Люди

Скільки випробувань пройшов лікар із України, перш ніж адаптуватися до життя в Ізраїлі

Скільки випробувань пройшов лікар із України, перш ніж адаптуватися до життя в Ізраїлі

Коли шість років тому волинянин Дмитро Фурман вирішив переїхати за кордон, то і близько не уявляв, наскільки буде важко йому – 28-річному медикові – адаптуватися до життя в Ізраїлі. І це при тому, що громадянство чоловік отримав одразу ж по прильоті, а фах лікаря є чи найбільш затребуваним у цій країні.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

Кому з євреїв не вдається освоїтися на Землі обітованій, а для кого громадянство Ізраїлю – це квиток у заможне майбутнє?

Наше інтерв’ю з Дмитром ми розпочинаємо з того, що співрозмовник просить не називати його емігрантом. В Ізраїлі, пояснює, немає такого поняття: якщо людина, яка має єврейське коріння, вирішує оселитися на Землі обітованій, то вона не чужинець, а нащадок, який повертається на землю своїх праотців, через це й називається репатріантом («патріо» – Батьківщина, «ре» – повернення).

– Оскільки я маю єврейське коріння, то наприкінці 2014 року скористався програмою «Маса» (у перекладі «мандрівка») та переїхав до Ізраїлю. Прямуючи сюди, мав різні уявлення, мрії. Дуже туманно уявляв, що може статися, чого зможу досягнути. Були свої страхи та надії. Розумів, що потраплю в інший світ. Але не знав, що він буде настільки іншим, – усміхається Дмитро.

Отож…

Ізраїль – це симбіоз різних культур. Кожен приїжджий (їх називають репатріантами) наповнює країну своїми звичаями. Але всі, хто оселяється на Землі обітованій, швидко тут адаптовуються і стають ізраїльтянами. В цьому на власному досвіді переконався лікар із України Дмитро Фурман, який 28-річним переїхав до Ізраїлю та ось уже шість років тут живе та працює.

– Перше враження було, що тут усі спілкуються російською, – усміхається, пригадуючи, Дмитро, – але потім я зрозумів, що просто потрапив в таке середовище.

Перше житло для приїжджих – центр абсорбції: великий гуртожиток із маленькими кімнатами. На першому поверсі – ульпан (школа вивчення івриту). Завідувачів таких центрів часто називають мамою або татом, бо вони допомагають оформити документи, дають поради, «вчать жити».

– Моєю метою було якнайшвидше підтвердити диплом лікаря, – провадить Дмитро. – Екзамен на ліцензію можна складати чотирма мовами. Тобто ти собі обираєш іврит, арабську, англійську чи російську. Одразу почалося інтенсивне навчання в медичному напрямку. Обсяг матеріалу та інформації був настільки великим та відрізнявся від нашого, що здавалося, наш медичний виш я й не закінчував.

 

Перші розчарування, або Як лікар куховарив

– Як ви зрозуміли, іспиту я не склав. Треба було десь працювати. До фізичної роботи я не звик. Тому, коли в списку вакансій серед вантажників і робітників заводів побачив «помічник повара», пішов влаштовуватись, – продовжує наш оповідач. – Те, що в мене вища освіта, нікого не здивувало. Адже колегами по кухні в мене були колишні вчителі, бухгалтери, юристи та місцеві студенти. Тому я відразу зрозумів: якщо не складу іспиту, швидко поповню їхні ряди назавжди.

Невдовзі Дмитро побачив людей із колишнього СРСР, які переїхали до Ізраїлю в 1990-ті та привезли ностальгію за Союзом. Попри тривалий час проживання на Землі обітованій, вони так і не змогли стати ізраїльтянами, дотепер відвідують спеціалізовані магазини, де продається коньяк із червоною зіркою, печиво, виготовлене за радянськими «гостами» і кобаса «як у кращі часи». А поруч із такими «совєтськими гражданами» працювали євреї з Ефіопії та Марокко, які теж привезли ностальгію за своїми країнами.

Натомість Дмитро Фурман, народжений 1986 року, ввійшов до групи тих вихідців із колишніх республік (України, Білорусі, Росії, Грузії, Казахстану), які застали Союз лише в ранньому дитинстві, тож аніскільки за ним не сумують. Навпаки – нічого хорошого в ньому не вбачали.

 

Тут ніхто ні з ким не сюсюкається

Із перших тижнів в Ізраїлі Дмитра вразив шалений темп, за яким живуть тамтешні громадяни. Це стало відчутно ще на етапі перебування в центрі абсорбції, де потрібно було швидко вивчити мову, скласти іспит, іти працювати і звільнити місце в гуртожитку для нових людей, які приїжджають.

– В Ізраїлі ніхто з тобою не сюсюкається, не дає часу для «розкачки», не запитує, чи тобі важко і чи ти готовий до ще більших навантажень. Навіть мені, 28-річному, який уже мав досвід роботи в медицині, було непросто. А уявіть, наскільки складно тим, хто приїздить у середньому чи передпенсійному віці. Вони просто не витримують цього турборежиму! Єдине, що їм лишатися, – решту свого життя провести в якихось соціальних гуртожитках та з ностальгією згадувати, як добре було колись, – продовжує Дмитро.

Аби на етапі освоєння репатріанти мали гроші для прожиття, держава їм видає фінансову допомогу. Її розмір залежить від того, одинока це людина чи сімейна, молода чи передпенсійного віку. Гроші виплачують перші пів року, вистачає на оплату гуртожитку та їжу.

 

Перших пів року від відчаю хотілося плакати

Але щойно наш земляк склав іспити й отримав право зайнятися медициною, як його на півтора року призвали до армії (строкова служба обов’язкова для абсолютно всіх громадян 9-мільйонного Ізраїлю).

Спочатку Дмитро був солдатом. Потім закінчив курси офіцерів. А згодом молодому репатріантові доручили очолити поліклініку у військовій частині, яка розташувалася прямісінько серед пустелі.

– Приїжджаю я такий, у військовій формі, і чую: «Твоє завдання – організувати тут цілодобову діяльність поліклініки. Забезпечити роботу молодшого медперсоналу. Здійснювати замовлення всіх необхідних медикаментів. Вести прийом пацієнтів. Подбати за те, щоб військові цієї частини могли 24 години сім днів на тиждень отримувати медичні послуги. Для узгодження всіх питань – номери телефонів твоїх командирів та старшого лікаря. Але попереджаємо: лікар – на іншому кінці країни», – продовжує спогади Дмитро. – Я був у шоці! По-перше, ніколи не займався організацією роботи медичного закладу. По-друге, я там узагалі нікого не знав, а з командирами міг контактувати лише дистанційно. Ну, й по-третє, (і це, мабуть, було найважче) я ще погано читав і писав на івриті. А без цього неможливо було повноцінно надавати медичну допомогу. Одне слово, мене, як ту жабку у казці, кинули у глек із молоком, і сказали: або ти виживеш, або потонеш.

Сказати, що було важко, – це нічого не сказати. Перші пів року Дмитрові від відчаю хотілося плакати. Бо щойно ти розв’язав одне питання, як завтра з’являлися два нові. І це, здавалося, ніколи не скінчиться. Але Дмитро продовжував колотити рятівну «грудку масла» у глекові своїх випробувань.

– Мій день починався о шостій ранку. Із восьмої ранку я вже приймав хворих: оглядав, робив призначення, посилав на аналізи та до вузькопрофільних спеціалістів. Причому в Ізраїлі є дуже багато захворювань, із якими українські лікарі фактично не стикаються. Під час розмов із тутешніми колегами я не раз чув фразу: «Того вас не вчили і того не вчили. Як ти взагалі університет закінчив?» – згадує наш оповідач.

Паралельно з тим Дмитро організовував роботу медичної частини. Позаяк не мав жодного досвіду в цьому, мусив за кожним питанням телефонувати і консультуватися зі старшими лікарями. Після завершення прийому хворих займався із 6-до 8-ї вечора вивченням івриту на курсах для солдатів-репатріантів. Після цього до 12-ї ночі виконував домашні завдання. Потім буквально відключався на сон. О шостій ранку знову підйом. І це колесо без упину крутилося весь час, скільки лікар служив в армії.

 

Дев’ять годин на операціях, а далі – навчання

Після проходження строкової служби Дмитро Фурман продовжив працювати в медицині. Аби мати перспективу росту, вирішив опанувати вузьку медичну спеціалізацію. Для цього, відповідно до вимог, які діють в Ізраїлі, лікар мав упродовж 4 – 6 років отримати практичні навики і підтвердити їх складанням двох іспитів у письмовій та усній формах.

– Оскільки в минулому я терапевт і дуже хотів робити щось руками, то вибрав для себе анестезіологію, – проводжує оповідач. – Працюючи у відділенні, цілий рік був на операціях. Спочатку – на коротких і легких. Потім – на складніших. Упродовж робочого дня, який тривав із 8-ї до 17-ї години, ми проводили від чотирьох до шести операцій. А ще ж мав поєднувати роботу з навчанням. Це дуже виснажувало психологічно та фізично. Я почав відставати в навчанні. Тому врешті вирішив обрати спокійніший напрям – сімейну медицину. Але, – усміхається Дмитро Фурман, – як тільки це зробив, розпочалася пандемія коронавірусу і саме сімейні лікарі опинилися на передовій боротьби з COVID-19.

Що робив Ізраїль, коли у 9-мільйонній країні щодня виявляли по 7 тисяч нових хворих і по 60 – 70 людей кожної доби помирали? Скільки ще років нас атакуватиме коронавірус? І чи справді до пандемії причетна Росія? Про це і не тільки – в наступному номері газети.

Оксана Бубенщикова

 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Лікарі, ізраїль
В тему