Люди

Під обстрілами у багнюці врятувала українських захисників

Під обстрілами у багнюці врятувала українських захисників

Наша 24-річна землячка, яку цьогоріч нагородили орденом Богдана Хмельницького, розповідає, чому пішла на війну

Скільки Світлана Земліна навчалася у школі, стільки мріяла стати вчителькою. Адже як колись, так і тепер дуже любить дітей, а вони – її.

У випускному класі дівчина вже й готувалася до тих предметів на ЗНО, які згодом допомогли б стати вчителькою світової літератури.

Але в 11-му класі доля привела Світлану на заняття, котрі проводив Червоний Хрест, і…

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

– …як тільки я вдягнула білого халата, весь світ у мене наче перевернувся! Мені настільки сподобалося відчувати свою потрібніcть людям, що додому я вже поверталася з готовим рішенням: хочу стати медичним працівником, – згадує уродженка селища Мощаниця Острозького району Рівненщини.

Світлана успішно вступила до медичного коледжу. Почала здобувати перші навики лікарської справи. Думалося, майбутнє її вже вирішене. Але один випадковий візит до одного закладу знову розвернув життя дівчини на 180 градусів.

Світлана Земліна з рівненського селища Мощаниця мріяла стати лікарем. Заради цього, власне, й навчалася в медколеджі. Проте один день знадобився юнці, аби прийняти рішення піти на передову.

– Того дня в одній із військових частин, яка дислокується в Рівному, був день відкритих дверей. А куратор нашої групи в коледжі викладав військово-медичну підготовку. І ось так я разом із одногрупниками вперше побачила, що таке військова служба і яку роль там виконують медики. Побачила, послухала і… захопилася настільки, що вирішила пов’язати свою майбутню професію з армією.

 

Після випускного зразу пішла до військкомату

Коли мама, тато та брати-сестри дізналися про таке рішення Світлани, були, чесно кажучи, здивовані. Бо опинитися в лавах Збройних сил країни, яка перебуває у стадії війни, – це автоматично поставити під ризик свої здоров’я та навіть життя.

– Я то взагалі була в шоці, – зізнається зведена сестра Світлани, Валентина. – Бо Свєта за характером тиха, спокійна, лагідна, а я – повна її протилежність: дуже бойова. Тому сестра (а ми з нею вчилися в одному класі) часто вигороджувала мене перед учителями. А тут вийшло, що саме вона йде на війну, а я лишаюся вдома.

Проте Світлана була непохитна у своєму рішенні. Улітку 2017-го вона ще вдягнула мереживну сукню на випускний, а вже наступного дня пішла до військкомату і написала заяву.

 

Рутинна робота – то на війні за щастя

Спочатку 20-річна Світлана пройшла місячні курси в центрі військової підготовки «Десна». А після того молоду медичку відправили  в зону ООС – населений пункт Золоте Луганської області.

– Обов’язків у бойових медиків вистачає, – розповідає Світлана. – Необхідно стежити за станом здоров’я бійців у твоєму підрозділі. Якщо воно погіршилося – допомагати. Не вдається власними силами вилікувати – треба супроводжувати хворого до медпункту батальйону, а далі – до лікувального закладу. Крім того, медсестра відповідає за дотримання бійцями протиепідемічних заходів. Уся статистика щодо кількості здорових і хворих має записуватися і подаватися для звітності.

Але така рутинна робота – то на війні за щастя. А от коли починаються обстріли чи працює одиночний снайпер, то кожна мить може стати для когось останньою.

Так, на жаль, вийшло і 26 березня 2021-го під селищем Шуми на Донеччині…

 

Серед загиблих – земляк

– Того дня до нас приїхали сапери розмінувати територію, – згадує Світлана, якій тоді було 23 роки. – Раптово ворог відкрив вогонь. Бачимо, наші хлопці поранені. Разом із Сергієм Сулимою та Олексієм Косташиком ми давай повзти багнюкою, щоб витягати наших з-під вогню. Підповзла до одного – помацала: нема пульсу. До іншого – живий, але сильна кровотеча. Я разом із побратимами надала першу допомогу, а Сергій Сулима під обстрілами потягнув бійця з поля.

Попри порятунок медиками двох українських бійців, того дня ворог забрав життя чотирьох наших захисників. Серед загиблих – і земляк Світлани, Максим Абрамович.

– Із Максимом ми дружили весь той час, скільки я була в армії, – три роки, – згадує Світлана. – Він був дуже хороший хлопець. Дуже…

– Коли я по радіо почула про обстріли і нарешті додзвонилася до Свєти, то вона сильно плакала, бо Максима вбили, – згадує мама. – Таке дуже тяжко переживати. Але що поробиш – війна…

 

Почує про втрату – і земля йде з-під ніг

Втім саме війна, зауважує Свєта, дає правдиве бачення, з якою людиною ти маєш справу:

– У мирному житті все зовсім по-іншому. І тільки тут, в умовах бойових дій, немає фальші. Мабуть, це єдиний плюс війни…

На запитання, чи легко жінці (поготів дівчині) там, де немає комфорту і де довкола майже всі чоловіки, Світлана каже: коли ти, підписуючи контракт, усвідомлюєш, що тебе чекає попереду, то звикнути до побутових незручностей не складно. Головне – щоб у бойовому підрозділі до тебе були повага, підтримка, усвідомлення своєї значущості. Єдине, з чим неможливо змиритися, – з бойовими втратами.

– Теоретично я ніби розумію, що, де стріляють, там і вбивають. Так само, коли рятую пораненого, усвідомлюю: я не всесильна і наслідки поранення можуть бути летальними. Але коли ти робиш усе можливе, щоб боєць опинився в руках фахових лікарів, а потім дізнаєшся, що він помер, то земля йде з-під ніг… – зізнається медичка. – Особливо складно було спочатку. Проте рятівними стали тоді для мене слова побратима (на жаль, його вже немає серед живих), що «загиблого ти вже не повернеш, але поруч іще дуже багато хлопців, життя яких залежить у тому числі й від тебе». Після цих слів я по-іншому оцінила свою місію на війні і тепер згадую їх щоразу, коли від нас іде ще одна хороша людина…

 

Орден – не привід радіти

8 квітня 2021 року бойова медичка 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Світлана Земліна з рук Президента України отримала орден Богдана Хмельницького.

Згадуючи вручення нагороди, дівчина зізнається: не відчувала ні гордості, ні радості. Надто гіркою була ціна такої відзнаки.

– Та й людина, яка справді заслужила на цей орден, отримала його посмертно, – зауважує дівчина. – Адже Сергій Сулима, котрий якраз і витягнув пораненого з-під обстрілів, через декілька днів після того загинув – підірвався на ворожій міні. Тому, дізнавшись у ЗМІ, що мене мають нагородити, я навіть мамі не дзвонила. Навіщо?..

На заперечення, мовляв, «Але ж ти проявила такі мужність та відвагу!», дівчина каже:

– Коли спішила рятувати бійців – не боялася: думала тільки, як підповзти, куди перебігти, як накласти турнікети. А вже потім, коли все минулося і я лишилася сама, то аж тоді злякалася. Бо це ж і я могла опинитися на місці тих загиблих…

Навіть після чотирьох років на передовій Світлана Земліна не спішить утікати з фронту. Хоча й зізнається: сумує за домом, за сім’єю.

– Буду тут, скільки треба. А як війна закінчиться, тоді вже, певно, подумаю і про створення власної сім’ї, – каже 24-річна Світлана. – А в День захисників та захисниць я вітаю всіх-всіх побратимів і бажаю, щоб свято Покрови у 2022-му ми всі зустрічали вдома із сім’ями, а вся Україна відзначала перемогу!

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: війна на сході україни, війна, оос
В тему