Люди

Болі і радощі, печалі та біди своїх героїв журналіст і письменник Євген Хотимчук пропускає крізь серце і душу

Болі і радощі, печалі та біди своїх героїв журналіст і письменник Євген Хотимчук пропускає крізь серце і душу

Сьогодні заслуженого журналіста України Євгена Хотимчука знають в Італії, Польщі, Білорусі. Його газети й журнали щомісяця виходять 150-тисячними тиражами. Його книги читають у далеких Канаді та США. Тож навіть повірити важко, що колись цей хлопчина з волинського села Рудка-Козинська плакав гіркими сльозами через смерть батька, каторжну працю і голодне дитинство. Плакав – і в найсолодших снах не міг уявити, до яких вершин приведуть його важкий труд, упертість, сила волі та Божа підтримка.

Про любов і зраду, успіхи й невдачі, інтриги та ангела-охоронця розпитаємо в Євгена Хотимчука на порозі 45-річчя його творчої праці, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Євгене Яковичу, Ви не лише один із найуспішніших в Україні журналістів, а й дуже плодовитий письменник. І чи не у всіх 13 книгах наскрізною ниткою – шана до батьків. Як же Вас виховували, аби отримати таку любов?

– Недавно моя колега-журналістка розповіла: була в школі на батьківських зборах, і там учителька на дошці написала фразу з моєї книги: «Мати нас не виховувала, вона просто заставляла нас працювати». Коли я дізнався, що мої слова цитують, для мене це було таке відкриття! Бо мати справді ніколи нас не повчала. Але ми бачили, як тяжко матері (тато помер, коли я закінчив перший клас, а старший брат, Володя, – третій). Тому ми, діти, самі бралися до роботи.

Малими копали торф, щоб мати чим палити грубу, підпрацьовували на комбайні, а, коли забився копнувач, комбайнер нас викинув геть, як паршивих кошенят. Йдемо, пам'ятаю, з братом по полю босі, стерня ноги коле, сльози течуть по щоках. Але ще більше за стерню колола нам сирітська доля: бо не було кому за нас, сиріт, заступитися.

Або ще один випадок…

– Наша мама-вдова, аби заробити пару карбованців (бо в колгоспі які гроші?) носила до райцентру на базар продавати яблука, груші. І от повернулася мама (йшла боса по розпеченому піску), а свині верещать голодні, аж у небі чути, бо ми з братом загралися і не погодували. Мама не кричала, не била нас. Тільки з гіркотою в голосі сказала: «То я собі пошкодувала п'ять копійок на булочку, щоб вам більше було грошей щось купити, а ви навіть свиням їсти не дали…» Сказала – і пішла до худоби, стримуючи сльози. Так прикро тоді мені стало за важку мамину долю, так соромно, що цей біль мені досі пече. Ось таке було моє виховання… – розповідає Євген Хотимчук.

– Але погодьтеся, що саме важке дитинство Вас і загартувало?

– Так, це з тої серії, що не було би щастя, так нещастя помогло. Бо в той же період, коли помер тато, в нас іще й здохли корова, троє свиней, дві вівці, теля. В селі дивувалися: звідки стільки бід на одну сім'ю?! Лишень тепер я розумію, які випробування ми пройшли бідою і горем, труднощами й муками.

– Тому і своїх чотирьох синів виховували не в тепличних умовах?

– Так, наприкінці 1980 – початку 1990-х я працював секретарем обласної організації Спілки журналістів України. Заробітки мав не вельми великі. Та й усім було тоді трудно. Аби прогодувати сім'ю, я почав вирощувати й продавати ранню картоплю. До праці долучав і 12-річного сина Володю, і 5-річного Тараса, який не міг робити щось важке і збирав із переораної землі коріння пирію. Колега-сусід тоді побачив, як мої «городські» хлопці працюють, та й каже: «Ти нащо з дітей знущаєшся? Нащо їх так мучиш?»

І тільки через багато років, коли кожен із моїх синів (окрім наймолодшого – ще школяра), повідкривали свої газети й журнали та навіть створюють конкуренцію мені, батькові, той сусід зустрів мене і каже: а таки не дарма змушував своїх хлопців працювати. Бо саме так навчив їх не цуратися жодної праці.

– Уперше Ви стали татом у 27 років, а вчетверте – в 53. Чи змінюють роки розуміння батьківства?

– Почну з того, що все життя я мріяв мати дочку і дуже жалкую, що ця мрія так і не збулася. Проте й поява на світ сина – це приголомшливе відчуття! Щоправда, перший мій син, Володя, з'явився на світ недоношеним, я страшенно переживав за його життя. Плакав. Тому до радощів додалося відчуття тривоги за майбутнє сина. А вже коли народився мій четвертий, Олежик, то я не просто радів – землі під ногами не чув від щастя, і мені здавалося, що зі мною радіє весь світ!

– Крім любові до батьків і синів, лейтмотивом вашої творчості є кохання до жінки. Ви навіть журналістом стали, аби завоювати серце ровесниці із сусіднього села. Як гадаєте, якби та дівчина не дала Вам відкоша, а Ви не вирішили довести її неправоту, стали б журналістом чи обрали б іншу професію?

– Ти молодець, гарні питання ставиш (усміхається, – авт.). Бо коли ми малі гралися, то я завжди уявляв, що виросту і стану шофером! Це раз. Друге – я дуже мріяв стати великим футболістом. Навіть облаштував у селі разом із хлопцями футбольне поле. Бігав із м'ячем так, що рвав кеди через кожні два-три місяці. І був таким класним нападником, що мене в Рудці-Козинській навіть прозвали Лобановським. А ще, коли навчався в школі, була в мене думка вивчитися на режисера. Творчий хист передався мені від мами, яка була однією з провідних артисток сільської «Просвіти», а також від її тата – діда Ївка, котрий мав веселу натуру і був великим жартівником.

– Герой ваших книг дуже палко кохає, але не знаходить взаємності. Ті жінки, які Вам колись відмовили, не жалкують про це зараз, коли Ви стали відомим, успішним, заможним?

– Думаю, що жалкують. З однією з цих героїнь доля недавно мене звела. Оскільки в неї та в мене сім'я і діти, ми нічого не чекали від цієї зустрічі. Але та жінка, яку я кохав до нестями й у відповідь отримав ляпас у вигляді слів «Мені так тебе шкода», через десятки років дорікнула: «Женю, чому ж ти за мене не боровся?» Я не зізнався, що вважав себе тоді недостатньо красивим і недостатньо талановитим для такої вродливої дівчини з неймовірним голосом. Але зараз, аналізуючи своє життя, думаю: як би ми не пнулися змінити життя, на все воля Божа.

– А Вам доводилося відчувати Господній захист?

– Так, Вищі сили тричі рятували. Вперше – коли мені було всього два рочки і я малим виповз на сільську дорогу, грався в піску, по мені проїхали два вози з колодами, але в мене не було навіть подряпини. Це яке треба мати щастя, щоб опинитися між колесами! Позаду було ще п'ять підвід. Проте їх зупинив зустрічний фірман.

Другий раз, уже в 39-річному віці, я босий тягнув бетономішалку на мокрій траві, мене вдарило струмом у 380 вольт, але все закінчилося легким переляком.

А третій раз у 2002 році я потрапив в аварію: машину знесло з дороги, я летів прямісінько на два дерева, але в останню мить авто опинилося між ними – і я лишився цілим та неушкодженим.

– Не менш ризикованими були і ваші статті в газеті, де Ви розповідаєте про «стукачів» у журналістиці, закликаєте скидати режим Януковича, сміливо розкриваєте злочини місцевої влади. Чи не погрожували Вам за це?

– До фізичної розправи, на щастя, не доходило. Але слова, погрозливі дзвінки, наприклад: «Ти не дуже тріпайся!» або «Земля кругла, а в тебе  – діти» – таке було. Коли мій колега, головний редактор газети «Вєчєрній Брест», дізнався, що в час Помаранчевої революції я відверто закликав націю підніматися з колін, то подзвонив: «Женю, а що ти будеш робити, якщо Янукович переможе?» Але тоді я разом зі всіма українцями був на такому піднесенні, що про власну безпеку навіть не думав. І тільки зараз, через 15 років, я перечитую свої статті і розумію: якби Ющенко не переміг, ні мене як журналіста, ні моєї газети Янукович би не пошкодував…

До речі, коли до влади прийшли регіонали, вони спробували знищити мене по-іншому: запропонували «баснословні» гроші, аби я продав їм свою газету. Мені вистачило клепки відмовитися від цієї спокуси. І я дякую Богу, що відвів од біди.

– Ну, і насамкінець: що нині для Євгена Хотимчука – найпекучіший біль, найдорожча цінність, найзаповітніша мрія і найбільше щастя?

– Найпекучіший біль – то війна. Бо як батько розумію горе батьків, які назавжди втратили свою дитину. Найдорожча цінність – здоров'я своє та рідних. Найзаповітніша мрія – аби всі українські сім'ї жили в любові і достатку, а мої мама з татом, які мали дуже важку долю, могли там, на небесах, порадіти успіхам своїх синів. А найбільше щастя – творити і почуватися потрібним родині та читачам.

– Успіхів Вам!

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

БІЛЬШЕ ІНТЕРВ'Ю З ВІДОМИМИ ТА ЦІКАВИМИ ЛЮДЬМИ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: журналісти, Долі, змі
В тему

Останні матеріали