Боєць дивом урятувався під час танкового обстрілу, на замінованій території та після підриву на розтяжці.
Якби хто сказав колись Мирославу, що доля закине його із Хмельниччини аж до Америки, то молодий чоловік і не повірив би, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Але війна – штука непередбачувана. І на фронті кожен сантиметр та кожна частка секунди можуть усе кардинально змінити. Так сталося й у житті старшого лейтенанта Пилипчука.
Осколки летіли з усіх боків, але жоден не поцілив
Мирослав Пилипчук родом із Ізяслава, що на Хмельниччині. Закінчив Кам’янець-Подільський ліцей. Аби стати військовим, вступив до Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного.
Ще до початку повномасштабного вторгнення хлопець служив у Краматорську. Потім звільнився, створив сім’ю. І на початку лютого 2022-го вони з дружиною дізналися, що стануть батьками.
Але росія зруйнувала всі плани молодої сім’ї. І 23-річний Мирослав пішов у складі Окремої президентської бригади обороняти Київщину. Після того гнав кацапів із Сумщини. А влітку 2022-го його підрозділ отримав завдання обороняти Харківську область.
– За той час, скільки я був на фронті, моє життя три рази було на волосині від смерті, – розказував потім Мирослав в інтерв’ю «Голосу Америки». – Перший раз прямо по мені цілив російський танк. Я зробив постріл – граната від гранатомета рикошетом летить від землі до башти танка й вибухає. Ворог зупинився, прицілився в те місце, звідки я стрельнув. Але я лишився живий, тільки осколки мені прилетіли. Після цього танк від’їжджає, знову прицілюється і стріляє точно в те місце, де я стояв. Урятувало тільки те, що я встиг відбігти на метрів 20-ть, а осколки летіли повз мене, жоден не попав у тіло
Аптечку розірвало в решето, але спас турнікет від друга
Іще важче довелося Мирославу Пилипчуку під час звільнення села Циркуни, що поблизу Харкова. Бо росіяни не просто без упину обстрілювали українців – як військових, так і цивільних. Кацапи, відступаючи, «пічкали» смертоносною вибухівкою ледь не кожен квадратний метр української землі.
– Наша артилерія дуже добре працювала. Відтісняла ворога. Але нам штурмувати Циркуни було складно. Міни були всюди: на дорогах, у полях, будинках і дворах мирних жителів, – продовжує Мирослав. – Коли ми евакуйовували поранених, то ледь не наїхали на п’ять протитанкових мін. Добре, що в останній момент я їх помітив.
Для чергового штурму Циркунів Мирослав із підлеглими військовими мав провести розвідку місцевості, щоб зайти в тил росіянам.
– Я йшов попереду групи. Знайшов, де можна пройти в тил. Вирішив подивитися інший маршрут для відступу, – згадує ветеран. – А в якийсь момент – вибух, спалах, і вже лежу. Пробую встати – нога перебита. По рації передав, що підірвався на розтяжці, і зразу взявся зупиняти кров на нозі.
Як потім зрозумів Мирослав, розтяжка була зразу з двома мінами. Для піхоти це майже завжди – гарантована смерть. Бо радіус ураження такої пастки – 25 метрів.
– Від вибуху в мене всі речі – в решето, навіть ножиці в аптеці повикручувало, – згадує Мирослав. – Але й тут мені пощастило. Бо розірвало тільки ліву ногу, а замість розірваної аптечки в мене виявився запасний турнікет, який днем раніше подарував товариш із Америки, волонтер на ім’я Рон.
Але й на цьому ризики не закінчилися. Бо коли пораненого евакуйовували, то побратими ледь не наступили на ще одну розтяжку. Питання було – в декількох сантиметрах.
«Мене закинули в багажник, як мішок із картоплею»
Згадуючи шлях свого порятунку, Мирослав і досі не стримує усмішки:
– Приїжджає двомісна «Нива». Я дивлюся: за кермом – водій, на місці пасажира – військовий, який має нас прикривати і відстрілюватися від можливих ДРГ. «А де ж мені сідати?» – думаю я. Але не встиг я нічого зрозуміти, як мене закинули в багажник, ніби мішок із картоплею, і рвонули з місця.
Що більше з організму бійця виходив адреналін, то сильніше боліла пошматована нога. Після кожного підкидання на ямі поранений запитував: «Нам іще довго?» І аж коли багажник машини відкрився й Мирослав побачив лікарів, почав непритомніти. «Ти що – досі притомний? Після такого поранення?!» – дивувалися медики. Але відповісти їм боєць уже не зміг. Біла пелена застелила очі. І він відключився.
– Щоб позшивати мені на нозі порвані вени й артерії, лікарі шість годин боролися за моє життя, – продовжує ветеран. – Коли я лежав на операційному столі, в мене лишилася всього десята частина власної крові. Тож рятувала донорська. Після того через травмовану ногу пішло зараження у кров. Нирки не могли впоратися і почали відмовляти. Мені знову давай чистити кров. Коротше, «весело» було.
За два тижні опанував протез
Але з Божою поміччю Мирослав викарабкався. Щоб не ризикувати життям, довелося ампутувати ногу. Втім хлопець не впав у відчай. Зв’язався із американцем Роном. Тим самим, який подарував рятівного турнікета. Рон звів Мирослава з українським емігрантом Ігорем. Ігор допоміг фінансово, познайомив із лікарем-протезистом в Огайо. І вже через два місяці після поранення – у жовтні 2022-го – Мирослав зумів не лише зібрати близько 100 тисяч доларів на протез і встановити його, а й самостійно почати ходити.
На запитання, чи складно було за два тижні опанувати протез, молодий чоловік каже:
– А як було інакше? Бог декілька разів мене рятував там, де вижити було неможливо. Він дав мені шанс, подарував людей, які допомогли. Також дуже підтримали дружина, маленький син. То я ж не міг їх усіх підвести?
Відтоді минуло два роки. Мирослав досі проходить у США реабілітацію. В нього досі є осколок у нозі та під ребром. Тому попереду – чергові операції. Але навіть із-за океану воїн не забуває про своїх побратимів, збирає та передає їм допомогу на фронт.
– Дуже хочу відновити здоров’я і повернутися додому, – каже Мирослав. – Мрію показати своїй доньці Евеліні, яка народилася вже в США, наскільки красива наша земля. Бо ми з дружиною хочемо виховувати двох наших діток під мирним небом України.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
