Люди

На Волині переселенка з Харківщини починає життя з нуля

На Волині переселенка з Харківщини починає життя з нуля

«Думали ось-ось та й вернемось, а потім нам сусіди фотографію хати прислали. Її – нема…»

Так для пані Людмили з Харківщини завершився цілий етап життя. Безжальна війна забрала в неї дім, а разом з тим і надію на повернення додому… Про це йдеться в інтерв'ю insider-media.

– 24 лютого мене розбудила сусідка з криками «Ти чула? Щось бахнуло!». Я спросоння не зрозуміла, думаю — мало що може десь бахнути. А потім зразу за нею дзвонить син і каже: «Мамо, забирай малу і їдьте до бабусі».

Батьки пані Людмили проживали в Ізюмі в той час, як сама вона жила у чоловіковому будинку в селі Студенок, що на межі Харківської та Донецької областей. Син пані Людмили служить на контракті в ЗСУ.

– Вийшло так, що не я до батьків поїхала, а їх до себе забрала, бо на той час в Ізюмі вже було гаряче. Потім до мене ще й донька чоловіка від першого шлюбу подзвонила з Харкова і каже – в нас тут на Салтівці все горить, бахкає, вибухає. А в неї маленька дитина. Спочатку вони, щоб врятуватись, виїхали в село, а сталось так, що це село дуже швидко потрапило під окупацію. І оце вони з маленькою дитиною тільки недавно змогли виїхати звідти.

Маму я забрала до себе 6 березня, не могла раніше. А 11-12 числа відправила її з моєю 13-річною донькою на захід України.

Ми заправили машину і попросили людей, щоб завезли їх в Краматорськ на поїзд. Вони їхали просто в невідомість, можете собі уявити? Але нам пощастило, бо мама їхала з моїми знайомими, які знали когось тут на Волині і запропонувала моїм їхати разом. Так вони потрапили в Луцьк.

Ці кілька днів були такими сумбурними – вони так швидко зібрались і поїхали, що я взагалі не зрозуміла, хто куди поїхав, хто де лишився і що мені робити далі.

Якби не робота, то може б я теж із ними поїхала, але ще до середини березня мусила працювати, бо якраз до нас у центр привезли дітей з Краматорська.

Людмила працювала помічником вихователя у санаторно-оздоровчому центрі соціальної реабілітації «Смарагдове місто», що в Святогірську Донецької області. На той час в санаторії перебували діти-сироти, яких незадовго до повномасштабного вторгнення привезли на оздоровлення. Після 24 лютого у центрі на певний час дали прихисток ще і дітям з Краматорська. Втім, одна з будівель комплексу постраждала внаслідок ворожих авіаударів, тож нині він пустує.

Дитячий соціально-реабілітаційний центр «Смарагдове місто»
Дитячий соціально-реабілітаційний центр «Смарагдове місто»

– Спочатку ми ще залишались, думали якісь порядки понаводимо, а потім як почалось оце з літаків…

Автобуси то зразу перестали ходити. Ми ще певний час ходили на роботу, правда кожен добирався хто на чому. Бувало й по 12 кілометрів на велосипедах їздили і нічого страшного – робити то треба.

Зрештою, в кінці квітня жінка разом зі своїм батьком вирішили їхати на Волинь, адже в Студенку ставало все небезпечніше.

– Я і досі не розумію як я змогла тоді з батьком вибратись. В нього уже з віком почались проблеми з тазостегновими суглобами, через що йому трохи важко ходити. Але він настільки мужньо переніс всю дорогу і наші пригоди.

Спочатку нам допомогли виїхати до Святогірська, бо звідти, нам сказали, що волонтери будуть з 8 год ранку евакуйовувати до Слов’янська. Зв’язку майже не було, їхали і не знали, що нас чекає.

У Святогірську ми переночували в санаторії. Зранку встали, вийшли на вулицю – нікого немає. Але нічого – не розгубились, розпитали і потихеньку якось дійшли до готелю, біля якого вже збирались люди на евакуацію.

Якраз під’їхала «швидка», ми в неї сіли і так нас довезли до Слов’янська, де посадили в автобуси. Ними ми доїхали до Покровська і вже там нас посадили на потяг.

Тут у Луцьку родину прихистили в одному із закладів громадського харчування. Кілька місяців Людмила, її донька та батьки прожили в приміщенні на цокольному поверсі цього закладу.

Якось тут обжилися, але колись восени почались дощі, люди зрозуміли, що далі так не можна.

– Тут холод, сирість… самі розумієте. Батькові важко було на вулицю виходити. Отак в одній кімнатці ми четверо і тулилися, а ще ж собачка.

Вдома Людмила мала господарку та чимало домашніх улюбленців. Втім, коли довелось їхати – змогла забрати тільки свого улюбленого пса.

– Тримали свиней, кролів, курей-бройлерів, 5 котів мали. Якраз перед Новим роком позабивали трохи, а коли 18 березня відрубали світло, довелось це все в екстреному режимі переробляти. Тушкованки, уварки, що я тільки не робила – дві доби від печі не відходила. Думала там і зляжу.

Тут в Луцьку родина спочатку не шукала житло, адже Людмилі дозволили працювати в закладі, де вони проживали, тож хоч мізерні, але заробітки були й до того ж родина планувала повернутись додому. Аж потім, одного дня жінці передзвонили сусіди і сказали, що хати немає.

– Я думала, ну може там розбили щось трохи, то це ж не біда – поремонтуємо. Але потім мені скинули фотографію, а там – пусто… Пусто!!! Нічого немає!!! Від хати – тільки лавочка лишилась…

Фотографія, яку Людмилі надіслали сусіди.
Фотографія, яку Людмилі надіслали сусіди.

Людмила показує фотографії і ще з посмішкою розказує – в кухні тільки ремонт зробили, меблі нові купили, дитині кімнату відремонтували…

Мама жінки поки що теж не може повернутись до себе в квартиру, хоча Ізюм українські захисники деокупували майже два місяці тому.

– Мама поїхала додому, 5 поверху в будинку немає, як і балконів у трьох квартирах. Її квартира на 4 поверсі. Якщо до зими дах не зроблять, то квартирі – хана. Дощі пішли, там все мокре, під ногами аж чвакало. Мама в одній з кімнат розрізала ножицями палас, щоб його викинути, бо він від води став настільки важкий, що вона сама б його не винесла.

***

Людмила каже, на Волині їй дуже сподобалось, тож почати своє нове життя, вона хоче саме тут. Вже й донька ходить в одну з луцьких шкіл.

– Школа дуже хороша, тут вчителі дуже переживають за те, як діти вчаться. В нас такого не було, поки той карантин був, то ніхто за те навчання сильно не думав. А тут – дисципліна. Доньку дуже добре прийняли і діти, і вчителі.

Чоловік, з яким наживала спільне майно, теж лишився в минулому. І хоча до 24 лютого пара ще проживала разом, війна, каже Людмила, розставила все на свої місця.

Нещодавно небайдужа родина, яка зараз за кордоном, дозволила проживати Людмилі з родиною у будинку в селі неподалік Луцька.

Попри всі негаразди та втрати, які в її життя принесла війна, жінка не опускає рук і не припиняє боротись за майбутнє своє, та своїх дітей. Щоправда, в цьому їй треба допомога небайдужих.

– Я готова почати все з нуля. В мене була робота, в мене була хата, було все. А тепер є тільки те, що взяли з собою і те, що вже тут люди дали. Ми дуже хочемо залишитись, нам тут подобається, але треба вирішити питання з житлом. Поки в нас є де жити, але ми ж розуміємо, що це ненадовго. Зараз ми свій побут облаштували, зиму перезимуємо, але на весну треба буде десь їхати на заробітки, бо все-таки хочеться мати своє житло. Якби хтось нам допоміг знайти якесь житло під виплату поблизу Луцька, якусь хатинку, бо це ж і городину можна свою посадити і господарку завести… Я роботи не боюсь, я вже нічого не боюсь. Гроші заробляться, речі купляться... Тільки б здоров'я Бог дав і, щоб з рідними все було добре. А так – ми все поборемо, ми ж українці!!!

Тож, якщо ви можете допомогти її родині з житлом – звертайтесь за номером телефону 0934209789.

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: війна з Росією, харків
В тему

Останні матеріали