Він був у матері єдиним сином. Найбільшим щастям і втіхою. А став найбільшим горем. 24 лютого 2022-го Максим посадив маму на диван і промовив: «Ти не пустила мене на війну у 2014-му, але тепер я повнолітній і все одно піду…».
«Плач не плач, я все одно піду»
Коли росія почала відкриту війну проти України, Максимові Бурді було 17-ть. Він, який зростав на принципах «Національного корпусу», рвався в бій із московськими окупантами. Але мама не пускала. Тож хлопець, маючи досвід рукопашного бою, записався до тероборони Ковеля, проходив військові вишколи, опановував тактичну медицину.
Паралельно з тим брав активну участь у житті рідного Ковеля. Був членом Молодіжної ради міста. А коли здобував фах журналіста в «Острозькій академії», то дипломну роботу присвятив воєнній фотографії (ще зі школи любив фотографувати).
– У Максима ніколи в родині не було військових. Але він завжди знав, що рано чи пізно, але росія піде на нас повномасштабною агресією, – розповідає дівчина Максима, Марія Лукашук. – Коли восени 2021-го він закупляв засоби для порятунку поранених – багато хто дивувався: мовляв, яка війна, ми в ХХІ столітті.
В передчутті великих потрясінь Максим Бурда навіть написав великий пост на своєму телеграм-каналі, в якому серед іншого сказав: «Я не буду стояти в черзі до Польщі, а візьму автомат в руки».
Так воно і сталося…
Мама Ірина плакала, просила поберегти себе. Адже в Максима – доброякісна пухлина хребта. А з таким діагнозом навіть незначні, як для здорової людини, навантаження можуть призвести до того, що хворого може різко паралізувати. Але син навіть слухати не хотів: «Плач не плач, я все одно піду», – твердо стояв на своєму.
«Досі не вірю, що його нема»
У перший рік війни Максима Бурду не забирали на передову. І стан здоров’я давався взнаки, і відсутність бойового досвіду.
– Максим від того дуже дратувався. Рвався на передову. Постійно навчався, щоб виконувати роботу аеророзвідки, – продовжує Марія Лукашук.
У січні підрозділ Максима Бурди перекинули в пекло Бахмута. Що бачив там Фотограф, як називали Максима побратими, – важко навіть уявити.
– Він був аеророзвідником. Допомагав нашій артилерії наводити цілі на окупантів. І знищив їх дуже багато, – згадує Марія. – Але настрій у Максима був дуже пригнічений. Із того, що бачив, розповідав мені відсотки два. Але не міг не сказати, що втрати жахливо великі і що гинуть кращі з кращих нашої нації.
Тижні за два до трагедії Максим навіть перестав телефонувати. Настільки важко було йому розмовляти з рідними. У повідомленнях писав, що живий. І все.
– Я розуміла, що там кожної секунди може обірвати чиєсь життя. Але чомусь була впевнена, що з Максимом нічого подібного не станеться. Просто НЕ МОЖЕ статися, – зізнається Марія.
За два дні до смерті, у вівторок, 24 січня, коли стосункам Марії та Максима було рівно 11 місяців, боєць написав дівчині: «Я кохаю тебе. Понад усе на світі. Маленька, знай, ти найкраще, що могло зі мною статися. Я кохаю тебе понад усе на світі. Просто знай це».
– А потім настало 26 січня… Коли мені повідомили, що в окоп, де перебував Максим, влучив снаряд, я відмовлялася вірити в найгірше. Я допитувалася, чи Максим поранений. На слова, що везуть його тіло, казала: «Яке тіло? Що ви говорите?» Свідомість відмовлялася в це вірити. І навіть зараз я знаю, розумію, але свідомість не хоче ЦЬОГО прийняти. Хоча минуло більше від п’яти місяців.
Віддав своє життя, щоб зберегти наше
Максим, закоханий у фотографію, не міг не фіксувати митей війни: військову підготовку, бойових побратимів, побут, бої. А щоб увесь світ побачив мужність українських захисників і злочини російських терористів, у листопаді 2022-го створив Телеграм-канал «Military photographer», куди викладав світлини.
– Своїми роботами він надихав тисячі людей. Збройні сили України неодноразово публікували його роботи на своїх офіційних сторінках. Вже під час служби отримував безліч пропозицій щодо організацій його персональних фотовиставок у різних містах України. А коли Максима не стало – його мрію взялися реалізувати ми з його мамою, – розповідає Марія.
А що це рішення правильне, Максим підтвердив рідним знаками згори. Якось він прийшов до мами вві сні і промовив: «Зробіть те, що ви маєте зробити». Коли жінка прокинулася – зрозуміла: син просить організувати виставку його фоторобіт.
– А потім Максим прийшов уві сні до мене, – ділиться сокровенним Марія. – Посадив перед комп’ютером. Показав на моніторі папки з файлами і промовив: «Це тобі допоможе». І ці папки з фотографіями я перебираю досі. Групую, роздруковую. За два місяці після загибелі Максима ми відкрили в Ковелі першу виставку його робіт. Тоді представили 140 світлин. А до Луцька привезли вже доповнену колекцію із 200 фотографій.
Усі вони поділені на три тематичні групи. Від підготовки до передислокації на передову та власне бойових дій. Від світлого до важкого і чорного.
– Мені важливо, що люди приходять, ушановують, долучаються до збору коштів для ЗСУ. Але водночас дуже боляче, що Максима нема поруч. Що він не може почути тих слів підтримки, з якими підходять люди. Ще може почитати всіх повідомлень, у яких навіть діти пишуть: «Дякуємо Максимові. Він віддав своє життя, щоб зберегти моє…»
Ушанувати пам’ять Героя можете й ви, прийшовши на виставку. Її відкриття в Луцьку – в суботу, 8 липня, о 17.00, в Музеї Корсаків. Триватиме експозиція до кінця місяця.
Оксана Бубенщикова
Фото з особистого архіву Максима Бурди
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
