У концтаборі з дітей щодня брали кров для поранених нацистів: спогади жінки, яка пережила війну

Тамарі Щелоковій було всього три рочки, коли 22 червня 1941-го по радіо оголосили: «Війна!!!» Вже за тиждень її батькові принесли із сільради повістку до армії, адже чоловік працював тоді лісником у Брянській області Росії.

– Батьки, бабуся і семеро нас, дітей, жили в хатинці посеред лісу, – пригадує Тамара Дмитрівна. – Але тодішній владі не було діла, що тато – єдиний годувальник великої сім'ї. Що йому вже було 42 роки. Сказали: до війська, і, якби ослухався, могли й розстріляти, - йдеться у публікації у газеті «Твій вибір».

Тим паче, що про жорстокість Сталіна сім'я знала не з чуток. Мамину родину, яка тяжко працювала і ходила в постолах, вислали перед тим за Урал, поставивши тавро «куркулі».

– Коли тата випроводжали на війну, було дуже спекотно, – досі пам'ятає Тамара Щелокова. – Ми, малі, раділи життю, бігали на річку купатися. А вдома в нас зібралася велика родина із села, всі за татом плачуть, проводжають. Бо ж усі розуміли: батько йде на неминучу смерть…

Не встигла сім'я відійти від одного шоку, як нова біда – німець прийшов у село. Узимку 1942-го він усім наказав виїжджати з хуторів, аби не помагали партизанам (рух опору тоді організували місцеві підлітки і старики, яких не забрали до Червоної армії). А щойно партизани вчиняли нацистам якусь диверсію – неминуче наставало покарання: розстріли, повішення, спалювання цілих сіл.

– Досі в мене перед очима фашисти… – зізнається жінка. – Вони завжди їздили мотоциклами з коляскою. Поодинці було їм страшно, то в ліс чи в інше село прямували цілою колоною. З ними завжди були вівчарки. І хоча з тих пір минуло більше ніж 50 років, я досі панічно боюся собак, а їхній гавкіт стоїть у вухах.

Згадуючи період нацистської окупації, Тамара Щелокова каже: «То був дикий ужас!» Німці постійно ходили по хатах із вівчарками, кричали: «Матка – курку! Матка – яйко!» Аби семеро дітей не вмерли з голоду, Тамарина мама ховала хліб дітям під голову і щоразу тремтіла, коли нацисти заходили на обійстя до багатодітної жінки. А після чергової диверсії партизанів німці влітку 1943-го наказали: хто хворий та немічний – лишатися в хатах, жінкам – забрати дітей і прихопити хліба й води.

– Мама боялася за старшого із синів, Миколу, якому вже було 15-ть. Адже в такому віці сільські хлопці активно партизанили. Тож і Миколу могли запідозрити в диверсійній діяльності. Відтак мама перевдягнула Миколу в дівчаче плаття, пов'язала на голову хустку, і довгий час він видавав себе за дівчинку, – продовжує Тамара Дмитрівна.

– Німці нам пообіцяли, що скоро всі повернуться додому, і погнали лісом у селище, де була велика залізнична станція. А, вже коли ми прямували в невідомість, побачили: наше село горить… – продовжує Тамара Дмитрівна.

Два тижні під охороною вівчарок і автоматників тисячі людей із довколишніх сіл жили на станції. Щоби не повмирали з голоду, їм видавали баланду, яка варилася з картоплі, огірків, помідорів, – усього, що росло тоді в полі. Оскільки на станцію регулярно прибували поїзди з німецькою зброєю, радянські літаки здійснювали авіанальоти, бомбили станцію, тож чимало тоді загинули мирних жителів. А всі, хто вижив, попрямував у «товарняку» на Брест, звідти на Литву і зокрема – в концтабір «Алітус».

– Нас оселили на території конюшні. Пам'ятаю: довжелезні бараки, всередині кожного – нари, нари, нари. Ні соломи на них, ні сіна – голі дроти, і так ми на них спали. На наші сім'ю (а це 38-річна мама, 62-річна бабуся і семеро дітей) давали відро помий, де плавало лушпиння. Діти плакали: «Мамо, дай хлібчика!» А мама собі плаче: «Де ж вам, діточки, візьму? Гляньте – в бабусі навіть ніжки попухли від голоду».

Та відсутність їжі – це було не найстрашніше. На території концтабору, обнесеного колючим дротом, стояв неподалік пропускного пункту білий будиночок.

Щоранку в цей будинок заводили четверо-п'ятеро діток. А чи виходили звідти діти – ніхто, крім їхніх батьків, не знав. Бо в тому будинку розміщувалася медична частина, де лікарі з полонених дітей брали кров на потреби нацистської армії.

– Щоранку в барак заходили наглядачі і спостерігали, чи не чути плачу, чи немає гурту людей біля якихось нар. Бо це означало, що хтось у бараку помер і його треба якнайшвидше вивезти й викинути в ями біля концтабору, – продовжує Тамара Дмитрівна. – Я, 6-річна, це запам'ятала, бо саме так – зранку – померла моя найкраща подруга Тая, яка завжди мені казала: «Як тобі, Томочко, пощастило: в тебе очі карі, а кров беруть тільки в тих, у кого очі голубенькі».

Жахіття «Алітуса» тривали три місяці. А потім нацисти «посортували» в?язнів: євреїв та хворих – до розстрілу, здорових – до трудового табору. І так сім'я Тамари Щелокової опинилася в Австрії.

– Нас вивантажили у столиці Австрії, Відні. А потім завезли за 70 кілометрів у табір «Штутгоф», де ми жили з 1943-го до квітня 2945-го. Діти до 12 років увесь час проводили за колючим дротом. Усі, кому більше від 12-ти, працювали на полях довкола табору: вирощували картоплю й кукурудзу для німецької армії. Але мама брала на роботу і нас, малих, щоб допомагали чистити кукурудзу, – провадить жінка.

На відміну від концентраційного, у трудовому таборі з людей уже не знущалися. В'язням навіть дозволяли брати з полів картоплю і пекти у вогнищі. А ще давали до супів ложку каші.

– Коли до концтабору прийшли радянські розвідники, старші хлопці з Вінницької і Хмельницьої областей так зраділи: «Заходьте, наглядачів нема! Вночі всі повтікали», – пригадує жінка день звільнення.

Усю весну в'язнів переправляли на Чехословаччину, звідти – до Бреста. А з Бреста – на малу батьківщину. Так сім'я Тамари Щелокової повернулася до Брянської області.

– Відразу нас забрали родичі, які жили в землянці. Потім ми оселилися в сараї. Дорогою додому солдати подарували нам мішок цукру. А вже на місці влада видала два мішки зерна і корову німецької породи. Це тоді вважалося справжнім багатством нашої багатодітної сім'ї, – зауважує Тамара Дмитрівна.

Та не менше щастя чекало на родину восени 1945-го: повернувся додому тато Дмитро, який узимку 1945-го підірвався під Калінінградом на міні, дивом вижив із розірваним животом, три місяці не вставав із ліжка, ще три місяці повертався до життя і через чотири роки розлуки врешті обійняв рідних.

– Досі перед очима ця картина: вся сім'я збирає в саду яблука, а я з двоюрідною сестрою дивимося: якийсь військовий іде у двір. Ми подумали: дядько прийшов попросити води. А він підійшов, ухопив мене на руки і давай цілувати. Я вириваюся, а він сміється і ще дужче притискає мене до грудей: упізнав мене, дочку, за кучерявим, як у Пушкіна, волоссям…

Коли батько побачив, що всі його діти живі, – не міг повірити у таке неймовірне щастя. І вже дрібничкою йому здавалося, що в 45 років він став інвалідом першої групи, що майже весь кишківник йому видалили – не біда! Чоловік знову влаштувався лісником, знову заробляв копійки. Аби діти не просили хлібчика, крав зерно і приносив у кишені. Бо якби піймали з кілограмом пшениці – відразу відправили б у заслання за Урал.

«Вчіться, діти, і чесно працюйте», – постійно казали батьки. І всі восьмеро синів та дочок (бо після війни сім'я поповнилася на ще одну дівчинку) вийшли в люди. Наша героїня закінчила університет. Вийшла заміж. Народила двох синів. Із чоловіком-військовим осіла в Луцьку. Одного із синів доля закинула аж до Москви. Ще одного – до Києва. Саме там із листопада мешкає й Тамара Дмитрівна.

– Мені дуже пощастило з дітьми, з невісткою, з онуками. Щоранку і щовечора діти провідують. Оскільки кожен свій день починаю із чашечки кави й зарядки, діти агітують, аби ходила з ними на йогу. Бо я справді не можу сидіти без діла, – усміхається жінка. – Переїжджаючи з Луцька до Києва, взяла із собою вазон столітник і жартую: буду на нього рівнятися. А що бабуся дожила до 94 років, мама – до 93, то і я у свої 82 ще зовсім молода!..

Оксана Бубенщикова

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.