Свого часу Віктор Малахов, житель Старобільська, працював у школі вчителем праці. Згодом – фрезерувальником, електриком, теслярем. Коли ж ворог напав на Україну – чоловік кинув все і став на захист Батьківщини.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
– Звісно, дружина і дві доньки страшенно переживали за мене, – розповідає чоловік. – Проте розуміли, що в час війни боронити рідну землю повинні усі, хто може це робити. Адже перед нами всіма є єдина мета – захистити Україну. І робити це повинні передусім жителі тих областей, які допустили прихід ворога на нашу землю. Мені тоді було 53 роки, і я частенько чув, що, мовляв, застарий для служби. Однак хіба в боротьбі за волю вік має значення?! Головне – бажання визволити рідну землю від ворогів. Відтак я служив спершу в 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар». Був командиром роти охорони, згодом – командиром мінометного і кулеметного взводів, брав участь в боях за Щастя, Трьохізбенку, Красний Яр, Хрящувате.
Захисник України пригадує, що вороги вдень зазвичай відпочивали. А вже під ранок і ввечері починали стрільбу.
– І цим лише вибивають особовий склад нашої армії, – ділиться міркуваннями пан Віктор. – Але ж перемога здобувається зовсім не так. Треба звільнити наші території, ввести туди наші війська, налагодити роботу усіх державних установ. Проте у нас і надалі триває позиційна війна. А нам потрібне вольове рішення на найвищому рівні. Після нього буде серйозна, велика перемога, яка підніме бойовий дух та емоційний стан українських захисників. І після цього ми швидко звільнимо наші землі.
У день свого народження – 14 серпня 2014 року, коли його підрозділ зайняв два селища – Новосвітлівку та Хрящувате, боєць отримав відразу два поранення: один осколок потрапив у шию, а другий – у руку. Тож десять днів чоловік провів у госпіталі, а тоді, відмовившись від подальшого лікування, повернувся до побратимів.
А через рік – в серпні 2015 року – захиснику все ж довелося звільнитися з лав ЗСУ.
– Мені тоді сказали, що вік у мене вже не той, мовляв, час на відпочинок, – пригадує чоловік. – Одне слово, застарий я для армії. Відтак повернувся додому. Проте не міг спокійно дивитися на те, як і далі гинуть наші хлопці. Тож у 2018 році повернувся на фронт. Цього разу в 93-тю ОМБр «Холодий Яр», де став командиром моторизованого взводу і разом із побратимами воював у районі шахти «Бутівка» селища Новотошківського.
Мені неймовірно пощастило з побратимами. Бо воював із хлопцями та дівчатами з усіх регіонів нашої Батьківщини і в кожному був впевнений на всі 100 відсотків.
Про дядю Вітю, як називали його на війні, його побратими відгукуються дуже гарно.
– Він піхотинець з великої літери, – каже пан Андрій, який служив із ним два роки. – Надійний, дуже відповідальний. А скільки цікавого знає! Особисто я від нього дуже багато чому навчився і щиро вдячний долі за те, що два роки мав змогу кожного дня з ним спілкуватися. До речі, під його командуванням наші військові перемогли не в одному бою.
Цього року Віктор відсвяткував 60-річний ювілей. І повернувся до цивільного життя.
– Здоров’я почало трішки підводити, – каже чоловік. – Вже не маю змоги виконувати всі бойові завдання, а бути тягарем для своїх побратимів я не хочу. Тому прийняв рішення повернутися до мирного життя. Наразі активно займаюся господаркою, допомагаю доньками з онуками. І з нетерпінням чекаю того дня, коли Україна стане вільною.
А воно так і буде, бо ж кожна війна закінчується або дипломатичним шляхом із втратою частини території, як це було перед Другою світовою війною у Фінляндії. Або ж виключно військовим шляхом. Нам потрібно, аби кордони України повернулися в ті межі, в яких вони були до 2014 року. Ми не претендуємо ні на більше, ні на менше.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
