Життя

Пройшов пекло інтернату, а тепер допомагає сиротам

Пройшов пекло інтернату, а тепер допомагає сиротам

Сьогодні Станіслав Бугайчук – життєрадісний оптиміст, який багато працює, активно допомагає дітям, які живуть в інтернатах, і має грандіозні плани на майбутнє.

Однак в його житті було чимало сірих, а то й чорних смуг, адже найрідніші люди, його батьки, відмовилися від нього в пологовому будинку і він ріс у жахливих умовах в інтернаті. Детальніше про це – у розмові зі Стасом, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Розкажіть трішки про своє дитинство. Яким воно було?

– Якщо відверто, то жахливим. Коли я був у пологовому будинку, батьки від мене відмовилися. Річ у тім, що у них вже було двоє синів, і тому не було матеріальної змоги забезпечити усіх дітей. Відтак я потрапив у дитячий будинок, а звідти – у Магдалинівську школу-інтернат Дніпропетровської області.

Умови там були просто жахливими. Умивальники, душові, туалети – все обідране, працює вкрай погано.

Ліжок не вистачало, тому на одному «валетом» спало по двоє дітей. Найгіршим було те, як до нас ставилися. Вихователі ставили в куток, всіляко принижували, а також били нас.

Зі всього їхнього колективу лише одна вихователька любила нас, пояснювала, що можна робити, а чого і чому не можна. Вона жаліла нас і підтримувала. За це людське ставлення ми любимо її і навіть тепер їздимо до неї на Новий рік і в її день народження.

Інші вихователі били, і було враження, наче вони отримують від цього якусь насолоду. А коли одна вихователька не змогла нас набити, як хотіла, то покликала на допомогу свого чоловіка. І він дуже сильно нас лупцював. Також нас часто карали, залишаючи без їжі. Подарунки, які нам привозили і роздавали до Нового року чи з нагоди інших свят, вихователі забирали собі. Найбільше в той час хотілося, аби відчинилися двері і увійшла мама. Однак цього не сталося.

– А як склалося ваше життя далі?

– З інтернату нас усіх відправляли у ПТУ навчатися на маляра-штукатура. Ми усі старалися вчитися заради стипендії, щоб мати за що купити їжу та якийсь одяг. Згідно з законом, держава мала нас забезпечити житлом, однак після закінчення навчання я залишився ні з чим. Я змушений був жити на вулиці, ночував на вокзалі, частенько голодував.

Однак Бог послав на моєму шляху добрих людей, які годували мене, купили одяг і взуття, забезпечили житлом. А також допомогти з роботою. Так я почав працювати слюсарем. Отримував мізерну зарплату, однак підприємство надало мені кімнату в гуртожитку. Грошей катастрофічно не вистачало, і тому почав шукати паралельну роботу. Мені допомогли влаштуватися в кафе, де я допомагав готувати їжу. А заодно опановував кулінарну справу. Мене навчали цьому, а також я там харчувався і навіть брав їжу собі додому.

Я познайомився з працівниками Благодійного фонду «Даруємо радість», і вони розповіли мені, що таке бюджет, як правильно планувати витрати, що таке дружба, любов тощо. Ще навчаючись в інтернаті, я допомагав молодшим дітям і нині займаюся волонтерством.

– Чи не хотіли знайти маму?

– У дитинстві я постійно чекав її, мріяв про неї. І коли став дорослим, то почав активні пошуки – взяв документи, пішов в ЖКУ і буквально за один день знайшов її. Однак начальник ЖКГ, яка виявилася сусідкою мами, спершу не повірила, що я її син. А тоді порадила залишити номер телефону, який вона згодом і віддала моїй матері. Та передала моїй тьоті, яка й подзвонила до мене, запропонувала зустрітися в кафе.

Мама прийшла з родичами. Сказала «Привіт» і сіла за столик. Мені всі почали казати, аби обняв її. А чому я повинен обнімати людину, яку вперше в житті бачу? Ми трохи поспілкувалися. Мама розповіла, що я народився недоношеним і лікарі лякали, що, можливо, матиму в майбутньому проблеми зі здоров'ям. Розказала, що батько був відомим у Радянському Союзі футболістом, однак помер від наркотиків. Тепер мама часто надсилає на телефон картинки з побажанням гарного дня, однак по-справжньому щирого спілкування, яке буває між рідними людьми, у нас немає. Вона ніколи не поцікавиться, як я, як у мене здоров'я, справи.

– Стасе, Вам 25 років, і попереду все життя. Чим займаєтеся і про що мрієте?

– Сьогодні я працюю барменом-офіціантом. Мешкаю в гуртожитку. І активно добиваюся від влади дотримання чинних законів, а саме власного житла. Вже виграв декілька судів щодо цього. Також я готуюся взяти під опіку 13-річного хлопчика, з яким ми давно дружимо. Я купую йому одяг і взуття, оплатив операцію, лікування у стоматолога. Розповідаю йому про те, що таке дружба, як користуватися грішми, як пришити латку на джинсах, посмажити картоплю тощо.

Також я започаткував волонтерський рух «Щаслива дитина». Його учасники є сиротами, які росли в інтернатах, і вони будуть навчати дітей, як вчитися знаходити вихід із різноманітних ситуацій, планувати витрати, навчати загальним цінностям. Наша мета – зробити кожну дитину щасливою.

Усі, хто бажає допомогти в розвитку волонтерського руху «Щаслива дитина», можуть перерахувати кошти на рахунок «ПриватБанку» 5168 7427 1806 3070.

Ксенія Фірковська

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Долі, допомога
В тему

Останні матеріали