Василь Гнатович і Віра Дем’янівна Квашуки – з села Кустичі Ковельського району на Волині. Цього місця подружжя відзначило ювілей – 62 роки з дня їхнього одруження. І хоч обом уже по 80 років (Вірі Дем’янівні уже 81, – прим.), день свого весілля обоє пам’ятають, наче це було учора. А часи тоді були дуже важкі…
Із 7 років працював у колгоспі
Першим про своє життя розповідає Василь Гнатович. Народився він у 1942 році в селі Мокрець. Їх у батьків було шестеро. Була війна, мама померла, коли найменшій його сестрі було тільки три місці. Батька забрали воювати.
– Односельці написали листа у Москву, що діти залишилися без матері. То батька відпустили. Він приїхав весь опухлий від голоду. Потім взяв нам другу матір – вона жила по сусідству з нами, а її чоловік загинув на війні. Мачуха до нас ставилася добре, гляділа нас. Тоді не було що їсти зовсім, я вже з 7 років працював у колгоспі –заробляли трудодні. Та й так виживали помаленьку, – розповідає чоловік.
На запитання, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною, обоє починають сміятися. А історія дійсно кумедна. Віра Дем’янівна жила на хуторі. Ту хату пан Василь пам’ятав з дитинства, ще як малим з іншими дітьми бігав колядувати. Але ту оселю минали – боялися великого чорного собаку. А познайомив його у парубоцькому віці з Вірою його сусід і товариш, який з нею… зустрічався. Якось той запропонував заїхати до його дівчини. Хотів похизуватися перед товаришем та згодом пошкодував про свій задум. Бо ж дівчина дуже сподобалася Василю Гнатовичу. Настільки, що він забрав її у свого товариша та й одружився з нею. Товариш, правда, дуже розсердився через це, але кохання виявилося сильнішим за дружбу. День свого весілля, яке було у 1960 році, чоловік пам’ятає, як зараз.
– То було на Стрітення. Весілля справляли у дружини на хуторі. Танцювали у дворі. Під кущами ще де-не-де лежав сніг, але сонечко яскраво сяяло. Музика була акордеон і баян. Гостей було зо 50 людей. Я сам теж музикант – грав у духовому оркестрі. Коли я прийшов з армії, то ми з хлопцями групу свою зробили і грали на весіллях, так гроші підзаробляли, – розповідає.
Молода на перший день була одягнута у рожеве плаття, а наступного – вбралася у біле. Готування, як каже Віра Дем’янівна, було звичайне – капуста, м’ясо, холодець, картопля, оселедці, пироги. Але голодним не залишився ніхто.
Пережили смерть сина
А через рік кохана дружина народила сина. Цього ж року молодого батька забрали до армії. Був там три роки. А як повернувся, нажили ще четверо діток. Довелося пережити їм і втрату сина, який помер у 33 роки. Загалом, як пригадує подружжя, життя не було солодким, бо потрібно було увесь час і важко працювати. Але діти не повторили їхньої долі – голоду не пізнали. Повиростали, здобули освіту. До самої пенсії Василь Гнатович працював трактористом. Заробляв, каже, непогано.
Віра Дем’янівна теж важко працювала. Має 40 років стажу. Діти малі, а на роботу все одно треба було йти. Було, що зачиняла їх у хаті самих і бігла працювати. А робити було тяжко – по дві жінки йшли за косарем, підбирали колосся і в’язали у снопи.
– Потім були ділянки, то я брала спеціально більше рядків, щоб мені більше грошей заробити. І картоплю в колгоспі збирала, і полола, і рвала буряки вручну та обрізувала. Але було здоров’я, була сила. Я з дитинства привчена працювати, бо батька забрали в тюрму, бо він був за Україну, а мати моя лишилася сама з трьома дітками, – розповідає Віра Дем’янівна.
Ще мала підробіток – все життя ткала рядна людям. 30 років співала у церкві, а її чоловік був там старостою. Жінка каже, життя пролетіло, як один день.
– Чи ревнували свою дружину? – запитую у голови сімейства.
– По-різному було. Я вважаю, немає таких сімей, щоб не було претензій одне до одного, – чесно відповідає.
Зараз вони теж постійно разом. Живуть біля доньки. Коли дружина захворіє, чоловік місця собі не знаходить, бігає біля неї, переживає. «Бо ж стільки років прожити, то не шутєйне діло, – каже.
Нині разом переживають за онука, який зараз на війні. День і ніч просять Бога, аби зберіг його. Перед цим вимолили щасливе повернення з АТО доньки та двох її синів. Таке от патріотичне мають насліддя. Усього дочекалися 9 онуків і 7 правнуків.
А основний секрет сімейного щастя у подружжя такий – поступатися одне одному та одразу миритися. Ще вчора, як каже голова сімейства, ніби тільки зустрічалися, а вже 62 роки разом. Життя пролітає, як одна мить.
А так би хотілося, щоб ця мить протягнулася якомога довше…
Ірина Бура
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
