Люди

Він говорив: «Я офіцер. Мені не можна живим даватися в полон», — дружина Героя АТО з Волині Володимира Кияна

Він говорив: «Я офіцер. Мені не можна живим даватися в полон», — дружина Героя АТО з Волині Володимира Кияна

Український військовослужбовець Володимир Киян загинув під час однієї з операцій на Донбасі 3 вересня 2015 року. Його дружина, Ольга, згадує про чоловіка, розповідає про їхнього сина і ставить під сумнів офіційну версію загибелі.

НВ публікує заключний матеріал спецкореспондента Ірини Лопатиної про дружин українських героїв.

оли почалася історія з Кримом, Володимир сказав, що треба повертатися до армії і щось робити, тому що далі так не може бути. Він пішов у нашу бригаду [80-та окрема десантно-штурмова бригада, що базується у Львові, — Ред]. Але ось приклад, щоб ви розуміли рівень підготовки будь-яких окремих інстанцій в армії: коли до тебе приходить кадровий військовий і каже «Я хочу до вас, візьміть мене, будь ласка», а йому відповідають: «Ми не можемо знайти вашої особової справи», — він іде вдруге, йому кажуть те саме; втретє - те саме. Врешті-решт, ми з ним поговорили, і він каже: «Олю, ти розумієш, що я — кадровий військовий, мене призвуть все одно, коли вони наведуть лад із паперами. Тому краще я піду туди, куди я виберу».

Мешканка Львова Ольга Киян каже, що тоді, на початку війни на Донбасі, навіть не насмілилася заперечувати своєму чоловікові Володимиру в його бажанні йти на фронт. Він сам із родини військових — його дідусь був артилеристом, вітчим також військовослужбовцем, мати — санінструктором. Ольга обирає саме слово «хворів», аби описати його захоплення військовою справою.

Сам Киян вивчився на артилериста, був в Іраці у складі миротворчих операцій — там він побачив організацію військ НАТО. Але коли він повернувся назад, то в українській армії він спостерігав той самий, як каже Ольга, «радянський совок». Тому чоловік звільнився зі Збройних сил та займався бізнесом. На момент початку окупації Росією Криму Володимир був військовим у запасі. Дружина Ольга каже, що коли він вирішив піти воювати, вона до кінця не розуміла, куди його відпускає:

— У мене тоді навіть думки не з’являлося, щоб йому відмовити. Треба було просто знати Володю, — якщо він вирішив, то в принципі, які б аргументи на користь іншого рішення ти не доводив, він так вирішив. І якщо він вирішив — значить, так і буде.

Спочатку Володимир Киян пішов у добровольчий батальйон патрульної служби поліції на Одещині Шторм. Там він отримав позивний Доцент, однак згодом його почали називати Тайфун. Чому саме Тайфун — Ольга не знає, але допускає, що, можливо, за темперамент. Під час розповіді про риси характеру свого чоловіка Ольга використовує тільки теперішній час.

— Він дуже уважна людина, надзвичайно спокійний, дуже розважливий, завжди діє з холодним розумом — чи це побутові проблеми, чи це військові питання. Коли я була маленькою дівчинкою, у мене було уявлення, яким мав би бути справжній мужчина. Коли я зустріла Володю, то зрозуміла, що ось воно! Такого не буває, але ось воно — те, що уявляла собі маленька Оля. За ним, як за чоловіком — як за кам’яною стіною: ти ні за що не переживаєш і знаєш, що все буде гаразд, що б там не було. Можливо, не можна його так ідеалізувати, але для мене це був чоловік, про якого я мріяла.

На початку свого перебування у добробаті Шторм Володимир охороняв кордон із Придністров'ям. Лише згодом Ольга дізналася, що вони їздили в зону АТО. Тоді зв’язок із ним був, але він просив йому не дзвонити.

— Вже потім я зрозуміла, що коли він мені казав «Ти мені не дзвони» — це означало, що він десь в Донецьку або в Луганську.

Практично нічого про свої виїзди у гарячі точки Володимир Киян не розповідав, тим більше телефоном. У розмовах міг тільки згадати, що бачив того чи іншого свого побратима, з яким вони служили ще в Іраку. Коли він повернувся зі Шторму, чоловік сказав Ользі, що хоче повернутися у свою Львівську бригаду. 2014 року на Донбасі він міг декілька разів загинути, проте Володимира врятував його військовий досвід — він змінював свої засідки і позиції буквально в останню мить перед нападами та обстрілами бойовиків.

— Насправді, кожна людина, яка чекає - чи то мама, чи тато, чи дорослі діти, чи дружина — це завжди тривога, це завжди переживання, це постійне вглядання та вслухання у новини. Але все одно ти весь час перебуваєш у страху, у напруженні. Найгіршого я не очікувала. Я очікувала, що він може приїхати поранений, не цілий — покалічений, — такого я, звісно, не чекала. Після Шторму я йому казала, що, можливо, краще в бригаді попрацювати, в штабі посидіти. А він каже: «Олю, ти що? Щоб я сидів у штабі й був штабним щуром? Що мені, сидіти та дивитися, як вони відхапують сантиметри нашої землі? Я не буду сидіти та чекати, щоб тобі постукали в двері квартири і якісь бойовики сказали, щоб ти звідси вимітався».

У серпні 2014-го Володимира Кияна мобілізували до Львівської десантної бригади. З того часу він перебував у зоні АТО, воював під Луганськом та захищав теплоелектростанцію у Щасті. Ользі залишалося тільки чекати та ходити колами по квартирі. Коли вона дізналася, що вагітна, Володимир взагалі припинив їй казати, які завдання вони отримують та куди їздять. Також чоловік сварив її за перегляд вечірніх новин — «все одно там нічого доброго не скажуть», вважав Володимир.

— Поки працювала (пів терміну вагітності), було більш-менш [нормально], тому що відволікалася і не думала про це. А вже коли перестала працювати, то було дуже тяжко, просто нерви постійні. В основному, всю таку важку та страшну інформацію я дізнавалася або з новин, або десь щось мелькало випадково у Фейсбуці. Я знаю, що він вимінював, власне, [померлих] хлопців; він намагався правдами і неправдами їх забрати. Один раз обмін знімав телеканал 1+1. Це настільки жахливо було — я навіть не уявляю, що він переживав у своїй душі, всередині, коли їздив на зустріч із «ЛНРівцями», із сепаратистам, і забирав у них чорний пакет, просто великий сміттєвий пакет, в якому були рештки наших хлопців. Як виявилося, більшість цих рештків були саме «айдарівцями». Я питала, як він, власне, з ними домовився — їм же вірити не можна. А він казав, що з того боку є старші мужики, які пройшли Афганістан — з ними можна домовлятися. З їхньою допомогою їм вдавалося або приїхати на місце і зібрати якісь рештки, або принаймні домовитися на якийсь обмін.

Ольга пригадує ставлення чоловіка до полону — він не таїв від неї те, що зробить усе, аби не потрапити до рук бойовиків. Дружина Тайфуна каже, що для неї було страшно чути слова Володимира про те, що він себе знищить, якщо буде загроза полону. У військового навіть був «пояс шахіда», як він його називав — жилет-розгрузка, в якій було п’ять-шість гранат.

— Він говорив: «Оля, я офіцер. Мене будуть мучити доти, доки по частинкам не розберуть. Мені не можна живим даватися в полон». Це було дуже страшно чути, але таким було його рішення. Він казав, мало того, що від нього можуть роздобути певну інформацію, то ще привезуть мамі понівечене тіло. Каже: «Хай, краще, нічого не привезуть. Хай привезуть берці, „смертник“ — і все».

У нетривалі відпустки додому Володимир приїздив нечасто — раз на три-чотири місяці. Зокрема, його відпустили і на народження сина у травні 2015-го. Ольга каже, що її чоловік сам захотів бути присутнім на пологах. Спочатку жінка сама підтримувала його у цьому рішенні, однак згодом намагалася відговорити Володимира.

— Але він кричав: «Я хочу перерізати пуповину». — «Ну давай ти постоїш за дверима і прийдеш тоді, коли потрібно буде пуповину перерізати». Але якщо він собі щось вирішив, то з ним тяжко сперечатися — він все ж таки відбув зі мною пологи від самого початку й до кінця. Ми довго перебирали ім'я для сина, хоча перше, яке я йому запропонувала, було Данило. Я його мучила з цього приводу і казала: «У тебе так багато хлопців в підрозділі, у кожного різне ім'я — подумай, поперебирай. Я розумію, що йому було не до того. Зараз я це розумію. Але так до кінця ми й не вирішили, як зватимуть нашого сина. Але коли йому дали на руки нашу дитину, він подивився на нього і сказав: «Ну привіт, будеш ти Данило», — і так залишився у нас Данило.

Однак щоразу у відпустку Володимир Киян приїжджав іншим. Ольга особливо помітила це у травні 2015-го, коли народився син. Чоловік ніби хотів здаватися таким, яким був раніше, пригадує вона:

— Але ти відчуваєш, що він вже не такий: він більш поглиблений у себе, більш пригнічений, більш скритний; не такий веселий, не Тайфун, — коли він весело «вривається», всі сміються, і він дзвінко говорить. Ця війна його змінила. Я не знаю, що саме в ньому змінилося, і говорити про це він не дуже хотів. Можливо, його ставлення до життя і всього іншого змінилося після того, як він почав ховати хлопців. Для нього це було дуже тяжко, і він, приїжджаючи на ротацію, їхав не додому — він їхав до сімей, у кого загинули хлопці, висловлювати свої співчуття. Вони, у свою чергу, теж дуже по-різному відносяться. Хтось радо вітає, сидить, розмовляє і якісь спогади просить розказати, а хтось просто кричить: «Ти, сволота, вижив, а мого чоловіка, — чи сина, — немає, ти його не вберіг!». Для нього, як для командира, це було дуже тяжко. Він дуже хотів після бою біля Металісту, де дуже багато хлопців загинуло, знайти всі їхні рештки, кожного привезти додому і поховати.

Згодом Ольга Киян дізналася від його побратимів, що її чоловік з позивним Тайфун збирався продовжити службу та підписати контракт. Однак Володимир загинув 3 вересня 2015 року, за кілька днів до демобілізації. В той день дружина ніяк не могла до нього додзвонитися — телефон був постійно поза зоною досяжності. Зрештою, вона написала свій номер телефону журналістці Євгенії Цвітанській. Ольга сподівалася, що через те, що у тої більше знайомих та зв’язків серед військових, кореспондент швидше дізнається хоч якусь інформацію про Володимира.

— Десь за годину Женя мені передзвонила. Я кажу: «Женя, що там?». Вона мовчить. Я кажу: «Женя, не мовчи, будь ласка. Кажи, що сталося». Вона просто сказала одну фразу: «Оля, ну ти ж все розумієш». І тоді я все зрозуміла.

За офіційної версією, під час розвідки з бійцями 92-ї бригади Володимир Киян натрапив на «розтяжку» із міною, у наслідок чого загинув. Проте його близькі, зокрема і дружина, не вірить у цю версію, адже в той день Володимир Киян збирався самостійно приїхати на місце загибелі свого друга Андрія Галущенка. Напередодні, 2 вересня, біля Щастя розстріляли машину мобільної групи з боротьби із контрабандою в зоні АТО, внаслідок чого загинули Галущенко та ще один співробітник СБУ. Чому Володимир опинився зовсім в іншому місці з розвідкою 92-ї бригади — залишається таємницею.

— За версією людей, з якими він був, він нібито підійшов до машини, зняв з себе бронежилет та каску і кудись пішов. Щоб ви розуміли, він знаходився за 50 метрів від ворожої території: вони стояли на берегу Сіверського Донця, а через річку — вже територія сепаратистів, там із «зеленки» міг в них «пальнути» хто завгодно. Він, в принципі, не знімав бронежилет та каску, навіть знаходячись на ТЕС у Щасті, забороняв це робити своєму особовому складу. Він дуже всіх за це сварив і змушував ходити в бронежилеті та касках. Повірити в те, що він прийшов до машини, зняв із себе захист і кудись пішов — я в це не вірю. Я знала про Андрія Галущенка, про створення мобільних груп. Стосовно того, що Володя втрутився у це питання: він втрутився тільки тоді, коли загинув Ендрю [Галущенко, — Ред.], тому що хотів вияснити обставини його загибелі. Він це казав ніччю напередодні у переписці з однією людиною — і казав, що він завтра піде і буде це виясняти. Чому люди, з якими він тоді був, говорять, що він був в геть іншому місці? Я не знаю, як це було — крім тих людей, які були з ними, більше свідків не було. Він міг бути, власне, там, де загинув Ендрю (або десь поблизу), і виясняти факти щодо загибелі Ендрю. Але його привезли хлопці на машині в лікарню — ніхто навіть не знає, звідки його привезли. Справжні обставини його загибелі знають лише ті люди, які були разом із ним.

Справою загибелі Володимира Кияна спочатку займалися місцеві слідчі, а згодом — військова прокуратура, яка, на думку Ольги, працювала дуже погано. Наприклад, осколки з тіла військового загубилися; вони не поцікавилися, де одяг Володимира, який був на той момент на ньому; ретельно не перевіряли його планшет, ноутбук, який вона передала слідчим. Зараз справа понад рік перебуває в СБУ, однак Ользі Киян звідти ще навіть ніхто не телефонував, і про перебіг справи вона дізналася випадково.

— Я б кістьми лягла, але не пустила його на війну, знаючи, що він загине. Я не знаю, що б я зробила — лягла б перед поїздом, — але я б його не пустила. Можливо, це неправильно з мого боку — ніхто з нас не знає, що нам написано, коли нам судилося, — але я б його не пустила.

Зараз Ольга виховує їхнього з Володимиром чотирирічного сина Данила. Поки що хлопчик не розпитує, де тато. Він знає, як той виглядає, що його немає вдома і він ніколи не приїжджає. Однак Ольга хотіла б, коли тому виповниться 12−13 років, разом із ним особисто побачитися з усіма тими, хто служив із Володимиром, знав його як волонтер або друг, аби вони розповіли, яким був його батько.

— Одного разу ми читали з ним книжку про космос. Я кажу: «Ось, дивись, ракета! Вона летить далеко-далеко, високо в космос». А він каже: «Мама, а ця ракета летить до тата? Тато ж там, в космосі?». Це для мене був такий шок! Колись, одного разу, я йому сказала, що «тато на небі, він тебе бачить, він тебе любить». Коли він сказав цю фразу, я просто намагалися сховати від нього сльози і кажу: «Так, синочку, тато далеко-далеко в космосі». Він може зупинитися на вулиці і подивитися на пролітаючий літак, який залишив по собі білий слід, і сказати: «Мамо, дивися! Це мій тато летить високо-високо!». Він поки не питає, що трапилося із татом, але колись він поставить мені таке питання. Мені б хотілося дати йому достойну відповідь, щоб він правильно зрозумів, чому його батько туди пішов і за що віддав своє життя.

Ольга Киян каже, що не почуває себе особливою через те, що вона є жінкою героя. Сам Володимир також не любив нагороджень і надлишкової уваги до себе:

— Я просто знаю, що він достойна людина, і через це мене переповнює гордість. Через це я б хотіла, аби Данилко знав, яким він був. Що це для мене емоційно? Краще, звісно, він був би живим героєм, хай би яким приїхав — з психологічними чи фізичними проблемами. Але героїзм — це просто знати, що ти захищаєш; просто бути там і захищати. Я не скажу, що всі, хто буває на сході - герої.  Ви знаєте, що іноді туди їздять за «корочкою» УБД чи ще для чогось.

Власне, чому я завжди погоджуюся на інтерв'ю або розказати історію, щоб написали книжку, — тому що в цих книжках і записах буде жити пам’ять про них, про всіх тих героїв, які віддали своє життя. Отримали вони визнання чи ні, але вони — герої, які пожертвували своїм життям заради миру. І мені б дуже не хотілося, щоб про це забували.

БІЛЬШЕ ПРО ВІДОМИХ ТА ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: війна на сході україни, ато
В тему

Останні матеріали