Олексій Білоусов родом із Дебальцевого, що на Донеччині. Коли 2014-го окупанти захопили місто, чоловік із сім’єю переїхав до Запоріжжя.
Щоб із дружиною і трьома дітьми почати життя з нуля, Олексій їздив до Польщі на заробітки. А 2018-го підписав контракт із ЗСУ і в лавах Держприкордонслужби зустрів повномасштабне вторгнення, - йдеться в газеті «Твій вибір».
«Я знав, що їм не можна вірити»
Підрозділ Білоусова базувався за 20 км від Маріуполя. Але командування дало наказ заходити в місто і тримати оборону Маріуполя, яке росіяни штурмували всіма типами зброї.
Доки Олексій захищав стратегічне портове місто, його дружина з трьома дітьми рухалася подалі від лінії фронту. Із собою фактично не мала речей, аби на російських блокпостах їй повірили, нібито вона не евакуйовується, а просто їде в гості. Інакше жінку з дітьми просто завернули б до рф.
Аж коли сім’я доїхала до безпечного місця в Україні, Олексій Білоусов видихнув із полегшенням і зміг зосередитися виключно на виконанні бойових завдань. Тим паче, що кацапи буквально випалювали Маріуполь квартал за кварталом.
Коли українські захисники закріпилися на промзоні, прикордонник Білоусов опинився на заводі Ілліча, там дав свій останній бій і там же почув пропозицію окупантів скласти зброю і виходити.
«Але я ще з Дебальцевого знав, що росіянам не можна вірити. Так само й розумів, що здатися їм у полон – це фактично підписати собі вирок. Тому складати зброї, як деякі бійці, не хотів. Разом із декількома побратимами ми вирішили перевдягнутися в цивільне, вийти з оточення, пішки дістатися Запоріжжя і там приєднатися до підрозділів ЗСУ», – згадує прикордонник.
Кожної миті могла наздогнати автоматна черга
Перша спроба вийти з Маріуполя зірвалася через густий туман. Видимість була настільки погана, що кожної миті прикордонники ризикували наштовхнутися на окупантів.
Наступної ночі Білоусов із побратимами, попри щільне кільце росіян, таки вибралися з території заводу. Причому вийшли без жодної утрати. Хоча в нічний час росіяни розстрілювали всіх без попередження.
Покинувши територію міста, Олексій із кількома прикордонниками вийшли на трасу Маріуполь – Донецьк. Поки йшли обабіч неї повз лісопосадку, зустріли ще одну групу українських військових, які теж хотіли вийти з оточення.
Об’єднавшись, бійці вирушили далі. Але не звернули уваги, що в них над головами тягнеться електрокабель. Він був підведений до командно-пропускного пункту, де вже були окупанти. Тож невдовзі група українських бійців почула з КПП наказ скласти зброю і з піднятими руками підходити. Частина військових так і зробила. Адже до останнього вірила, що полон – це найкращий вихід із ситуації. Натомість Олексій вирішив не здаватися. Спершу він позадкував так, аби його не помітили. А коли зрозумів, що вийшов із поля зору ворога, дременув попід посадкою, будь-якої миті чекаючи на автоматну чергу в спину.
Але прикордоннику пощастило й цього разу. Більше від чотирьох кілометрів він біг подалі від КПП. Знесилений, зробив у лісопосадці привал. Ні їжі, ні води, ні теплого одягу (а довкола ще лежав сніг). Відтак Олексій Білоусов вирив собі окоп поміж дерев. І там заночував. А на ранок його помітили. Вздовж траси патрулювали деенерівці. Вони засікли українського військового і взяли в полон.
Кацапи – то зазомбовані істоти
Спочатку, згадував Олексій Білоусов в інтерв’ю для «УП. Життя», його тримали в Сартані на Донеччині, потім в Оленівці, далі – в таганрозі, звідки згодом доправили до іванівської області, що неподалік москви. А ще через пів року перевезли до воронезької області. І в кожній із колоній полонені мусили пройти «теплий прийом» – із побиттями, допитами, тортурами.
«У камерах нас змушували стояти весь день, часом – із піднятими руками, які швидко затікали і дуже боліли. Коли виводили на так звану розминку, наказували по півтори години без упину бігати, присідати, відтискатися. А напівголодній людині це дуже складно. На допитах теж були сильні знущання», – згадував потім прикордонник.
Щоб промивати мізки російською пропагандою, полоненим українцям умикали пісні газманова, лєпса, інших пропагандонів, які прославляли і Русь, і царя-батюшку, й Леніна. І хто-хто, а наглядачі конкретно піддавалися такому зомбуванню. Ті з них, із якими спілкувався Олексій, казали, що в СРСР життя було – рай і що Союз треба повернути.
«Коли під час допитів ми казали їм, що в Україні контрактник ЗСУ може заробляти по тисячі доларів на місяць, а українці сім’ями їздять за кордон відпочивати, наглядачі тупо замовкали. Видно було, що їхній мозок працює, обробляє дані, а на обличчі – збентеження: «Як у хохлів може бути таке життя?» – згадує Олексій із усмішкою.
Після пережитого найбільше жалкує про… втрачений час
Про звільнення Олексій Білоусов, звісно, мріяв. Знав, що рано або пізно воно настане. Але коли їм наказували «з речами на вихід», не дуже й обнадіювався. Бо в колонії часто знущалися з українців саме таким чином.
Втім, коли полонених перевозили і дорогою вивели в туалет, Олексій зрозумів: щось тут відбувається дивне: «Нам зав’язали очі, вдягнули на голову пакети. Тому ми не знали, де ми і що робиться. Аж коли наказали зняти пакети і пов’язки, я зрозумів: ми вдома, – згадує прикордонник. – Але «дикої радості», якщо чесно, не було. Більшим за неї було відчуття втоми: від голоду, холоду, психологічного виснаження. Бо в полоні я втратив понад 30 кілограмів».
Згадуючи сьогодні все пройдене, Олексій каже: ці випробування допомогли переосмислити власне життя, визначити для себе головні цінності. «Навіть у полоні я не втратив відчуття вільної людини. Бо свобода – це і вміння нести відповідальність, яку ти взяв на себе, – пояснює чоловік. – Також для мене важливим було не втратити людської подоби, не озлобитися на весь світ. Думаю, мені це вдалося».
Коли через три дні після обміну дружина з дітьми приїхала до Олексія, то жахнулася від того, як змарнів чоловік від катувань і голоду. Але сам прикордонник жалкував не так про втрачені кілограми, як про втрачений час, який міг би провести із сім’єю.
«Мої дочка та сини – з Дитбудинку, – каже боєць. – Коли ми з дружиною їх усиновлювали, старшій дитині було два роки, найменшій – сім місяців. І от я порахував, що за період заробітків у Польщі, служби за контрактом, полону я пропустив чотири з половиною роки життя моїх дітей. І зараз, у 52 роки, я розумію: цього часу вже ніколи не повернеш. От про це я найбільше й жалкую…»
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
