«Я завжди вірив у Бога. І Він мене врятував»

Неймовірна історія бойового медика, якого 15 годин вважали мертвим.

Ростислав Осипенко, якому зараз 33 роки, міг стати вчителем інформатики, мав невеличкий бізнес – кав’ярню у столиці. Але щойно московити запустили перші ракети по українцях – пішов захищати свою землю. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Не маючи ні бойового досвіду, ні навіть строкової служби, Ростислав став на фронті бойовим медиком.

«Спочатку мене взагалі не хотіли брати до війська. Казали, нащо ти там без бойової підготовки. Тому лише в грудні 2022-го відправили у військову частину на Чернігівщині. Там пройшов загальну підготовку, а потім – тренування на бойового медика», – пояснював Ростислав у розмові з журналісткою видання «Sestry» Оксаною Щирбою.

Так молодий боєць опинився в 92-й бригаді на Харківщині, а потім його підрозділ закинули під Бахмут.

«Дуже не хотів помирати отак – під тілами мертвих побратимів»

«Був Великдень, 16 квітня 2023-го. Напрямок Хромове. Москалі дуже люблять святкові дні. І того дня ворог сильно нас штурмував. Командир узагалі відмовився йти з нами. Прислали до нас іншого командира. А він без досвіду, руки тремтять, так боїться. Вийшли ми на позиції, тільки спустились в окопи – обстріл. Двоє хлопців утекли зразу. Але, коли втікали, підірвалися на мінах. Їх уже нема. Ті ж, які лишилися, поводилися безстрашно. Ти переступаєш через закривавлені трупи, але адреналін такий, що страху не відчуваєш. Усе робиш «на автоматі». В тебе одне почуття – ненависть до ворога і одна ціль – знищити його. Розуміння ситуації, страх і так далі приходять уже потім, після бою», – пояснює ветеран.

Оскільки Ростислав – бойовий медик, то йшов зразу за командиром. Бачив, як той боїться. В якусь мить навіть хотів порушити правило і піти першим.

«Аж раптом постріл. Побратим падає мертвим. Я заплющую йому очі. Це боляче. Але ти дієш далі. Бо обстріли посилюються. Вони стають такими сильними, що ми ховаємося в бліндаж. Бачу, хлопець на землі, в нього піна йде з рота. Стаю над ним на колінах і роблю все, щоб урятувати життя. З восьми побратимів лишаються п’ятеро. В якийсь момент до нас у бліндаж заскакують хлопці з інших відділень. І тут приліт… Я навіть не встиг нічого зрозуміти. Отямився вже під землею. На мені був автомат, і він так ліг, що наді мною утворилася повітряна подушка і я мав, чим дихати», – згадує бойовий медик.

Ростислава привалило землею так, що він не міг ворухнутися. Став гукати. Згори крізь товщу землі почув: мовляв, чекай, відкопаємо. А потім зрозумів, що…

«…що на мені гора мертвих тіл. Вона давить. Мені гаряче. Нема чим дихати. Стало панічно страшно, що повітря зараз закінчиться і я буду повільно вмирати. Хочу себе заспокоїти – не можу. Тільки почув чийсь тупіт над собою – знову кричу. Хай навіть то будуть москалі. Бо я дуже не хотів помирати отак – під тілами мертвих побратимів».

«Ти вижив?! Оце диво! А ми вже тебе похоронили»

Побратими з підрозділу, які знали, що сталося з Ростиславом, так і не передали по рації інформації про нього: загинули, коли поверталися до позицій.

Тим часом боєць знову почув над собою людський голос і знову заволав. «Хто там?» – запитав хтось із грузинським акцентом. – «Це я», – гукнув Ростислав, не називаючи, хто він і звідки. «А де ти?» – «Тут, під землею!» – «А що ти там робиш?» – «Мене тут землею привалило». – «А чому?»

Наприкінці діалогу незнайомець сказав, що мусить бігти помагати тяжкопораненим, але, мовляв, передасть іншим інформацію про Ростислава. Але через постійні обстріли москалів допомога все не приходила.

«Пам’ятаю, було дуже гаряче. Я дуже хотів пити. Просто до божевілля, – продовжив Ростислав. – У якийсь період почав дихати ривками. «Ну, все, я вмираю», – подумав тоді, але лишався притомним. Щоб довго не мучитися, хотів перегризти собі вени, стекти кров’ю і все. Але ворухнутися й далі не міг».

У відчаї Ростислав із усіх сил намагався якось підняти тіла побратимів і дерев’яні колоди, що навалилися на нього. Натомість зламав собі ребра і ними проколов легені.

«Спочатку я був дуже злий на Бога. Кричав до Нього, чому дає мені помирати такою смертю, – зізнався боєць. – А потім злість минула. Я просив, вимолював у Бога, щоб спас мене. І… через 15 годин почув над собою кроки...»

То були наші. Вони не мали йти цим шляхом. Але «чомусь» пішли. Ніколи до того і після того бійці не перетиналися з Ростиславом. Були дуже втомлені, просто виснажені. Але, почувши його крик з-під землі, не лишили помирати. І яке то було щастя у врятованого – вдихнути на повні груди і побачити небо!..

«Я не міг іти, тому мене машиною завезли до найближчого евакуаційного пункту. Мені не можна було засинати, тому всю дорогу хлопці зі мною розмовляли. І зараз я знову їм дякую. Бо коли начмед мене побачив – каже: «Ти вижив?! Оце диво! А ми вже тебе похоронили. Ще 15 годин тому», – згадує Ростислав і додає: – Так, це справді було диво. Я завжди вірив у Бога. І Він мене врятував».

Мріє про перемогу, міцну сім’ю і мотоцикл

Після евакуаційного пункту пораненого відвезли до реанімації шпиталю у Дніпрі. Звідти – на Київ. Постійний біль, марення, сон змішався з реальністю. Поруч із Ростиславом не було нікого з близьких. Бо тато давно помер. А з мамою, сестрою і братом чоловік давно не спілкувався.

Єдиною близькою людиною лишилася дівчина, з якою жив сім років. Світлана (так її звати) була проти, щоб Ростислав ішов воювати, боялася, щоб не повернувся калікою. Але він пішов, Світлану відправив за кордон. І аж коли після диво-рятунку й лікування виписався, вони вперше за стільки часу зустрілися.

«Висока брюнетка з великими зеленими очима. Добра, чуйна. Її неможливо було не любити, – згадує боєць. – Але коли я сказав, що вбивав, вона не змогла з цим змиритися. Сам факт вбивства, навіть якщо це вороги, був для неї не прийнятним. Тому ми спокійно поговорили і вирішили розійтися…»

Що робити далі – Ростислав не знав. Повернутися до побратимів не міг: повністю списаний через пошкоджену ліву стопу. Тож після реабілітації подався в ресторанну сферу. Спочатку до нього приглядалися. А коли побачили, що із психікою все нормально, призначили адміністратором.

«Зараз я роблю те, що добре знаю і люблю. Але війна мене дуже змінила. Бахмутський напрямок – це найстрашніше, що я бачив: все поле всіяне тілами, багато наших загинуло. Цей біль за побратимами не минає. Я закрився в собі, – зізнається Ростислав. – Серед хлопців, які зараз на фронті, теж різні настрої. У більшості – втома від невизначеності. Бо не відомо, скільки ще треба воювати. Бо не відпускають до сім’ї, і ти не знаєш, чи взагалі коли-небудь обіймеш рідних. Звідси й велика злість на тих, хто не воює і не хоче замінити тебе на передовій».

Але після спогадів про всі жахи, які довелося пережити, ветеран тішить себе мрією про день, коли Україна переможе ворога. А ще – мріє про міцну сім’ю і про те, як після перемоги купить собі мотоцикл…

Сподобалася розповідь? Тоді саме для вас наша газета «Духовність». Там іще більше історій про Божу підтримку і те, як навіть у темні часи знаходити світло любові і добра. Шукайте нас на розкладках преси чи передплачуйте за індексом 86 802 у Каталозі видань України.