Ірина, киянка та меценатка, змушена була на початку повномасштабної війни виїхати із двома дітьми до Англії.
Там вона викладала англійську для українців-біженців і, як більшість, жила надією скоро повернутися додому. Одного дня їй трапилося фото: напівзруйнована стара школа в рідному селі її матері – Старому Хуторі на Полтавщині. Колись будівля була гордістю громади, а нині стояла занедбана, зі зруйнованими східцями та вибитими вікнами. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Це фото стало для жінки поштовхом. Вона не радилася з родиною, не чекала кращих часів – просто вирішила: «Я мушу врятувати цю перлину».
– Наш Старий Хутір – маленьке село в Лохвицькому районі, – розповідає Оксана Берестовська, завідувачка клубу і бібліотекарка. – Тут немає навіть магазину: раз на тиждень приїжджає продуктовий бус. До адміністративного центру – Гирявих Ісківців – 15 кілометрів розбитою дорогою, яку годі подолати швидко. Газ є лише на одній вулиці, решта господарств топлять печі дровами. Населення з кожним роком меншає: після останнього перепису воно скоротилося ще на сотню, зараз тут живуть трохи більше ніж 80 людей. Дітей шкільного віку – усього десятеро, двоє з них приїхали нещодавно з Британії разом з Іриною.
Будівля, яку відновила Ірина, – унікальна. На початку ХХ ст. Лохвицьке земство замовило архітектору, художнику й етнографу Опанасу Сластіону проєкти шкіл у стилі українського модерну. Їх називають «цегляними вишиванками» – через особливу кладку фасадів, що нагадує орнамент. Сластіон створив понад 80 таких шкіл на Полтавщині та сусідніх землях. Вони вирізнялися шестикутними вікнами, шпилями, заломленими дахами та затишними житловими кімнатами для вчителів. Будівля у Старому Хуторі збереглася, але десятиліттями стояла пусткою, перетворившись на руїну. Її врятували лише тому, що якийсь час тут працював магазин. Проте дах протікав, вікна були вибиті, стіни обсипалися.
– Ірина зв’язалася з місцевими через мене, – каже пані Оксана. – Запропонувала: «Я дам гроші, а ви організуйте людей». Селяни відгукнулися охоче – чоловіки викосили бур’яни, вирубали чагарники, замінили пошкоджений шифер до настання дощів. Ірина надсилала кошти на фарбу, цемент, скло, а староста села Наталія Давиденко вирішувала логістику – хто привезе матеріали, хто допоможе фізично.
Ремонт ішов поступово, без зайвого пафосу. Ніхто не рахував точної суми, та Ірина каже: для її гаманця це не стало надмірним тягарем, а головне – люди відчули дух спільної праці.
– Це була справжня толока, – згадує вона. – Я відчувала її енергію навіть на відстані. Стіни пофарбували у теплий персиковий колір, реставрували старовинні дубові двері та вікна, відновили цоколь, облаштували квітники й посадили парк на честь загиблого воїна Олександра Корпаня, уродженця села. Усередині зробили простору залу, де тепер працюють сільський клуб і бібліотека.
Ірина навіть вислала з Англії нові дитячі книжки та сучасні крісла-трансформери. Приміщення стало осередком громади: тут проводять репетиції, концерти, майструють маскувальні сітки для фронту. Для Ірини це місце особливе: «Стоїш серед зали, дивишся у шестикутні вікна на поля й захід сонця – і відчуваєш тепло та спокій. Ці стіни надихають!»
Після трьох з половиною років в Англії Ірина вирішила повернутися до рідних місць. Її діти почали забувати українську, тож вона не захотіла чекати довше. Київ здався небезпечним, тож родина оселилася у Старому Хуторі. Тепер вони мають просторий двір, чисте повітря та живе сільське життя. Ірина вчиться топити піч, підводить воду в будинок, приєдналася до жіночого хору «Хуторяночка» й готується виступати разом із місцевими.
– Я щаслива, що ми тут, – каже вона. – Побутові труднощі не лякають. Головне – відчуття дому й підтримка громади.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
