентина Заярна – вчителька англійської. Вона втратила рідного сина, з яким Денис колись дружив. Тож жінка прийняла синового товариша, як рідного. Щоб уберегти Валентину від ризиків та хвилювань, Денис сказав їй, нібито давно звільнився зі служби, зараз він цивільний, просто всі його документи згоріли.
Живучи у Валентини, Денис, як він розповів в інтерв′ю, продовжував знищувати ворога, тільки в тилу: збирав і передавав дані про окупантів. А, щоб не було підозр, мав при собі телефон російського військового, якого колись із побратимами взяли в полон на заводі. З російською сім-картою та «правильними» фото Денис став не видимим для перевірок.
«Я бачив, як наші бабусі останні пенсії на ЗСУ віддають. А я що – буду просто сидіти й чекати? Ні. Я відстежував рухи ворога, рахував вагони з технікою, що йшли на Донецьк та Іловайськ», – пояснив Денис. Одного разу він помітив ворожу САУ в полі. Окупанти розслабилися, пішли на риболовлю. «Я знав, як горить трава. Підійшов – нікого немає. Чирк запальничкою – і все. САУ горіла так, що пів села дивилося. Розліталося все навкруги, бо там був повний боєкомплект. До сьогодні вона там стоїть як пам′ятка», – розповів Денис.
За його рятунок учительку засудили до 12 років тюрми
Окупанти затримали Дениса 2023-го, коли він намагався отримати документи для виходу на підконтрольну Україні територію. Вони розгорнули цілу спецоперацію. В телеграм-каналах поширили оголошення з Денисовим фото про «особливо небезпечного озброєного терориста». Закликали всіх, хто будь-що знає про Дениса, – повідомляти за винагороду.
Також фсб задіяла роти солдатів, щоб оточити мікрорайон, де переховувався Денис. «Десь тридцять спецпризначенців мене схопили. Б′ють прикладами. Душать. Я непритомнію. Кожен хотів ударити. Бо я для них був «жирною здобиччю», – згадував потім прикордонник.
Після того росіяни зняли про українського захисника пропагандистське кіно, назвавши Дениса «одним із найкращих шпигунів Зеленського». Щоб приписати йому злочини, яких ніколи не скоював, прикордонника били, катували струмом і вимагали зізнатися, нібито Денис влаштовував підриви, готував замах на місцевого «депутата».
Разом із прикордонником затримали й Валентину Заярну, якій нині 65 років. «Її побили в перший день. Вона хотіла накласти на себе руки, щоб не терпіти тортур. У грудні 2025-го її засудили до 12 років. Я розумію, що вона відбуває покарання лише за те, що врятувала мене. Якщо Валентину обміняють, я буду першим, хто її зустріне», – зізнався Денис.
А от його самого росіяни рік тримали у своїх тюрмах: донецьке СІЗО, ростов, брянськ. «У донецькому СІЗО було найважче. Там працюють «обіженки», які всю злість на українську владу виливають на полонених. Роздягання догола, побиття... Я два місяці не міг спати на боці, бо все було перебите», – згадував оповідач.
Дениса обміняли 13 вересня 2024 року. Не передати словами емоцій, коли після полону ти нарешті бачиш синьо-жовті прапори.
Але вдома на прикордонника чекав черговий удар – кримінальна справа за статтею «дезертирство». «Мене, як і багатьох моїх побратимів, із якими зараз спілкуюся, вважають таким, що «дезертирував із полону». Справу відкрили ще у 2022-му, коли я не вийшов із усіма з «Азовсталі».
Банківські рахунки підполковника Сторожука заморожені. Він не може влаштуватися на роботу, бо не стоїть на обліку в ТЦК. А в ТЦК його не беруть на облік, бо він, доки триває слідство, числиться у військовій частині. У героя, який пройшов пекло, немає права навіть на державну реабілітацію. «Я – не на службі. Я не маю доступу до будь-яких програм із реабілітації, хоча пройшов полон. Єдине, що можу, – шукати тимчасові заробітки. Це смішно і боляче водночас. Але вважаю: якщо вижив у таких умовах і повернувся – значить, я ще маю щось зробити для цієї країни. Ми маємо виграти війну. А все інше – то таке…»
Ніна Грицюк
Фото: kharakter.media
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
