Люди

Їй ампутували дві ноги, а через коронавірус ще й осліпла, він – теж незрячий, але їх звела доля

Їй ампутували дві ноги, а через коронавірус ще й осліпла, він – теж незрячий, але їх звела доля

Віктору Петровичу – 80 років, Надії Григорівні – 69. Вони познайомилися у Луцькому геріатричному пансіонаті понад три роки тому. І коли обом уже здавалося, що їхнє життя закінчується –  доля зробила їм один із найкращих дарунків – зустріч одне з одним. 

Від болю мало волосся на собі не рвала…

Надія Григорівна – жінка, яка справді вміє вражати. Блондинка із легким макіяжем та підфарбованими червоною помадою губами усміхнена, привітна. Здавалося б, нічого дивного, якби не «але» – жінка ця без обох ніг та практично геть незряча. «У нас тут перукарка є хороша, а макіяж, так це наші дівчата (персонал, – прим.) на раз-два можуть зробити», – пояснює Надія Григорівна. А ще вона вражає своїм щирим почуттям гумору та самоіронією. Розповідає, 14 років свого життя пропрацювала на авіазаводі, ще 15 років – на м’ясокомбінаті. «М’ясо там їла», – жартує. Якщо ж серйозно, то працювала там слюсарем. Робота не для жіночих рук, але від заводу отримала квартиру. Надія Григорівна – багатодітна мама, має трьох синів. Попри важку роботу і сімейні клопоти, встигала ходити на хор – має гарний голос і дуже любить співати.

Через цукровий діабет і гангрену жінка залишилася без ноги. З того часу минуло більше від шести років.  Важко їй було самій в квартирі, в голову почали лізти різні погані думки, от і вирішила: піде в геріатричний пансіонат. Діти давно живуть окремо, мають прекрасні сім’ї. З ними вольова і сильна жінка жити категорично не хотіла – аби не бути дітям тягарем. Сама подзвонила у пансіонат, сама добилася, аби її туди поселили. З однією ногою ще була живчиком – на місці не сиділа, усюди їздила на візку, навіть в магазин могла втрапити. Через катаракту на одне око не бачила, але на іншому – зір був нормальний. Через деякий час гангрена дісталася і до другої ноги. Жінка терпіла нелюдський біль – ночами не могла спати і мало волосся на собі не рвала. Тому звістку про ампутацію сприйняла спокійно. Уже три роки вона без обох ніг. Але на цьому нещастя не полишили жінку –захворіла на ковід і геть перестала бачити. Нині лише бачить силуети.

Незрячий, але завжди усміхнений і «при параді»

У геріатричному пансіонаті він такий один. Завжди при повному параді – сорочка, жакет, штани, краватка і з тростиною. «Ви думаєте, я спеціально до вашого приходу так убрався? Зовсім ні, я завжди так ходжу», – пояснює Віктор Петрович. Родом чоловік із Росії, приїхав у Луцьк служити. Відтоді 58 років як живе тут і своєю Батьківщиною називає саме Україну. Тут працював на підприємствах і  слюсарем, і головним механіком, і майстром, і начальником зміни. Всього робочого стажу має 51 рік. У 2012 році він овдовів. Дітей з дружиною у нього не було, тож залишився зовсім один. У 2016 році через глаукому та кілька невдалих операцій почалася атрофія очного нерва. Перестав бачити зовсім. Важко йому було жити самому. Тому пішов у геріатричний пансіонат.

– Я йшов сюди доживати. З тяжким серцем. Коли мене тут записували у медпункті, то медсестра прямим тестом запитала: «Ну ви ж знаєте, що прийшли сюди помирати?» Я їй кажу: «Звісно, знаю», – сміється, розповідаючи Віктор Петрович.

Та додає: зараз йому 80 років, але помирати він не збирається. Бо зовсім не почувається на стільки літ. Є й ще одна причина....

«Прошу Петровича, аби він раніше за мене не помирав…»

Понад три роки того «новенького» у пансіонаті запримітила Надія Григорівна і, як вона сама жартує, вирішила його перехопити першою. Тоді вони ще обоє були зрячими, ще встигли надивитися одне одному у вічі і відчути спорідненість душ. «Як вас звати?» – гукнула вона тоді незнайомцю. Він відповів і пішов далі – на прогулянку. А ввечері приніс їй яблуко. Стали спілкуватися. А коли їй невдовзі ампутували другу ногу, її в лікарні навідав Віктор Петрович. «Коханець, коханець прийшов», – по-доброму підсміювали жінку колеги по палаті.

З того часу вони нерозлучні. І хоч обоє незрячі, стали одне одному сенсом життя. Він приходить до неї щоранку, дає їй пити воду. «О, лапочка моя йде», – такими словами зустрічає його Надія Григорівна. «Привіт, моя лапочка, я прийшов», – відповідає він. Далі заходжується їй допомагати.

– Я прокидаюся о 6 ранку. Далі роблю зарядку. Потім п’ю каву. О 7 годині щодня виходжу гуляти – незважаючи, яка погода. О 8 годині приходжу до Надійки, піднімаю її, даю вмитися, ставлю їй чай. Удень ще годину гуляю, а так постійно разом. Надюша на інсуліні, то я ще даю їй перекусити, – розповідає Віктор Петрович.

Раніше вони гуляли разом. Коли чоловік ще міг бачити, возив її візочком територією геріатричного пансіонату. Нині день вони проводять у душевних розмовах, слухають радію, співають.

На день народження завжди дарують одне одному подарунки – замовляють кур’єрську доставку або просять когось із персоналу.

– Я подарував Надюші парфуми, а вона мені – одеколон на ювілей – 80-річчя. У мене 20 січня день народження, а в неї – 25 січня, – каже Віктор Петрович.

Його ж обраниця додає, мріяла б жити з ним у власній квартирі, але перешкодою цьому є їхня незрячість. А ще квартира розташована на 4 поверсі, ліфта немає, то ж домівкою до кінця їхнього життя буде пансіонат. Хоча тут усе їм дуже подобається: і умови, і ставлення персоналу, особливо дякують директорці закладу Аллі Гнатюк за її чуйність і доброту.

Найбільша мрія обох людей – бути здоровими. «Якби не він, мене вже, може, й не було, бо уявіть, як то бути без очей і без ніг…» – каже Надія Григорівна.

А ще вона завжди просить свого Петровича, аби він раніше за неї не помирав…

Ірина Бура

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, луцьк, кохання, пенсіонери
В тему