На Тернопільщині багатодітна родина Рожицьких, маючи п’ятьох власних дітей, прихистила ще сімнадцятьох! Причому багатьох із них брала в сім’ю просто погостювати на Новорічно-Різдвяні свята, але опісля уже не могла розлучитися з ними. Майже усі діти – із непростими діагнозами, та це аж ніяк не лякало подружжя.
У дім у передноворічну ніч постукали… п’яні діти
Активно рости родина Рожицьких почала 19 років тому. Хоча, як зізнається пані Світлана, вона ніколи не планувала всиновлювати чи брати під опіку дітей. Усе почалося із глухонімої дівчинки. В неї загинула мама, і дитину забрали до інтернату. Світлана неодноразово відвідувала її в інтернаті. А коли дівчині виповнилося 18 років, їй не було куди йти. Тож Світлана забрала її жити до себе. Потім жінка прихистила дівчинку з психіатричними проблемами і відставанням у розвитку. Це була дуже хороша і спокійна дитина, від якої відмовилася матір ще при народженні. Тепер цій дівчині 24 роки, і вона уже сама народила трьох діток. Щоправда, виростила їх і опікується ними знову ж таки Світлана.
– Вона вийшла заміж за ще одного з моїх прийомних хлопців – Василя, спочатку все в них було добре, але потім він залишив її. Знаєте, не можу його засуджувати, діти з інтернатів не знають, що таке сім’я, відповідальність. Вони травмовані морально, – розповідає пані Світлана.
Василь постукав до дому Рожицьких рівно 19 років тому в передноворічний вечір. Він іще однією дівчинкою. Жінку вразило те, що діти були п’янючими. Сказали, що дуже голодні, і попросили у неї грошей на їжу. «А вам що, випити дали, а закусити ні?» – промовила їм тоді Світлана. І хоч тоді вона лише тиждень тому народила третю дитину і тільки повернулася додому з пологового, впустила у дім малих прохачів і навіть зоставила їх на святкування Нового року.
Василь був надзвичайно проблемною дитиною. На той час йому було 12 років, але він вживав спиртне, палив цигарки, нюхав клей і ацетон. І постійно тікав з інтернату. Його знаходили, як не в Криму, Одесі, то в інших містах. У родині Рожицьких він позбувся практично усіх своїх залежностей, щоправда вже коли підріс – курив. В інтернаті дуже дивувалися, що Світлана вирішила забрати собі у сім’ю проблемного Василя.
– Ви знаєте, в інтернатах проти, щоб від них забирали дітей у сім’ї. Мені прямим текстом казали: скільки ти ще до нас будеш ходити? Скільки тих дітей будеш брати? Чому хліб наш забираєш? Уявляєте? Але я на це уваги на звертала. Бо навіть найбідніша сім’я – краще дитині, ніж інтернат, – каже багатодітна матір.
Неходячий хлопчик із ДЦП почав ходити та їздити на велосипеді!
Жінка додає: вона категорично проти інтернатів. Її діти, коли вже уживалися в неї родині, розповідали приголомшливі речі, які там кояться. «У мене волосся ставало дибки від почутого. Я казала собі, навіщо я це чую, я ж так почну ненавидіти людей?» – продовжує жінка.
Попри важкі і невтішні діагнози, усі дітки в сім’ї Рожицьких буквально розквітали. А тим, яким ставили глибоку розумову відсталість, ходили у звичайні школи і зовні нічим не відрізнялися від абсолютно здорових дітей. Якось Світлана взяла 14-річного хлопчика з ДЦП. Він не міг ходити і виглядав значно меншим від свого віку. Подружжя інтенсивно займалося дитиною, возило у лікувальні санаторії. І уже за 4 роки життя в новій родині хлопчик їздив на велосипеді. Зараз йому 22 роки, він закінчив школу, училище, вчиться в інституті. Живе окремо не далеко від своїх прийомних батьків. Він абсолютно самостійний і соціалізований до життя.
Світлана розповідає, перший час у родині всі малюки з інтернату просто від’їдаються.
– Діти з інтернатів довго не можуть наїстися. Я не бороню їм їсти стільки, скільки захочуть. Одна дівчинка увесь рік у мене просила їсти гречку і помідори закручені. Як варю вареники, то одразу чотирьох видів. Всім різні. От сьогодні вранці я вже зробила котлети, печінку підсмажила, макарони відварила, бульйон зготувала. Бо той те їсть, а той те. І так завжди, – усміхається жінка.
Рік тому Рожицькі взяли в родину ще двох братиків. Подружжя жодного разу не пошкодувало про своє рішення стати прийомними батьками. Світлану та її чоловіка діти з любов’ю називають мамою і татом. І якщо її чоловік – сам із багатодітної родини і таке гамірне середовище для нього є звичним із дитинства, то сама жінка із сім’ї, де було усього двоє дітей.
– Я завжди кажу, що є діти, народжені тілом, а є діти, народжені серцем. Своїх прийомних діток я народила у своєму серці. І, можливо, я багато чого не можу їм дати, але основне я таки можу їм дати – материнську любов, – каже багатодітна мама.
Щоразу, коли Світлана бере у родину дитину, обіцяє собі, що це вже востаннє. Але хтозна, чи не постукає у двері її будинку чи двері її великого материнського серця ще якесь обездолене дитя?
Ірина Бура
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
