Що допомогло бійцеві вижити після вибуху бомби, не впасти у відчай і опанувати протез.
Не знаю, чи бачили ви те відео. Але починається воно з крику, болю і безпорадності. На ній – Богдан Токар, старший солдат 5-ї окремої важкої механізованої бригади після вибуху КАБа, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Відтоді минуло шість місяців. І нині розповідь Богдана – це історія, в якій за мить до смерті життя перемагає, а любов дає силу стати на ноги і радіти кожному новому дню.
«Чувак, пообіцяй, що я виживу»
«Коли мене евакуйовували, я вже майже не був у свідомості, – розповів Богдан журналістці «Радіо Свобода» Ярославі Трегубовій. – Російський КАБ прилетів за 20 метрів. Мені миттєво відсікло ногу. Кров ішла рікою. Я не міг сам накласти турнікет. А всі довкола теж були поранені і рятували себе. Тож я подумав: усе – кінець. Коли приїхали медики, я попросив: «Чувак, пообіцяй, що я виживу». І вони мене врятували».
Ті миті порятунку побачили на відео майже три мільйони людей. А після них Богдан ухопився за життя з такою ж рішучістю, з якою до того пішов захищати Україну.
«Я втратив багато крові. Але мені вчасно наклали турнікет. Зробили переливання – два літри зразу. І коли сказали, що «буде протез», я відчув надію. Відчув мотивацію триматися», – згадував боєць.
Укотре проживаючи ті миті, Богдан зберігає спокій. Іноді жартує. Іноді замовкає на мить. Бо глибоко сидить у ньому те, крізь що довелося пройти. Але найбільше його турбує, щоб ніхто і ніколи не забув, що мусили здолати українці, щоб вистояти.
«Я боюсь забуття, – зізнався Богдан. – Іноді мене накриває: а раптом усе було марно? Для чого всі смерті, всі втрачені кінцівки, якщо почнуть знову слухати російський контент? Мовчати про тих, хто загинув? Я хочу, щоб мої діти бачили правду. І хай протез буде щоденним нагадуванням, що таке росія і на що вона здатна».
«Протез не нога, але з ним можна нормально жити»
У Богдана зараз механічний протез. «Це не нога, але багато що заміняє, – пояснює оповідач. – Спочатку було важко. Але мотивація, робота з терапевтом – і на другому тижні я вже ледь не побіг. Аж терапевт дивувався». Бо бажання жити і повернутися до повсякдення виявилося сильнішим за біль і страх.
«Спочатку я знімав протез і ходив на милицях. Але потім зрозумів: хочу жити нормально, – зізнався Богдан. – Тож зараз ходжу, працюю, можу бути поруч із родиною».
Саме родина, за словами військового, стала головним його мотиватором: «Коли я попросив медиків подзвонити моїй дружині і почув її голос, то сказав: «Сонечко, все добре. Мені відірвало ногу, але я живий». Бо хоча сам був напівпритомний, але головне було дружину заспокоїти, щоб не впала в паніку. Бо дружина втратила тата на початку повномасштабної. І це було дуже важко».
Великою підтримкою став і брат-близнюк, Олександр. Він зараз теж на фронті. «Ми мобілізувалися майже одночасно: я восьмого листопада, Саша – 13-го, – каже Богдан. – Ми завжди були разом: в одному класі, в університеті, на одній роботі. Але стали на різні ділянки фронту».
Під час телефонної розмови брат Олександр веселим голосом рапортує: «Все добре. Стоїмо, працюємо, воюємо. Тут усе майже так, як у Вінниці, – дерева зелені, небо блакитне. Тримаємося!» – «Тільки тримайтеся подалі від КАБів, – жартує у відповідь Богдан. – Бо це такий собі досвід».
Згадуючи перші миті після звістки про поранення брата, Олександр зізнається: «Я, коли почув, то перша думка була: слава Богу, живий. Уже потім прийшов сум від усвідомлення, що сталося… Дуже хотілося бути поруч. Бо ж після мобілізації ми служили порізну і бачилися тільки на один день, у березні. Але…»
Страшно? Так і скажи. Принаймні це чесно
Розмірковуючи про службу, мобілізацію в листопаді 2024-го й те, як змінюються на фронті люди, Богдан каже: «Армія дала мені можливість робити те, що я вмію. Спочатку служив водієм медеваку. Потім – старшим у медпункті. Тут багато роботи, і, якщо є мотивація, можна рости. Хоча так: є й проблеми – безвідповідальність окремих командирів, нестача людей. Та, замість нарікати, що «в армії все погано», треба йти і змінювати це зсередини».
Що ж до «відмазок», на кшталт «хай сини депутатів воюють», то вони викликають у військових зневагу: «Краще скажи правду: «Мені страшно». Це принаймні буде чесно. А чесність я поважаю. Бо й себе не вважаю супергероєм. Якби був по-справжньому сміливим, то пішов би раніше добровольцем».
Аби тримати внутрішній баланс, Богдан звертається до віри і вважає себе практикуючим християнином. «Служба і віра не виключають одна одну, – впевнений він. – Християнин має захищати свою віру і свою землю. Якщо приходить ворог, треба діяти».
Тож тим, хто готується до армії або думає про службу, Богдан радить: «Страшно перед мобілізацією. Бо невідомість лякає. Але коли ти вже на війні, страх змінюється на роботу. Тому готуйся фізично, морально. Вчися тактичної медицини, бо це рятує життя. Обирай той підрозділ, де ти можеш бути корисним. Усе це дасть тобі контроль».
Про переваги служби брати жартують: «Після 15 днів на позиціях кава в сто разів смачніша, ніж у кав’ярні. Але найбільше вона смакує в холодному бліндажі: коли замерзаєш, по тобі повзають жуки, от тоді кава – то таке задоволення!»
Щодо героїзму, то брати-військові кажуть: «Герой – це той, хто робить щось для захисту країни. Піхота і добровольці для нас – герої найвищого рівня. Вони сидять на передовій під вогнем, віддають усе. Хоча насправді герої всі, хто допомагає країні: медики, волонтери, логісти. Кожен робить свою справу».
Усім їм вижити, підтверджують брати, допомагає гумор. Без нього на фронті ніяк. А силу дає величезна любов: до своєї землі, своїх рідних, країни. І коли є любов, то життя перемагає. Богдан у цьому точно переконався…
Ніна Грицюк
Фото: radiosvoboda
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
