Люди

Війна зачепила всіх: як двоє луцьких бізнесменів стали волонтерами і під обстрілами возять допомогу на фронт (фото)

Війна зачепила всіх: як двоє луцьких бізнесменів стали волонтерами і під обстрілами возять допомогу на фронт (фото)

Віталій Слука і Дмитро Білик до повномасштабної війни мали власний бізнес - невелику проектну організацію і будівельну фірму. Як і багато в кого в Україні, 24 лютого їх справа зупинилася. Того ранку чоловіки, як і багато хто, пішли до військкомату. Оскільки в армію їх не взяли, Віталій та Дмитро вирішили стати волонтерами - робити все для перемоги України.

Їх історія волонтерства подібна до безлічі інших, про які ви вже точно читали: спершу допомога блокпостам, потім - теробороні. А далі - завантажені буси з допомогою на передову. Їх історія - така типова. З єдиною відмінністю.

Вже півроку Дмитро і Віталій не зупиняються. І поки багато хто "перегорів" чи "втомився від війни", ці чоловіки оголошують черговий збір на фейсбук-сторінці свого фонду "Млинів-SOS", вантажать черговий бус, і вирушають в дорогу. Аби попри дощ чи спеку, під обстрілами привезти захисникам України все найнеобхідніше.

Про те, як двоє луцьких бізнесменів почали волонтерити, про зворушливе, страшне, надихаюче ми поговорили у інтерв'ю.

Розкажіть, із чого все почалося.

Дмитро: Почалася повномасштабна війна і не стало роботи. Ми почали займатися волонтерством. Спочатку тут, на місці, а вже 7 березня зробили перший виїзд у бік фронту. У нас є бізнес. Проектна організація і невелика будівельна фірма. Але, як і у всіх тоді, в лютому, робота зупинилася.

Віталій: Два дні ми посиділи-подумали, позалучали різних знайомих, їздили по блокпостах хлопцям із тероборони їжу возили. Як і всі тоді, ми почали волонтерити, бо сидіти склавши руки не хотіли. В третій день ми пішли у військкомат, разом з усіма відстояли чергу. На п'ятий день нас запросили туди. Ми без військового досвіду, не служили - тому вибір був або в роту охорони військкомату, або додому. Ми не хотіли просто сидіти в казармі, а нічого іншого нам тоді не пропонували. Всі медичні комісії ми тоді попроходили, залишили контакти.

Тоді ми продовжили волонтерити - шукали щось для того, аби забезпечити знайомих. Розгрузки з чого пошити, шукали взуття, різне спорядження для друзів, які йшли на війну.

Які були потреби в перші дні повномасштабного вторгнення?

Віталій: У найперші дні ми шукали якісне взуття і військову амуніцію. Від банальної розгрузки, аптечки - до бронежилетів, яких катастрофічно не вистачало.

Де ви це шукали?

Віталій: Залучали всі можливі зв'язки. Дзвонили до друзів за кордон, до всіх, кого знали. Один наш знайомий має швейний цех. Ми йому зателефонували, спитали, чи може пошити дещо для військових. Він відповів, що може, але треба знайти деякі речі. Були знайомі базарники, які мали на складах залишки тієї ж тасьми, резинки, липучки тощо.

У нас був невеликий запас грошей, бо зима - вона завжди важка, тим більше у нашій сфері. Щось доводилося купувати, дещо друзі давали просто так.

Дмитро: Знайомі за кордоном почали передавати гуманітарну допомогу. Вона була більше для цивільних - біженців, дорослих, дітей. Ми ж вирішили для себе, що хочемо допомагати саме військовим. У нас були такі прецеденти, що ми везли у Дніпро у один із волонтерських пунктів памперси - і міняли їх на бронежилети.

Це були перші тижні повномасштабної війни...

Віталій: У перший місяць ми стикнулися з тим, що хлопцям на фронті катастрофічно бракує їжі. Тероборона тут може купити собі все у магазині, а у захисників попереду такої опції не було. Тоді ми прийняли для себе рішення, що треба їхати. Буса свого не було. Перші три ми позичили, а четвертий нам виділив підприємець Олександр Андріанов, засновник підприємства "Камаз Агро".

Дмитро: Починали ми удвох. Але серед засновників - Ірина Гангальська, яка живе у Млинові. Вона з чоловіком волонтерить з 14 року, а на початку повномасштабного вторгнення її чоловік пішов добровольцем воювати. Ми знаємося багато років, тому скооперувалися і почали працювати разом. Назву обирати не довелося.

Ми не працюємо з гуманітарними місіями, не працюємо з владою. Ми зав'язані самі на собі. Нам треба було створити фонд, щоб розширити свої можливості. І питання, як його назвати, взагалі не стояло. Зайшли в статистику, сказали "Млинів SOS" - так нас і записали.

Як зараз працює фонд? Ви збираєте гроші, чи все ще шукаєте допомогу по друзях і знайомих? Бо мені здається, цей ресурс в Україні вже дещо вичерпався з початку повномасштабного вторгнення.

Дмитро: Так, цей ресурс вичерпався. До того ж, ми не звертаємося до влади через певні свої внутрішні переконання. Є люди, які вже знають, що ми їздимо, і довіряють нам. Крім того, ведемо фейсбук-сторінку, телеграм-канал, вайбер-чат. Ми постійно звітуємо, показуємо, куди їдемо. До нас вже багато хто приєднався таким чином. Нам довіряють переганяти авто. Останні десять поїздок ми їхати з допомогою для військових, і ще брали з собою одне авто, яке залишали там.

Віталій: Беремо одне-два автомобілі. Гроші на них збирають люди. Ми і своїх спонсорів маємо, які дають нам автомобілі, а ми вже дивимося, кому безпосередньо ці авто загнати. У Млинові на Рівненщині наша Іра робила благодійні заходи - забіги, ярмарки, аукціони, де збирали гроші від людей. За ті гроші ми в основному купували авто, і вже закозили хлопцям, в яких була потреба.

Чи їздили ви у гарячі точки, де була загроза для вашого життя?

Дмитро: Ми їздимо практично тільки у гарячих точках. Є таке розмежування, яке зветься "нуль". На сам "нуль" волонтерів не пускають, або пускають тільки з військовим супроводом. Ми тримаємо шлях туди. Наша кінцева точка - десь між нулем і пешою лінією оборони.

Віталій: З самого початку був такий неприємний момент у Білій Церкві. Ми тільки почали їздити, і завезли допомогу, а нас попросили вивантажити її на перевалочній базі, і вже звідти її мали доправити до адресата. Коли ми зв'язалися з адресатом, з'ясувалося, що він не отримав навіть половини того, що ми везли. Тоді й вирішили, що будемо їхати самі і віддавати все безпосередньо в руки. Ми віддаємо все хлопцям - захисникам, звичайним солдатам.

Хто ваші адресати? Це волинські, рівненські військові?

Дмитро: Ми не прив'язуємося взагалі. У нас обширне коло знайомих, адже їздимо до великої кількості бригад. До львівських, миколаївських, волинських хлопців, рівненських. Ми їх там, як правило, знаходимо.

Віталій: Це ми до перших їздили цілеспрямовано. Зв'язувалися зі знайомими, питали, що треба. Банально білизну навіть треба було, бо військове забезпечення не встигало це робити - лінія фронту широчезна. Там на місці ми перетиналися, знайомилися з іншими. Передавали адресні передачі.

Що найчастіше просять військові?

Дмитро: З командирами трошки важко спілкуватися, бо вони ставлять дуже великі цілі: машину, тепловізор, нічник... А є основні потреби - умовно, білизна, засоби харчування, засоби особистої гігієни, на чому ми робимо акцент залежно від своїх можливостей. А вже походу ми почали збирати і на тепловізори, і на авто, і на сонячні батареї.

Віталій: Буває, у нас з'являється можливість купити якісні речі, як от прилади нічного бачення. Коли вони у нас є - ми вже тоді телефонуємо до всіх знайомих військових і питаємо, кому потрібно. Хлопці воюють свідомі, і якщо в них вже це є, вони не будуть просити ще, щоб воно там стояло і "маринувалося" в окопі.

Що для вас найскладніше у волонтерстві?

Дмитро: Це не складно. Ми свідомо пішли у військкомат, але нас не взяли. І поки ми не воюємо, прийняли для себе рішення допомагати, як можемо. Хлопці кажуть, з нас толку буде більше, якщо ми будемо допомагати тут, нам місці. Страшно, переживаєш, це зрозуміло. У нас сім'ї - в мене троє дітей, в Віталія двоє. Але щоб сказати, що це складно - ні.

Бувають труднощі в зборі певної допомоги для хлопців. Всі виснажилися, розумію. Але на своїх ідеях, переконаннях і завдяки людям, які нам довіряють, ми поки-що все збираємо. І поки є можливість - будемо збирати і будемо їздити.

Віталій: Якщо ми не назбируємо на пальне - то їдемо своїм коштом. Витягаємо з кишені - і їдемо. А щодо страху... Це діло звички. Коли ми перший раз попали під обстріл - це було в долині в напрямку Слов'янськ-Ізюм. До "нуля" чотири кілометри залишалося. І прилетіло прямо перед бусом, а ворог почав жорстко гатити. Після того якось тільки перший хлопок сприймається, а далі звикаєш.

Що ваші дружини на це кажуть?

Віталій: Коли ми їхали на Київщину - для дружини я їхав у Млинів. Коли поїхали вже в сам Київ - дружині казав, що їду в Білу Церкву. Коли на сам схід поїхали  - говорив, що їдемо в Київ. Бо якось підозріло було "в Київ" і назад три доби їхати. Зараз вони вже абсолютно адекватно реагують. Жінки розуміють, що це потрібно. А загинути можна і тут. По вулиці прилетіла ракета - і тебе нема. Напевно, правильніше щось зробити, аби воно тут не літало, ніж просто чекати і гадати, чи потрібно нам буде свої хати відбивати.

Що емоційно найважче?

Віталій: Особисто для мене - важко відчувати емоції хлопців. Був такий момент сильний... У нас є товариш у Дніпрі, і ми з ним зорганізували пошив повного аналога аптечки НАТО. Ми почали розвозити ці аптечки хлопцям. А аптечок на той час катастрофічно бракувало. Ми приїхали до хлопців з Млинова і Новоград-Волинська, віддаємо аптечки і просимо сказати на камеру буквально кілька слів для людей, які їх шиють, пакують. Старший чоловік бере до рук аптечку, починає говорити - і починає плакати. Він так нічого і не сказав.

Що надихає вас волонтерити?

Дмитро: Коли ми приїжджаємо туди, є такі хлопці заряджені, що від них стільки енергії наберешся. Іде війна, бомбардування - а він тобі анекдот розказує.

Віталій: У них там нема таких дохлих панічних настроїв, які часом тут у фейсбуці прочитаєш. У перші місяці нас жучили конкретно на всіх напрямках. А ти приїжджаєш до хлопців - а вони сміються і кажуть "все одно русні срака". І ми дивимося на них - і черпаємо собі їх оптимізму.

Ви будете волонтерити до перемоги?

Віталій: Дай Боже. Якщо будемо живі-здорові. А можливості ми знайдемо. Бо ось історія з життя: коли ми їдемо на фронт маршрутом через Вінницю, є таке містечко Гайсин, а в ньому на в'їзді заправка працює вночі. З першого дня війни щоночі ця заправка працює. Ми стараємося вночі їхати, аби зранку і вдень все роздати, бо в Донецькій області доволі небезпечно залишатися на ніч. То на тій заправці у перші тижні стояло 30-40 волонтерських авто. Вся територія була забита автівками. Хто би звідки не їхав, волонтери зупинялися там. Зараз на тій заправці може таке бути, що стоїмо тільки ми.

Дмитро: На мою думку, у багатьох людей в голові війна вже закінчилася. Раз тут не луплять - значить, все нормально. Є дуже багато ситуацій, коли люди не турбуються, поки на війну не пішов кум-брат-сват. І тоді до нас починають дзвонити і шукати бронежилети. Хоча раніше ми дзвонили їм і просили долучитися і допомогти. Ми ніколи не просимо грошей. Максимум на солярку. Але можна не гроші - можна солярку дати. 

Війна зачепила всіх: в кого бізнес полетів, в кого роботи не стало, не стало дому. Хтось сам пішов на фронт, а в когось там рідні. Когось взагалі не стало. Треба розуміти, що поки війна не закінчилася, нам усім треба бути згуртованими. Такими, як ми були у перший, другий місяць. Давайте не забувати.

Двох проектантів із нашої фірми забрали на війну. Чи були вони до того готові? Ні. Це флегматичні молоді хлопці, які можуть довго монотонно робити одну роботу. Зараз вони на передку. Вони не петляли, а просто схилили голову і пішли служити. Жодна сім'я від того не застрахована. Війна триває.

А ті хлопці, які приїжджають із фронту додому у відпустки? Ті, які можуть по 12 годин сидіти в холодних бліндажах, поки по них валить артилерія. Вони приїжджають сюди - а тут нема війни. Тут люди собі відпочивають, ходять на вечірки, щось святкують...

Віталій: Люди перегоріли. І всі ці історії про волонтерів, які наживаються на війні, тільки сприяють цьому. У нас маленьке містечко. Ми всі бачимо, хто що робить, хто кого під кого підминає. Як наші політики, ще не закінчивши війну, починають собі ім'я заробляти. Як гуманітарка гниє по складах, а пацани не мають того на передовій.

Що ви робитимете, коли ми переможемо?

Дмитро: Порядок будемо наводити. Скрізь. Будемо пробувати робити так, щоб ця ситуація більше не повторилася. Ми нікуди не тікали і не збираємося, хоча я, як батько трьох дітей, маю таку можливість. Нам треба буде розвивати, відбудовувати Україну.

Віталій: Будемо будувати, відновлювати, допомагати. Я переконаний, що так, як раніше, наша країна ніколи вже не житиме. Найголовніше - щоб наші хлопці цілими поверталися сюди, і щоб потрохи взялися за наші вершечки. Тоді ми будемо жити в новій країні. Гарній, сильній і перспективній.

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: війна з Росією, луцьк, Волинь, волонтери
В тему

Останні матеріали