Півтора року тому, в березні 2022-го, російські нелюди скинули на село Анисів чотири авіабомби. Основний удар припав на місцеву ферму. Якраз туди помагати доїти корів прийшла Любов Прочухан.
Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
– Нас тоді сильно обстрілювали. Тому кілька доярок разом із сім’ями виїхали. А худоби на фермі багато. Думаю, треба виручати, – згадує 75-річна жінка. – Прийшла я того дня перший раз. Тоді ми з дівчатами надоїли 100 літрів. Молоко безплатно роздавали людям. А я з нього варила сир для військових.
І от коли після доїння пенсіонерка виїжджала велосипедом із ангара, російські нелюди скинули на ферму першу бомбу.
– Я не пам’ятаю нічого. Тільки шум. І з сараю чорний дим повалив. Воно в сарай попало і сюди хвилею вибило. Я впала. Потім думаю: ага, казали, треба котитися. А потім думаю: куди ж котитися, стіни ж нема. Я зразу себе перевірила, де що в мене не так. Чую, нога не слухає, – переповідає про ті страшні миті Любов Миронівна.
Чула, як ножівкою їй пиляли кістку
Того дня внаслідок воєнного злочину російських пілотів загинули від осколкових поранень майже 80 малих телят, 60 новонароджених і понад 40 корів. А Любов Прочухан, хоч і вижила, але отримала поранення, через яке згодом довелося ампутувати частину ноги.
– «Швидка» мене повезла до Куликівки, бо то найближча до нас лікарня. Там я пролежала півтора тижня, – продовжує Любов Миронівна. – А одного дня заходить у палату красивий хлопець, бородатенький такий. «Я Славик», – представився. «Ну і добре, – кажу, – що ти Славко».
То був киянин В’ячеслав Запорожець – керівник фонду «Центр спасіння життя», що працює з військовими та цивільними пораненими. У березні-квітні 2022-го В’ячеслав разом з іншими волонтерами вивозив важкопоранених із Чернігова та області.
– Ми вже прямували на Київ, але мали вільне місце у «швидкій». Тож я зайшов до лікарні в Куликівці. «У вас є поранені?» – питаю. «Є бабуся, але вона добре почувається», – відповідає лікар. Я підійшов – бачу: з ногою в бабусі не дуже-то й добре. Лікар далі на своєму: «Не треба, – каже, – везти її до Києва. Вона через тиждень вже плигати буде». – «Ні, друже, я її забираю», – згадував потім волонтер В’ячеслав Запорожець.
Того ж дня Любов Миронівну транспортували до «Охматдиту», зробили МРТ, і травматолог виявив: гангрена.
– Ввечері приходить до мене професор. Показує на мобілці фото моєї рани, а там із рани сухожилля стирчить. Каже, треба видаляти. Ну треба, так треба. Сьомого числа повезли мене на операцію. Але я не була під загальним наркозом. При тямі лишалася. Взяли мою ногу. Чую: чигирк-чигирк. Думаю: «Пилкою пиляєш? Ну, пиляй-пиляй. У людей гірше, а в мене тільки2 трохи ноги немає, єрунда», – пригадує жінка.
Своїм оптимізмом вразила іноземних лікарів
З того часу Любов Прочухан не раз демонструвала свої мужність і витривалість. Оптимізмом заряджала всіх довкола. Зокрема й тоді, коли в серпні 2022-го той самий волонтер В’ячеслав відправив жінку до Австрії на протезування й реабілітацію.
– Я місяць провела у Відні. Робила в клініці щодня зарядку. О десятій ранку в мене була ходьба. Спорт об 11-й. О 12-й обід. Потім ще що-небудь. Я перекочувалася через голову. «Оце в 74 роки мені через голову перекидатися?» – дивувалася. А лікар: «Так, так». Ну, треба, значить, треба! – згадує пенсіонерка. – Ще мене вчили грати в баскетбол – у кошик м’ячем попадати. Реабілітолог мені подає м’яч, я десять разів – бах, нате вам! О 15-й мені масаж робили. Вчили ще, як падати з протезом. Були заняття в басейні. Але я не мала купальника, то в басейн не ходила. Мені там навіть зачіску робили. Ось така повага до людей.
Позитивну і завжди усміхнену, Любов Миронівну дуже полюбили австрійські лікарі. Її часто ставили у приклад іншим українцям, які втратили кінцівки.
– Багато хто після ампутації стає пригніченим. У людей посттравматичний синдром, депресія. І щоб зарядити їх позитивом, я завжди показував їм бабу Любу, – каже В’ячеслав Запорожець. – А що ця жінка справді може слугувати прикладом, стався іще один випадок: у день виписки з іноземної клініки Любов Миронівна на протезі станцювала для австрійських лікарів.
Що болить – нікому не признавалася
– Зразу непросто доводилося без ноги. Було таке, що куксу не прищепнула, хотіла встати і впала. Та тепер уже звикла. Вже знаю, що і як, де і як є, – каже жінка.
Перші пів року протез не турбував. Тож Любов Миронівна минулої весни посадила город. А от коли прийшла спека – жінка вперше відчула дискомфорт: на нозі з’явилися рани.
– Намуляла кінцівку. Боляче ходити. Брат лікував мене. Бо в спеку там, де кукса, мокро. Я серветку покладу, через годину її беру, вижимаю, а воно біжить, як вода. І сиджу – болить, і ходжу – болить, – згадує пенсіонерка. – То я тоді от як стала робити: вдяглася, взулася, подіяло знеболювальне – і на город. Сонечко встає – я вже в городі полю. Посадила все, що треба. Не признавалася, що воно болить. Усе одно робила. Ходила поливала город. От і вродило гарно, – пояснює пенсіонерка.
Ось так, долаючи біль, жінка щодня працювала. Зібрала врожай. Закрила консервацію на зиму. А нині рубає дрова, навіть може станцювати гопака.
Аби життя пенсіонерки стало ще кращим, волонтер В’ячеслав домовився, щоб Любові Миронівні поставили ще кращий протез – функціональніший.
На прощання жінка усміхається до журналістів, випромінюючи просто фантастичну любов до життя і до людей. Але найбільше бабуся Люба мріє… ні, не про ногу, а про те, щоб був мир на землі.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
