Справжнім ангелом-охоронцем для Дениса Нестеренка, штаб-сержанта прикордонної служби Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ», стала його покійна прабабуся.
Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
– Я проходжу службу в Державній прикордонній службі з 2012 року, – розповідає Денис. – Війну бачив з 2014-го, бо тоді служив в Донецькому міжнародному аеропорту. Коли вороги розпочали повномасштабний наступ, то ми з побратимами обороняли Маріуполь. І саме тоді я відчував присутність моєї прабабусі Федори. Вона прожила майже 90 років і дуже мене любила. Вона померла, коли я був підлітком. Переконаний, що саме завдяки їй я лишився живим, – адже неодноразово був в неймовірно небезпечних ситуаціях. Одного разу був запеклий бій. Я нахилився взяти короб з боєкомплектом, і в цю саму мить в стіну влучив танковий снаряд. Мене відкинуло вибуховою хвилею, і так я вцілів. Після закінчення артобстрілу мої побратими піднялися, аби подивитися, через що мене викинуло з тієї кімнати. А коли повернулися, то були вражені – мовляв, там було пряме влучання танкового снаряда і те, що я вижив, не інакше як диво.
В одному з боїв у Маріуполі Денис лишився сам. Із боєприпасів мав тільки гранату. Він вирішив підпустити ворогів якомога ближче, а тоді підірвати і їх, і себе.
– Гранату я кинув під ноги росіян, коли вони були за два метри від мене, – ділиться спогадами він. – Міцно заплющив очі. А за мить розплющив – вороги знищені, а я живий!
За час війни чоловік отримав п’ять поранень. Причому, п’яте – 20 квітня 2022-го. Захисники тоді одержали наказ зайняти позиції для прикриття відходу нашого головного штабу.
– Ми потрапили у засідку, і мені в ліву ногу влучила бронебійно-запальна куля. Вона розірвала м’які тканини, однак припекла вени, і тому я не стік кров’ю. Саме тривав запеклий бій, і я не міг надати собі медичну допомогу. Лежачи на спині, крив вогнем свій сектор. То був страшний бій – ми з побратимом навіть голови не могли підняти. Адже вороги нас бачили і вели прицільний вогонь. Кулі тоді свистіли просто біля мого носа. Тоді окупанти почали обходити той недобудований будинок, в якому ми були, і кинули димову шашку. Ми з побратимом вирішили спробувати залишити те приміщення. Потрібно було перебігти через чотирисмугову трасу, і там, біля бетонного паркану, було трішки безпечніше. Та коли піднявся і зробив декілька кроків, то мої ноги просто відключилися. В цей час побратими почали прикривати мене вогнем, і я посунувся в їхню сторону. Мене переправили на «Азовсталь», – розповідає мужній захисник.
Він потрапив в госпіталь в бункері заводу. Згодом вороги кинули на завод авіабомбу вагою пів тонни. Вона пробила стелю підземного бункера, в якому був госпіталь, і розкололась навпіл. Одна половина залишилась на поверхні, а інша впала в підземелля.
– Причому, впала буквально за два ліжка від мого, – ділиться спогадами Денис. – Це велике диво, що вона не вибухнула. Бо якби це сталось, то ніхто з нас не залишився б живим. А в госпіталі тоді було до 600 поранених і медиків. Це був дуже важкий період – не вистачало знеболювального. Рана на моїй нозі просто гнила. Під час перев’язок бинт від неї просто віддирали. Я тоді страшенно переживав, щоб не довелось ампутувати ногу. На щастя, лікарі її врятували. А згодом потрапив у полон, де провів пів року. І там було дуже важко – я схуд на 22 кілограми. Та було відчуття присутності прабабусі – думаю, вона вимолила мене в Господа. Тож коли звільнили з полону, то я поїхав на кладовище, де вона похоронена. Подякував за порятунок, бо впевнений, що якби не вона, то мене на цім світі вже не було б.
Анна Бойко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
