Люди

Лишила дім, сім’ю і престижну роботу та пішла на Донбас воювати

Лишила дім, сім’ю і престижну роботу та пішла на Донбас воювати

Коли совєти одну за одною окуповували так звані радянські республіки, то перше, що робили, – знищували цвіт нації. Вони не шкодували ні дітей, ні жінок. Бо за мету мали вбити всіх носіїв гену свободолюбства та гідності, які рано чи пізно чинитимуть опір окупантам.
Так сталося і в родині Тетяни Науменко. Як колись оповідала бабуся, батько Тетяни народився в сім’ї литовців у м. Каунасі 1941 року. Коли почалася війна, дідусь і бабуся Тетяни встали на захист Литви. А згодом протистояли московським окупантам так само, як і бійці УПА на українських землях.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

Після закінчення Другої світової совєти продовжили розправу над усіма місцевими, які чинили опір московським окупантам. Тож дідусь Тетяни, Петрас-Павілас Ішкелійнюн, пішов у партизани і зник безвісти. Бабуся Тетяни, Станіслава, разом із сином потрапили до «чорного списку» НКВС і підлягали в кращому випадку – висилці до Сибіру, в гіршому – до розстрілу.

Доки приймалося це рішення, в дім до Станіслави підселили радянського офіцера, який був родом із України. Дуже швидко чоловік закохався у красиву молоду литовку. Наче рідного, полюбив її синьоокого білявого хлопчика. І… добився для коханої та її сина дозволу на помилування, для себе – дозволу на одруження, всиновлення хлопчика зі зміною імені та прізвища.

З часом у пари народилось ще дві чудові дівчинки. Згодом вони, виконуючи наказ командування, переїхали до України. Але про ці таємні сторінки з минулого родини бабуся розповіла Тетяні аж після 1991 року. І в ті миті жінки навіть подумати не могли, що через два десятки літ онучка литовського партизана, теж із дитям на руках, знову підніметься проти московського окупанта, тільки вже на українському фронті.

Замість працювати в уряді пішла на передову

– Коли я закінчувала Дипломатичну академію при Міністерстві закордонних справ України (це був мій третій виш), уже почалася війна. Якраз тоді мені запропонували очолити департамент в одному з міністерств або позмагатись за посаду в дипломатичній службі, про яку я так мріяла і до якої багато років ішла. Я вже й написала чорновий варіант дисертації. Але війна на Донбасі змінювала мою свідомість і цінності. Я розуміла: треба підніматись і піднімати інших на боротьбу, – згадує Тетяна події 2014 року. – Моя литовська родина теж це розуміла. Вона підтримувала Україну з перших днів Майдану, з перших днів війни. Через кожні два тижні я моталася до Литви. Проводила там тисячі зустрічей. Ми розгорнули інформаційний і волонтерський рух на підтримку війська. Адже розуміли, наскільки важливо всьому світу показати, що в Україні не внутрішній конфлікт, а справжня війна із загарбником Росією.

Попри те, що в Києві тоді мала сім’ю, квартиру, авто, Тетяна свідомо обрала свою дорогу боротьби. Оскільки у військових тоді не було ні зарплат, ні пільг, ні привілеїв, то жінка зі своїм чоловіком прийняли рішення: доки Тетяна воюватиме, вони будуть здавати в оренду свій заміський будинок, а через пів року, коли все закінчиться, жінка повернеться до чоловіка й дитини, і життя налагодиться.
– Приймаючи таке рішення, найважче мені було залишати сина, якому було всього дев’ять років: не мати змогу обійняти і щодня бачити, як він росте, – зізнається жінка. – У перші мої фронтові поїздки син, лягаючи спати, брав мою подушку і пояснював: «Бо вона пахне мамою…» Серце стискалося від туги за дитиною. Але я розуміла: добре, що мій син у безпеці, а хто допоможе тим дітям, які пішли добровольцями на передову? Розуміла і знову їхала на фронт…

Тоді багато хто думав, що Тетяна пішла на війну з корисливих мотивів: робити чи бізнес, чи політичну кар’єру. Та всі припущення розвіялися, коли навесні 2015 року, вже офіційно перебуваючи у складі підрозділу, жінка стала реальним бойовим офіцером та була призначена на посаду заступника командира по роботі з особовим складом.

У пеклі важко вижити без духовної опори

– На початку війни жінці, якщо вона не медик і не повар, було дуже складно. Адже ніхто не був готовий до бойових дій: ні військо, ні техніка, ні матеріальні активи, ні наша свідомість. Вирішила бути захисницею – ставай на рівні з чоловіками, інакше ти – тягар чи об’єкт насмішок. Дівчата, які по-справжньому були готові захищати свою країну, зціплювали зуби і на рівні з чоловіками вчилися тримати в руках зброю, освоювати військові науки, виживати. Багато хто (без різниці, хлоп ти чи дівка) не витримували. Бо на війні життя прозоре і цінне, як кришталевий колос, а грань між смертю і життям – як кришталева нитка, і тільки Бог знає, кому і що приготовлене через мить.
Саме віра, глибока віра в Бога допомагала Тетяні Науменко долати труднощі, яких завжди вистачало на війні.

– Я з дитинства була навчена любові до Бога і всього живого. Дякую, і світла пам’ять моїй українській бабусі Нонні, яка неймовірно любила мене та завжди брала з собою до церкви. Бабуся зналася на травах. Вона навчила ставитися до всього живого, як до живої душі. Навчила бути вищою від матеріальних спокус і завжди, коли важко, надіятися на Бога. Тому для багатьох людей істинно віруюча особа інколи здається слабкою. Але щира віра і сила самопожертви за ближнього є найбільшою Божою щедротою і даром. І саме на передовій, як ніде більше, я переконалася, наскільки важливі в житті духовна віра і люди, які допомагають її укріпити, – провадить жінка. – Священників було багато, які допомагали нам вистояти. Спочатку вони приїжджали на передову як волонтери. Потім сформувалася капеланська служба. Дуже гнітюче було, коли ми з віруючими військовими приїздили до церкви в прифронтових містечках, а там мали не дуже приємні висловлювання, особливо від місцевого населення. Але були священники, які підтримували, допомагали. І вони були з різних конфесій.

Бути священником в АТО – це справді не те, що бути настоятелем на мирній землі, погоджується Тетяна. Адже на війні надто тонка грань між добром та злом.

– Коли гине побратим, коли на руках умирає боєць, а ти нічим не в змозі допомогти, тоді виривається гнівний крик, і багато в кого біль виривався жахливими звинуваченнями до Бога. Бо де ж, здавалося б, тут справедливість? І чому Бог допустив смерть того чи тої, – згадує Тетяна. – І ось у такі миті треба, щоб поруч був священник, капелан, який віднайде ті слова, які розрадять, які не дозволять впасти у відчай. Це складно, проте це необхідно. Бо віра в те, що над тобою є опіка Всевишнього, допомагає не зламатись, не зневіритись у своїх силах, зміцнити бойовий дух. Віра допомагає витримати, вистояти, перемогти навіть лють та ненависть і спрямувати свої емоції на добро й любов.

Прощальні слова сироти

– Ще задовго до війни лікарі сказали, що внаслідок ускладнень після перших пологів я, найімовірніше, не зможу більше мати дітей, – розповідає Тетяна Науменко. – Спочатку я не хотіла в це вірити. Молилася, лікувалася. Втім безрезультатно.
Із часів Майдану Тетяна вийшла із зони комфорту й усю себе стала віддавати іншим. Коли потрапила на фронт, допомагала не лише військовим, а й місцевим жителям. Часто бувала і в сиротинцях. Військових, які приходили в інтернати, сироти називали мамою чи папою.

В одному з таких дитбудинків, це було місто Часів Яр Донецької області, Тетяна познайомилася з милою дівчинкою. «Ти будеш моєю мамою і забереш мене?» – запитало дівча. І дуже важко було дитині пояснити, чому – «ні». Чому спочатку треба вигнати ворога з України. Чому чоловік Тетяни не давав згоди на усиновлення, а без його згоди забрати дитину було неможливо. Тому Таня прийняла компромісний варіант: поки виконує військові завдання в цьому районі – буде підтримувати сиріт, а коли все закінчиться, всиновить дівчинку, до якої так прикипіла душею.

Та доля розпорядилася інакше. Ту дівчинку вирішило забрати подружжя з українським корінням, яке мешкало за кордоном. На останній зустрічі сирітка подарувала Тані дитячий браслетик, який на війні справді оберігав у найважчі часи. Щоб жінка не сумувала через розлуку, дівчинка сказала: «Колись у тебе з’явиться донечка, а ти станеш такою ж щасливою, як я». І в ту мить, мабуть, сам Бог почув слова сирітки…

Наскільки пророчими виявилися слова сирітки, за що чоловік забрав у Тетяни дім, авто і навіть сина, а який дарунок зробив жінці Бог, – читайте в наступному номері газети.

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: ато, оос, війна на сході україни
В тему