Після важкого робочого тижня відпочинок у кожного свій. Одні вмощуються на дивані під телевізором. Інші збираються з друзями десь на пікнік. А ми з Катериною Демидюк поспішаємо на… город. І не простий, а особливий! Бо він сховався прямо за головним корпусом Луцького національного технічного університету.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
У Європі це дуже поширена практика
Доки йдемо до місця призначення, Катерина, голова громадської організації Zero waste Lutsk (з англійської – «Нуль відходів Луцьк») розповідає, як узагалі з’явилася ідея закласти город у центрі 200-тисячного міста.
– У Західній Європі міські городи дуже популярні. Я такі бачила в Італії, Туреччині, Данії, Норвегії. Великий міський город, знаю, є в Берліні. Бо в тамтешніх країнах земля в дефіциті. Придбати її дуже дорого. Тому люди створюють альтернативу, – розповідає Катерина. – В Україні міські городи – це ще поки дивина. Бо в нас велика країна, землі вдосталь, і город, здавалось би, доступний для багатьох. Хоча в мене, наприклад, такої можливості не було, і свій мінігород я облаштувала прямо на балконі багатоповерхівки. І саме тоді, власне, й подумала: «Чому б у Луцьку не створити простору для городників – любителів працювати на землі?»
Ідею Катерини підтримав Максим Войчук – член ГО «Нуль відходів Луцьк», доцент ЛНТУ. Для реалізації ідеї вдалося залучити кошти декількох міжнародних організацій. І всього місяць копіткої праці знадобилося, аби влітку 2022-го у Луцьку з’явилося місце для охочих попрацювати на власній грядочці.
Навіть зілля тут переробляють – на добриво
А ось і сам город!
За українською традицією – обгороджений тином. Поруч – ставок. На кожній із грядок – табличка з підписом, хто саме тут хазяює. Ось вирощують квіти працівниці обласної юнацької бібліотеки. А ось керівниця відділу екології Луцької міськради Оксана Лисак понаставляла «їжаків», щоб захистити свій урожай від собак.
– Нам і птахи «помагають» збирати врожай, – жартує Ірина Ткачук, яка разом із сином та донькою прийшла провести вечір п’ятниці поміж грядок із городиною.
– А подивіться, який ми горох посадили! – кличуть мене 6-річний Любомир і 5-річна Мирослава. Поки діти хваляться результатами своїх старань, їхня мама, Ірина, розповідає, що раніше сім’я мешкала у Львові. Коли переїхали до Луцька, то сюди, на міський город, приходять відпочити. Ось і зараз маленька Мирослава прямо біля своєї горохової грядки розстелила плед та бавиться улюбленими іграшками.
Поки спілкуємося з Іриною та її помічниками, Максим Войчук уже прополює свої грядки. В нього тут суниці, жимолость, ехінацея та мангольд – бурячок, листя якого використовують для приготування салатів. На город, каже Максим, приходить після роботи в університеті: наглянути, підлити, зілля повиривати.
До речі, всі бур’яни в міському городі використовуються для виробництва органічного добрива. Для цього облаштували компостер, обгородили, повісили табличку-інструкцію: щоб люди знали, які відходи можна сюди скидати, а які не варто. Адже потім виключно цим компостом буде удобрюватися ґрунт на грядках. Це і гроші зекономить, і дозволить зібрати урожай без «хімії».
До слова, за таким же принципом у Луцьку діє ще один міський город. Його заклали торік у Центральному парку ім. Лесі Українки. Найбільше там господарюють члени Луцького молодіжного центру. А оскільки вони часто влаштовують посиденьки за чашкою чаю, то відповідні культури переважно й вирощують, – м’яту, мелісу, ароматні квіти.
– А ми з дітьми спробуємо виростити люфу, – зауважує Ірина Ткачук. – Якщо вдасться зібрати врожай, то плоди цієї культури можна буде використовувати як губку для миття.
Не просто клаптик землі, а ліки від стресу
Відпочити душею та перезарядитися психологічно прийшли на міський город і Олена Мороз та Поліна Бромберг.
Олена – мама трьох діток: восьми, дев’яти і 17 років. Усі вони чекають із війни тата. Він боронить Україну від російських терористів іще з 2022 року.
– За фахом я медсестра. Але поки чоловік на фронті, мушу весь свій час приділяти дітям і дому, – розповідає Олена. – Насправді це дуже важко – жити чеканням, постійно переживати. І щоб хоч на трохи переключитися думками – приходжу сюди, на свої грядочки. Тут вирощую те, що лишилося зі спогадів про сільське дитинство, – коли з мамою та сестрами хазяйнували на городі… Тато помер, до мами в село Тоболи дуже рідко їздимо. Бо це Камінь- Каширський район, далеко. Тому приходимо з дітьми сюди. Показую їм, як ростуть помідори, огірки, редиска, перець. Дітям цікаво. Тут вони стають ближчими до природи. Тут ми відпочиваємо душею.
Від домашньої рутини рятує міський город і Поліну Бромберг. До Луцька жінка переїхала з Харкова ще на початку повномасштабного вторгнення, коли росіяни почали бомбити і нещадно обстрілювати місто, яке фактично за 50 км від рф.
– Старшій моїй дитині п’ять років, молодшій – два. У грудні чекаємо на поповнення, – розповідає Поліна, показуючи поглядом на свій округлий живіт. Жінка на своїй грядці посадила культури, про які зберегла теплі спогади з отчого дому.
– Я ж родом із Запорізької області. Постійно їздила до бабусі в село Кам’янське. А тепер бабусі вже нема, частина Запорізької області під окупацією, і хочеться частинку малої батьківщини відтворити тут, на Волині, – розповідає Поліна.
Відтак у себе на городі жінка посадила традиційні для півдня України баклажани, дині, кавуни.
– Колись ми з татом вирощували на дачі кавуни. Але вони були такі маленькі, порівняно з херсонськими, – усміхається згадуючи Поліна. – Цікаво, якими виростуть тут, на Волині…
Так, російські окупанти забрали в нас не просто території. Вони позбавили того, що приносило стільки радості і лишилося в стількох теплих спогадах: мелітопольську черешню, кримські дині, херсонські кавуни. Тож для таких, як Поліна, цей клаптик городу посеред Луцька – це можливість повернутися відчуттями на землю, яку довелося покинути. А для таких, як Олена, грядочка з огірками й помідорами – то ліки від щоденних переживань за чоловіка-військового.
– Насправді це дуже класно – мати можливість ось так проводити своє дозвілля, – каже Катерина. – І я мрію, що колись у кожному місті і в кожному мікрорайоні з’являться подібні місця, відкриті всім охочим. Бо це не просто город, то місце для спілкування і наповнення себе позитивом.
…Після розмови, повертаючись додому, я йшла і думала: а справді, чудова ідея. Ще би засадити ці городи мелітопольськими черешнями і кримськими динями, миколаївськими баклажанами і херсонськими кавунами. І хай вони виростуть меншими, але як же класно буде зібрати цей урожай та пригостити ним наших захисників. Бо тільки завдяки їм ми маємо щастя працювати на рідній землі, навіть коли це просто грядочка на міському городі…
Оксана Бубенщикова
Фото автора і Катерини Демидюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
