Любов Драч із дитинства відчувала незримий зв’язок із Господом. Із шести років почала ходити до церкви. Тож Любиній мамі не раз казали: «У тебе не дочка росте, а якась божественна дитина».
Свою історію жінка розповіла у свіжому номері газети «Духовність», яка виходить друком у лютому. Доля жінки настільки вражаюча, що ми вирішили поділитися нею з вами, - йдеться у газеті «Твій вибір».
«У цій хаті було дев’ятеро покійників!»
– Після навчання я влаштувалася працювати в автопарку в Дніпропетровську. Якраз тоді сталася біда: одна з наших працівниць народила дочку й померла через два з половиною місяці, – згадує Любов Василівна події понад півстолітньої давності. – Батько не дуже доглядав свою новонароджену доньку. А теща так не хотіла мати мороку з онукою, що почала травити маленьку Світлану – годувати прокислим молоком. Дійшло до того, що в дитини стали з рота йти зелені бульки.
Кума небіжчиці побачила це і вирішила врятувати крихітку. Жінка знала, що Люба, тоді ще незаміжня 22-річна дівчина, дуже любить дітей. Відтак розповіла про тяжке життя нікому не потрібної сирітки.
– Я, як почула про долю Світланки, то настільки стала переживати, що втратила спокій. Прийшла провідати дитя. А воно лежить, таке гарненьке, у кімнаті нікому не потрібне. Шкода мені стало Світланки. Я сказала, що взяла б її на виховання, але ж незаміжня. І тоді ми з батьком цієї дитини, вдівцем Петром, одружилися.
Згадуючи своє неочікуване заміжжя, Любов Драч зізнається: чоловік був не найкращим батьком, не приділяв дочці уваги. Та й загалом сімейне життя не клеїлося. Як-то хто порчу наслав на будинок.
– Коли моїй Світланці був рік, ми з нею дуже захворіли, – продовжує Любов Василівна. – І от о другій годині дня бачу я видіння – у вікні бородатий лисуватий чоловік. Дивиться на нас зі Світланкою й каже: «Діти мої, збирайте речі і тікайте звідси. В цій хаті було дев’ятеро покійників!» Я схопилася з ліжка. Але бородатого чоловіка вже не було. Приходить мій Петро з роботи, я йому все переповіла й кажу: «Будемо з цього будинку виїжджати». Він не повірив: «А куди?» – «У світ за очі!» – кажу. От так виїхали ми із Дніпропетровська та подалися до моєї рідні на Вінниччину.
У Великодню суботу втратила дитину
Переїхавши на нове місце, Любов Драч лишилася вдома з донькою, ще доглядала сусідчину дитину, поки мати була на роботі. Чоловік Петро поїхав до Чернівецької області на будівництво Дністровської ГЕС. А коли підзаробили грошей, переїхали в Буки, у стареньку хату. Там у подружжя народилося двоє синів та дві доньки.
Але біда прийшла у сім’ю, звідки її не чекали.
– Мій молодший син, Олексійко, від народження був не таким, як усі. На світ з’явився з вагою 4600 грамів. Коли Олексійкові був рік і два місяці, лікар сказав мені: «Бережи цю дитину. Я не Бог і не пророк, але такі діти довго не живуть». Чому – лікар не пояснив. Але у два рочки мій Олексійко вже не просто розмовляв – вірші декламував! – згадує Любов Василівна. – І от за дев’ять днів до Великодня прийшла до мене вві сні небіжчиця баба Шура (колись вона жила по сусідству і помагала мені няньчити дітей). Сіла баба Шура на краєчок дивана і каже: «Ти думаєш, мені там добре? Мені там теж скучно без вас». Я прокинулася – п’ята ранку. Думаю: до чого цей сон?
Проте Любов Драч навіть уявити не могла, що її чекало…
– Це була субота перед Великоднем. Наша хата стоїть біля річки Гірський Тікич. Тож там, на березі, і гралися наші діти. Я пішла на город, а дітей лишила на чоловіка Петра. Та його покликали друзі на якісь іменини. Петро пішов пиячити, мені нічого не сказав. Прийшла я з городу додому – нема Олексійка. «Де дитина?» – запитую в Петра. «Я думав, він із тобою». Оббігала я все кругом – нема сина. Вже й сусіди помагають шукати – нема ніде. Я до річки – а моє дитя вже спливло спинкою доверху. Я бігом почала робити штучне дихання. Вода трошки вилилася. Олексійко отямився. Аж тут мій п’яний чоловік хапає дитину, в машину – і до лікарні. А там знову святкування, лікарі п’яні. Та так мою дитину «рятували», що в Олексійка жовч пішла ротом… Чоловік мені на руки кинув мертву дитину. А я йому кажу: «Тепер неси його сам…»
Вже потім, аналізуючи все, що сталося, Любов Василівна припустила: можливо, чоловік Петро й ні в чому не винен? Може, та біда мусила статися? Бо чому за дев’ять днів до загибелі Олексійка приснилася небіжчиця? А в самому селищі і довколишніх селах тієї Великодньої суботи померло ще четверо дорослих?..
Забрав батька в потойбіччя на своє весілля
Після трагедії з дворічним сином Любов Василівна довго не могла отямитися. Розраду знаходила в молитві та в чотирьох дітях. А Бог, упевнена жінка, завжди був поруч.
– У мене чоловік та діти були не надто віруючі. Але один випадок і їх переконав, що Вища сила таки існує, – продовжує Любов Драч. – 2007 року до нас у Буки приїхали монахи. Напередодні у храмі святої Параскеви відбувалася літургія. Священник сказав, щоб на наступний день ми всі прийшли до церкви, взявши із собою в пляшечці свіжої олії: мовляв, кожному парафіянину монахи крапнуть трішки цілющої олійки та святої води. Я зробила, як було сказано. І от коли на наступний день три святі крапельки опинилися у мене в пляшці з олією, там же з’явився образ храму святої Параскеви! Всі в церкві, хто те побачив, не могли повірити! Показувала я те чудо людям, які не особливо вірили в Бога. Зокрема – своїм дітям і чоловікові. А коли вони, здивовані, запитали, як таке може бути, я пояснювала: «Це все Богом дано! Звертайтеся до Господа – і він вас почує та допоможе».
А через чотири роки, 2011-го, сталася з Любов’ю Драч іще одна загадкова історія.
– То було у Страсну п’ятницю. Вві сні прийшов до мене покійний синочок Олексій: уже не дитина – парубок. Прийшов і каже: «Хочу запросити батька до себе на весілля». – «А мене?» – запитую. «Там тебе не треба», – відповів син. А наступного дня мій чоловік Петро раптово помирає. Так само, як і Олексійко, – у Великодню суботу, але на три години раніше, – ділиться Любов Василівна болючими спогадами. – А через два тижні після похорону приходить до мене вві сні вже мій Петро-небіжчик. Дивлюся – стоїть він на дорозі, а на ній дві смуги – чорна і червона. Чорна – широка, і такого народу на ній – тьма-тьмуща! А червона дорога – вузенька, і на ній лише одна жіночка (далеко вперед пішла), мій Петро, а на мосту через річку – молодий чоловік років 40. Я стою високо на пагорбі і гукаю до свого Петра: «А чого біля тебе нікого немає?!» – «Бо вони в пекло йдуть, а я – в рай», – відповів мені Петро. А через 40 днів після того помер іще сусідський хлопець. Я так думаю, то він у моєму сні стояв на мосту і чекав, аби перейти у світ потойбіччя. А мій Петро пішов до раю, бо хоч і був грішний, але син йому пробачив і забрав на небеса якраз у Великодню суботу.
Подарунок на Воскресіння сина Божого
Втім не менш вражаюча історія сталася з Любов’ю Василівною у реальному житті. То було 2022 року на Благовіщення. До речі, на це велике свято народилася та померла бабуся Любові Драч.
– Так-от, на Благовіщення переді мною ні з того ні з сього зачинилися двері в хату. Я спочатку не зрозуміла, що то якийсь знак. Бо думки були про інше: через тиждень – Всенічна, а в мене такі хворі ноги! – оповідає жінка. – 35 років у мене був варикоз – у судинах застрягали тромби, судини лопали, і на тому місці робилися виразки. Мені провели операцію, але потім на всіх тих швах утворилися виразки. От я й бідкалася: як мені з такими ногами вистояти в храмі всю ніч. Але в той день, коли переді мною зачинилися двері, я глянула на свої ноги – й очам не повірила: шкіра чистесенька, жодної виразки. Прийшла на Всенічну. Люди мені уступають місце. Бо всі знали про мій варикоз. А я їм кажу: «Не треба. Господь мене зцілив!» Ніхто не повірив. Бо ж 35 років я мучилася з тими ногами, а то стала здорова. Тому я показувала людям шкіру на ногах. І тільки тоді вони переконувалися: в Бога все можливо.
– Дотепер мої ноги здорові, – каже оповідачка. – А я молюся всім силам небесним. Прошу здоров’я моїм дочкам, онукам. Прошу захисту для сина, який зараз на фронті. Дуже люблю газету «Духовність». Бо як її читаю, так добре стає на душі. Зі всіма сусідами ділюся газетою, бо дуже хороше видання. А всім читачам, які хочуть зі мною спілкуватися, даю свій номер телефону – 098 072 50 71.
Якщо сподобалася розповідь Любові Драч, запрошуємо вас передплатити газету «Духовність», аби щомісяця отримувати тексти сильних молитов, поради священників і вражаючі історії наших читачів. Також ви можете купувати «Духовність» у місцях продажу преси. Газета виходить друком у перших числах кожного місяця.
А ще, дорогі читачі, якщо ви теж знаєте історії про Господню підтримку – напишіть про це нам на адресу: 43024, Луцьк, Соборності, 11А, рубрика «Господь із нами». Оксані Бубенщиковій.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
