Не так давно я вам розповідала, друзі, про ексмера Херсона Володимира Миколаєнка.
Про те, як його після окупації міста москалі змушували до співпраці. Залякували, шантажували, що можуть постраждати його рідні. Але Миколаєнко не погодився, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Розповідала, як його спершу катували. А коли побачили, що він «не ламається», вивезли до росії і тримали в полоні три з половиною роки. І не просто тримали – щодня влаштовували тортури: голодом, холодом, знущанням фізичним і моральним. Та Миколаєнко не втратив людської подоби. Коли його мали обміняти, то відмовився, аби на обмін узяли тяжко пораненого молодого бійця.
Втім цього року ексмер Херсона нарешті зустрів День Незалежності України на рідній землі. І після того почав говорити все те, що він думає про росіян і зрадників у владі. Про здачу Херсона, окупації якого можна було не допустити в перший же день повномасштабного вторгнення.
Він ставив незручні питання: хто винен і хто відповість за те, що російські танки рухалися дорогами українського півдня, наче на параді. І ще багато-багато того, що болить Миколаєнку точно так, як нам із вами.
Нещодавно в Києві відбулася третя щорічна церемонія «УП 100». В переліку сотні найдостойніших, на думку «Української правди» людей, був і Володимир Миколаєнко.
Прямуючи з Херсона на Київ, він у поїзді написав промову. І коли вийшов на сцену, щоб отримати відзнаку, то сказав те, що реально зачепило за живе…
Що було б, якби все повернути?
«Я багато думав і в полоні, і вже коли повернувся, про те, що з нами відбувається. Чому це з нами сталося. Чи могли ми цьому запобігти. Як це припинити. І, знаєте, це дурні думки. Вони не дають нічого, окрім гіркоти і зневіри.
Відповіді насправді прості. Чому це з нами сталося? Тому що це географія. Географія – це доля. Тому що ми не могли виходити на акції проти путіна замість росіян, не могли захищати їхні ЗМІ чи конституцію. Вони мали це робити. Але їх це влаштовувало, та і зараз влаштовує, давайте чесно.
Чи можна було цьому запобігти? Імовірно, була кількавідсоткова можливість того, що це не станеться. Якби ми не віддали нашої ядерної зброї. Якби ми не віддали наших літаків стратегічної авіації. Якби одразу обрали Чорновола замість Кравчука. Якби, якби, якби...
Ми всі і досі катуємо себе цими «якби», ніби можна повернутися в минуле і все виправити. Але ж ні. І ці безкінечні «якби» стають лише точками напруги, навколо яких ми весь час сперечаємося.
Прийняти реальність треба такою, як вона є. Навіть коли вона тобі зовсім не подобається, і тобі хочеться жити в 2008 році, й вдавати, що немає ніякої війни.
Але ось так ми тепер і живемо. Дорослі ховають своїх дітей. Росіяни вбивають мирних мешканців заради розваги. Країну сповнює гул генераторів. Лінія фронту – тисячі кілометрів. А на міжнародній арені досі ще не вирішили, чи гідні ми з вами вижити і зберегти країну.
Ось така реальність. І всередині цієї реальності мене дуже непокоїть думка про те, що величезна кількість людей задіяні в цій війні якось так, знаєте, трошечки.
Я навіть не про так званих ухилянтів. Бо вони лише мала частина великого українського народу. До народу претензій, я думаю, в нас немає. Бо народ масово воює, а ухилянти – це виняток з народу, а не його правило.
Моя претензія до тих, хто говорить за народ, приймає рішення за народ, безпосередньо впливає на те, як і чим народ живе. Я про наших політиків та і деяких наших журналістів», – зауважив Володимир Миколаєнко.
Хтось думає, аби урвати, а хтось віддає за Україну все
«Мені важко прийняти те, що є величезна кількість людей всередині нашої еліти, яка вже чотири роки поводиться так, ніби існує якась запасна Україна – куди вони втечуть, якщо ця впаде.
Ні, я розумію, що у більшості суб?єктних людей достатньо грошей, зв?язків, щоб провести решту життя в Парижі, Празі чи Нью-Йорку. Де можна буде розповідати про те, як «поганий народ не впорався і програв, а ви ж попереджали».
Але в більшості з нас немає запасної України – є тільки ця. Немає іншого життя – є тільки одне, яке ми готові віддати за Україну і в Україні.
Мене неймовірно дратують політики, які бачать кризу у владі не як ризик, а як шанс – щось урвати. Я не можу читати новини, які пишуть так, щоб убити в мені останню нервову клітину заради зайвого перегляду беззмістовної маячні.
Всі сприймають українців як ресурс. Але цей ресурс не безкінечний.
Дуже хотілося, щоб хоча б українські політики навчилися поважати своїх людей, свій народ, для якого вони працюють. Бо ці люди – єдине, що в нас є, і це єдине, що може нас урятувати.
Є люди, які переживають усе, які долають неймовірні труднощі, які сильніші за смерть та зневіру. Люди, які не знають страху і для яких «Україна понад усе» – це не просто слова.
Ці люди – наші з вами співвітчизники. І завдяки їхній відданості ми з вами й можемо збиратися тут і роздавати одне одному відзнаки, нагороди.
Все, що в нас є, – це люди, український народ. І саме в людей ми маємо інвестувати. В усіх, хто тут залишився. В усіх, для кого Україна важлива. В усіх, кого вивертає від думки про росіян. Хто бореться і не здається.
Я бачив росію впритул, і я впевнений у тому, що немає нічого більш огидного, більш ницого і більш не схожого на Україну, ніж росія.
Іноді мені здається, що ті, хто не бачив росії так близько, як я, не зовсім добре розуміють, з чим ми боремося і як важливо не програти.
Якщо і є в сатани якась резиденція на землі, то вона саме там, у росії.
Ми в жодному разі не маємо стати частиною цього пекла. І ми не станемо. Завдяки неймовірним людям, які знищують цю наволоч кожного дня. І завдяки тому, що кожен, хто не на фронті, має робити все можливе, щоб їм допомогти, – із вдячністю і відданістю кожного дня. І тоді обов?язково настане час, коли ми не будемо сперечатися і казати: а ось якби...» – наголосив Володимир Миколаєнко.
Що тут додати? Хіба одне – підтримуймо фронт і тих, хто на фронті. Кожен із нас – хто чим може: гривнею, продуктами, добрим словом. Цінуймо захисників і їхні щоденні подвиги. Бо тільки завдяки їм я зараз можу писати ці рядки, а ви – читати. Отримали тисячу гривень «Зимової підтримки» – передайте на потреби військовим. Бо якби не вони, москаль був би вже в нашій хаті. А де були б ми – не відомо. І, щоб не стати біженцем на чужій землі, маємо берегти Україну. Бо вона в нас одна… Запасної немає…
Ніна Грицюк
Фото: Українське радіо
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
