Люди

«Варто мені обіграти суперника-­хокеїста, як його чоловіче его вибухає бажанням помститися», — Валерія Манчак

«Варто мені обіграти суперника-­хокеїста, як його чоловіче его вибухає бажанням помститися», — Валерія Манчак

Усупереч стереотипам про недівчачі види спорту, 23-річна красуня стала однією з кращих хокеїстів України, чемпіонкою Європи з боксу та золотою призеркою Чемпіонату світу з карате.

Із таким симпатичним обличчям та майже ідеальною фігурою Валерія Манчак могла б успішно займатися модельним бізнесом. А золота медаль у школі та навчання в Харківській юридичній академії проклали б шлях у правничій кар’єрі, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Проте вольовий характер, витривалість і відсутність суспільних стереотипів допомогли  дівчині стати однією з найкращих хокеїсток України та навіть здобути титул «найкращий боксер Європи»!

Чи легко бути жінкою у чоловічому спорті? Скільки травм – душевних і фізичних – довелося пережити? І яким чином 23-річна спортсменка планує стати Президентом України?

– Я народилася у Трускавці Львівської області. Коли ми переїхали до Харкова, саме там мене, 7-річну, друг привів на ковзанку. Я, вперше ставши на ковзани, постійно падала, до крові позбивала лікті та коліна, – розповідає Валерія. – Тренер, коли це побачив, приніс мені наколінники та шолом, щоб я більше не травмувалася. Потім запитав у хлопчаків, хто хоче пограти у футбол. Я теж попросилася. Збиті коліна та лікті не завадили мені забити кілька голів. «Дитино, та в тебе талант!» – того ж дня сказав тренер і запросив мене в хокейну команду.

Втім коли дівчинка розповіла про це рідним, то мама (вона сама виховувала Леру) була категорично проти: «Який хокей? Ти ж дівчинка! А завдання дівчаток – гарно вчитися у школі».

– Десь два місяці мама опиралася нашим із тренером проханням. Але тренер застосував мудру тактику. Він попросив маминого знайомого: «Хочеш, аби твій син займався в мене хокеєм, – переконай Лерину маму пускати на тренування доньку», – згадує наша оповідачка. – А моїй мамі тренер намалював блискучу перспективу безплатного навчання дитини в США. І мама таки здалася.

Проте найбільші труднощі на Валерію чекали попереду. Адже вона була єдиною дівчиною в команді з 19-ма хлопцями.

– Ровесники чоловічої статі постійно з мене глузували. Коли я доводила, що на льоду я краща за них, це викликало в них злобу, навіть ненависть. Бо ж як це так: якесь дівчисько їх обіграло, – зізнається Валерія. – А ще ж я обіцяла мамі, що хокей не завадить мені добре вчитися у школі. Я мусила дотримуватися обіцянки. І мої успіхи в навчанні теж викликали заздрість у ровесників.

Проте Валерія не збиралася здаватися. Ні, їй подобалося бути лідером навіть у чоловічому колективі. До років 14 – 15 вона врешті здолала стереотип щодо несумісності жінок та хокею. А коли раптово пішов із життя тренер і хокейна команда припинила діяльність, дівчина обрала для себе не менш «чоловічий» вид спорту.

Тренував, як хлопця, і просив берегти лице

– Старший брат, який замінив мені батька та завжди підтримував нас із мамою, дуже любив бокс, мав хороші успіхи в цьому виді спорту (він і досі всіляко допомагає молодим боксерам). Так-от, коли я не знала, де, крім хокею, себе реалізувати, брат привів мене, 13-річну, в боксерський зал. Як і слід було очікувати, спершу тренери і хлопці, які там займалися, скептично ставилися до мене. Мовляв, із такою зовнішністю у боксі мені нема що робити, – пригадує наша оповідачка.

Та спорт навчив Валерію не зважати на стереотипи щодо недолугості жінок. Дівчина стала посилено займатися. Тренер оцінив її старання. Сказав: «Гаразд, у тебе є потенціал. Але попереджаю: хочеш досягнути успіху – я буду тренувати тебе, як хлопця». І Валерія була йому за це неймовірно вдячна.

– Аби довести, що мені все під силу, я першою приходила в зал і дуже багато працювала над собою, – каже наша оповідачка. – Тренер учив мене ставитися до боксу, як до мистецтва, де виграє не той, у кого важчий кулак, а той, хто вміє перехитрити суперника. Єдине, що просив наставник, – перш ніж атакувати, думати про захист: «У тебе гарне лице, – казав він, – тому бережи його».

І Лера, яка звикла в усьому бути найкращою, не зрадила своїм принципам і в цьому «недівчачому» спорті. Всього кількох років їй знадобилося, аби стати чемпіонкою Європи з боксу і здобути титул «Кращий боксер Європи серед молоді». А на чемпіонаті світу з карате – вибороти аж три золоті медалі!

Ціна перемог – поламані кістки і розірвані зв’язки

Втім, попри блискучу кар’єру в бойових видах спорту, Валерія все одно марила льодом. І коли 2016-го її запросили в жіночу хокейну команду міста Дніпра, вона без роздумів погодилася.

Дуже швидко професіоналізм юної спортсменки став приносити команді одну перемогу за іншою. Навіть, коли Валерія отримала дуже серйозну травму коліна і лікарі сказали: «Про хокей доведеться забути», дівчина вже через три місяці почала повертати свою спортивну форму. А 2018-го талановиту українку запросили до Канади.

– Ну, якщо чесно: то я сама до них напросилася, – уточнює наша співрозмовниця. – Знайшла у «Фейсбуці» тренера. Написала, чи не потрібні їм гравці на наступний сезон. Він сказав: «Так». Пообіцяв, що коли їм підійду, буду отримувати стипендію. Я зібрала дві сумки з особистими речами та спортивним спорядженням. І через два дні вже летіла до Канади.

Заокеанська країна вразила дівчину всім: і гостинною українською діаспорою, і суворими заборонами щодо продажу тютюну та алкоголю. Та найбільше сподобалася всезагальна любов до хокею.

– У Канаді навіть у невеликому селі є свої хокейні команди. Діти із чотирьох-п’яти років уже змагаються на льоду. Приємно вразило, що й маленькі дівчатка класно вправляються з шайбою та ключкою (згадалися українські стереотипи, нібито хокей – це тільки для чоловіків). І при цьому спорт у Канаді фінансується не державою, а батьками (коли йдеться про дитячі команди) та бізнесом (якщо говорити про юніорські та дорослі команди), – розповідає Валерія Манчак.

Щоправда, спочатку Лері було не просто налагодити життя в чужій країні. Адже, крім змагань і щоденних тренувань, на льоду вона дистанційно складала випускні іспити на факультеті «Кримінальна юстиція» Харківської юридичної академії. Вечорами студіювала англійську, аби скласти необхідні для проживання в Канаді мовні тести.

– Коли довелося багато всього робити, я просто грамотно розподіляла свій час і тоді все встигала, – продовжує наша оповідачка.

А от із чим Валерія не могла змиритися, так це з гендерною дискримінацією, котра, як виявилося, була і в Канаді.

– Коли у складі чоловічої команди я виходила на лід, хлопці-суперники спершу скептично ставилися до мене, дозволяли нетактовні жарти. Та щойно я обігрувала їх, як їхнє чоловіче его вибухало! Тому при першій слушній миті вони під час гри завдавали мені фізичних травм, грубо штовхали, своїми стокілограмовими тушами навалювалися на мене (Лера зі зростом 1,65 м важить 52 кг, – авт.). Через це, – зізнається Валерія, – на льоду часто виникали конфліктні ситуація, через які доводилося зупиняти гру.

Втім тендітна дівчина поводилася, як справжній боєць. Вона терпіла біль. Вона стійко трималася, навіть коли рвала на колінах зв’язки та ламала кістки. І тільки, десь ховаючись у роздягальні чи опираючись на плече близької людини, давала волю сльозам.

«Піду в політику,  щоб стати Президентом України»

Проте всі ці випробування доля винагородила тим, що зараз Валерія переїхала до США і каже, що нарешті живе у місті своєї мрії.

– Під час однієї з ігор у Канаді мене помітив тренер зі Штатів. Запросив у гості до університету Ліберті – одного з найбільших євангельських християнських вишів у світі. Вже наступного дня після знайомства я купила квиток і прилетіла до міста Лінчбург (штат Вірджинія), де працює університет і тренується потужна хокейна команда. Пробувши в закладі чотири дні, я просто закохалася в нього і вирішила: переїжджаю!

У серпні минає рік, як Валерія Манчак проживає у США. Вона вступила на факультет політики Університету Свободи (так із англійської перекладається слово «ліберті»). Повний робочий день дівчина проводить на льоду. Але в Америці, зізнається, хокей – це суцільне задоволення.

– У цій країні я справді не бачу гендерної дискримінації. Навіть, коли сходжуся в поєдинку з чоловіками, я для них – гідний суперник. Тому ми всі граємо акуратно, без травмувань, – ділиться Валерія своїми враженнями від Америки. – Та й загалом Штати дуже класні тим, що тут людину оцінюють не за її статтю, а за мізками та працьовитістю. Хочеш будувати кар’єру – працюй, і рано чи пізно твоя мрія здійсниться.

Саме так, до речі, тут роблять усі успішні люди, не залежно від статі і статків.

– Жінки в Америці дуже прогресивні. Вони встигають усе: і професійно рости, і створювати сім’ї, і при цьому залишатися привабливими. А думка, ніби якщо жінка будує кар’єру, то в неї чоловік без уваги і діти голодні, – це стереотип, який абсолютно не відповідає дійсності, – каже Валерія. – Я, наприклад, для себе давно прийняла рішення, що насамперед я жінка, а тільки в другу – спортсменка. Тому завжди дбаю про свій зовнішній вигляд, знаходжу час на коханого чоловіка та друзів. Я мрію про дітей і затишний будинок. Але при цьому хочу по завершенні спортивної кар’єри або відкрити власний бізнес, або піти в політику. Є навіть думка повернутися до України, згуртувати довкола себе прогресивну команду однодумців і стати Президентом України.

А зважаючи, наскільки Валерія цілеспрямована та яких блискучих результатів досягнула у спорті та в освіті, можна тільки побажати їй удачі.

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: спорт, Україна, сша, Інтерв'ю
В тему