Свого часу ми вже розповідали вам про Ольгу Бенду (на фото зліва) – жінку, яка служила у 72 ОМБр імені Чорних Запорожців ще до повномасштабного вторгнення.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
«У вас одна нога?!»
2017-го Ольга отримала поранення, внаслідок якого довелося ампутувати частину ноги. І зараз, дивлячись, як жінка звиклася з життям на протезі, важко уявити, скільки випробувань довелося Ользі пройти.
– Коли перший раз одягнула протез – ходити на ньому могла, тільки опираючись на милиці. А ступати на протезі без милиць навчилася за п'ять місяців, – пригадує Ольга. – Були моменти, коли я на нервах просто відкидала протез убік, а потім просила чоловіка принести його, і знову починала вчитися ходити.
Аби кукса зафіксувалася у розмірі, знадобилося ще два роки. Але крок за кроком, Ольга звиклася до життя в нових реаліях. Навіть народила двох дітей.
– Зараз я вже не уявляю, як обійтися без протеза, – зізнається ветеранка. – Бо так: я вмію ходити на милицях. Але з ними я, наприклад, не зможу піднести дітям тарілку супу чи якусь іншу роботу виконати.
І це ми говоримо лише про побут. А ще ж люди без кінцівок мусять звикнутися з тим, як їх сприйматимуть поза стінами дому. Приміром, на Ольгу витріщалися, тикали пальцем, а вона мусила пояснювати дітям, що «я тьотя-трансформер».
– Бувало, сідаю в маршрутку, щоб доїхати до роботи, а водій гляне на моє посвідчення й каже: «Та де ти там була?!» Тож часом я просто задирала ногу і показувала, що в мене справді немає ноги, – згадує ветеранка. – Коли 2020-го я завагітніла другою дитиною і прийшла перевірити серце, мене запитали: «Ноги набрякають?» – «Так, – кажу, – набрякає, одна». Підняла спідницю, а лікарка здивовано: «У вас одна нога?!» У лікарні був неприємний момент, коли мене просили вдягнути штани, щоб не лякала інших пацієнток. Я така: «В сенсі? Чим лякати? Ногою в протезі?» І сказала, що ходитиму так, як мені зручно, а вони, лікарі, мають розуміти ситуацію і професійно до цього ставитися.
Тобто труднощів уникнути не вдасться. Навіть таким сильним особистостям, як Ольга.
– Бувають моменти, коли мені хочеться впасти й нічого не робити. Тоді я падаю, нічого не роблю, а потім… встаю і виконую те, що маю, – зізнається жінка. – А звикнутися з новими обставинами життя мені допомогли рідні. Відтак я виховую дітей, волонтерю, організувала команду з футболу для жінок із ампутацією. На перших тренуваннях було важко. Але ми навчилися бігати на милицях. Тепер навіть їздимо на змагання.
Працездатність утратив, але інвалідності не отримав
Але отримати після поранення інвалідність вдається не всім. Приміром, боєць Фелікс іще в жовтні 2022-го потрапив на Донеччині під обстріл. У будівлю, де був підрозділ військово-
службовця, влучила російська ракета. Бетонні блоки впали на Фелікса, але тіла не затисли. Тож боєць зміг вибігти з підвалу, охопленого вогнем. Полум'я з голови Феліксу збили побратими, руки він оббив собі об штани сам.
У госпіталі чоловікові провели декілька операцій. Шкіру зі стегна пересадили на долоні. Відтоді Фелікс носить спеціальні компресійні пальчатки, не може стискати руку.
Військово-лікарська комісія (ВЛК) визнала Фелікса не придатним до служби з переглядом через пів року. А от медико-соціальна експертна комісія (МСЕК) визначила 27% утрати працездатності й не дала жодної групи інвалідності.
– У кабінеті, де проходив комісію, мені кажуть: «У тебе ж кістки цілі, ти ж зайшов». Це було позорисько. Дали мені лінійку стиснути. Я просто взяв її в руку, а вони: «Ти ж кулаки стискаєш». Які кулаки? – згадує ветеран.
Але й у цій ситуації Феліксу пощастило. Бо він перед повномасштабним вторгненням працював провідником на «Укрзалізниці». А там створили програму адаптації для ветеранів. Якщо їхній працівник через поранення не може повернутися до попередньої роботи, йому пропонують суміжну посаду. Феліксу, наприклад, запропонували стати інженером із експлуатації та ремонту пасажирських вагонів. Це здебільшого робота за комп'ютером. Таким чином із понад 10 тисяч залізничників, які долучилися до лав ЗСУ, вже близько тисячі повернулися додому, а більшість – і до роботи.
– Весь час, скільки я служив, компанія платила мені зарплату. Зараз компенсовує витрати на ліки, мазі, креми для долонь, запитує, чого ми, ветерани, потребуємо, проводить цікаві зустрічі, – каже Фелікс. – Що було б, якби мені не запропонували цю посаду? Як би я мав годувати сім’ю? Не знаю. Багато хто в такій ситуації ламається, починає пити. І таких випадків буде, на жаль, багато.
Перші пів року після повернення і сам Фелікс відчував злість, агресію. Але його підтримували друзі та родичі. Дружина знайшла волонтерську організацію «Неопалимі», де безкоштовно зайнялися реабілітацією рук ветерана.
– Мирне життя і війна – це ніби дві реальності, – зізнається Фелікс. – На війні все зрозуміло: у кого крутіша пушка – той і кращий боєць. А в цивільному житті ти сердишся на людей, які нічого не роблять, щоб війна закінчилася. Сердишся на чоловіків, які думають, що війни немає.
…Аби допомогти особам із особливими потребами, зробити для них наші села й міста доступнішими, в Україні ще з 2015 року працює громадська організація «Доступно.UA».
До її інформаційно-мотиваційної кампанії долучилася й Ольга Бенда. «Подібні проєкти доводять, що життя після травми не закінчується і можливо все», – пояснює жінка, правдивість своїх слів доводячи власним прикладом.
Але не тільки громадські організації, не лише соціально відповідальний бізнес повинні допомагати ветеранам пристосовуватися після поранень до життя в нових умовах. Кожен із нас має змінити своє ставлення до людей із особливими потребами. Тим паче, що їх із кожним днем, ставатиме, на жаль, усе більше.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
