Люди

Утративши на війні єдиного сина, подружжя всиновило сироту

Утративши на війні єдиного сина, подружжя всиновило сироту

Якби не куля в спину, 28 жовтня Артем Стриженко зустрів би своє 26-річчя. Однак життя бійця обірвалося в 20-ть. І для згорьованих батьків він назавжди залишиться таким, як на останніх прижиттєвих фото, – усміхненим, юним і безмежно любимим.

Де народився, там і загинув…

Артем народився на Луганщині, в місті Сватовому. Майже 14 років тому разом із татом Олегом і мамою Тетяною переїхав до Житомира, однак щоліта гостював на Луганщині в бабусі й дідуся. Натомість у Житомирі закінчив ліцей, вивчився в коледжі бізнесу та права, а, здобувши освіту, пішов на строкову службу.

– Він пробув в армії всього півроку. Нічого нам не сказавши, у квітні 2014-го підписав контракт. І його відправили на передову, – розповідає мама Тетяна Стриженко.

У складі 95-ї аеромобільної бригади Артем вирушив на свою малу батьківщину – Луганщину – захищати її від окупанта.

– Нам Артем не хотів казати правди. Коли я дзвонила і чула у слухавці вибухи, син казав, що то навчання, – пригадує мати. – Вже аж потім ми взнали правду. Але від того не ставало легше. Ми з чоловіком жили від дзвінка до дзвінка. Почуємо дитину, поспілкуємося – легше. А через трохи знову тривога: що ж далі?

Артем Стриженко на передовій
Артем Стриженко на передовій

Під час звільнення Лисичанська Артем брав участь в операції із зачистки території заводу. Забіг у якесь темне приміщення. Не помітив ворога. І…

– Коли в день загибелі сина я поверталася з роботи, мене не покидало передчуття, що дуже скоро Артем уже буде вдома, – пригадує Тетяна. – Я подумала: може, тому, що син обіцяв скоро приїхати у відпустку.

І тривожні передчуття таки справдилися. Спочатку Стриженкам подзвонили й повідомили про загибель Артема. А потім і син повернувся додому: у труні, зі смертельною раною у спині.

Волею долі вийшло так, що де Артем народився, там і зустріла його смерть…

Від болю ніщо не рятувало

У липні 2014-го Стриженки похоронили єдиного сина. Біль від утрати був настільки пекучим, що батьки не знали, як від нього рятуватися. Так, вони приймали нагороди і подяки командування. Так, вони гордилися орденом «За мужність» ІІІ ступеня, яким посмертно нагородили їхнього сина-героя. Так, вони ходили на урочистості, коли в ліцеї, де навчався Артем, відкрили його меморіальну дошку. Той прапор, що майорів над бліндажем сина і який мама знайшла серед його речей, Тетяна подарувала шкільному музею.

Усиновлений братик Артема Сидоренка
Усиновлений братик Артема Сидоренка

– Але від того не ставало легше. Хлопці (бойові побратими Артема) казали, що помстилися за нашого сина. Але цим не повернеш нашої дитини. Ми втратили того, заради кого жили і хто був сенсом нашого життя! – каже Тетяна. – Тож, коли нас, батьків, запевняли, що час лікує, ми переконувалися: ні. Щоразу, коли в новинах ми з чоловіком чули: «Загинув», «Помер від поранень» – наша душевна рана знову починала кровоточити.

Головою ми розуміли, що син загинув, але серце з цим не мирилося. Щодня, почувши якийсь стукіт чи шурхіт за дверима, ми ловили себе на думці: «Може, то Артем?!»

Одне слово, витримати було дуже важко.

Аби заповнити ту порожнечу, на яку перетворилося життя після загибелі сина, Тетяна й Олег хотіли народити дитину. Втім лікарі не втішили.

«Невже ж ніколи я не почую слова «мама»?! – не могла змиритися Тетяна. І саме тоді, через три роки після похорону Артема, вона з чоловіком дізналися про маленького хлопчика Микиту, в якого недавно померла мама і якому соціальні працівники підшуковують сиротинець.

«Ось що може нас урятувати – всиновлення», – вирішили Стриженки.

Батько Артема Стриженка з новим сином
Батько Артема Стриженка з новим сином

«Я не знаю, що мені з ним робити»

Коли Тетяна й Олег побачили маленького Микиту, в серці відразу щось ворухнулося. Подружжя лише другий раз приїхало в гості до хлопчика, як він став називати Тетяну й Олега «мамою» і «татом». І серця вже не молодого подружжя розтанули.

– Нам навіть важко уявити, в яких жахливих умовах жила ця дитина, – розповідає Тетяна. – Хлопчик поняття не мав, що таке котлети. Їсти просив тільки кашу та хліб. У чотири рочки Микита не вмів нормально розмовляти. Що вже казати про якісь елементарні, як для його віку, знання.

Та й із поведінкою в Микити було не завжди гладко. Часом він поводився настільки неадекватно, що Тетяна телефонувала до чоловіка-далекобійника і плакала: «Я не знаю, що мені з ним робити».

Душевний порятунок

Але зараз усе найважче позаду. Психологи допомогли батькам у стосунках із прийомним сином. Микита зустрів із новими мамою і татом своє 5-річчя. Про минуле життя майже нічого не згадує. Разом із люблячими батьками ходить на могилу до свого старшого брата, Артема, і знає: він захищав нашу землю, зараз живе в небі на зірочці і навіть звідти всіх оберігає.

Колись Тетяна Стриженко розповість Микиті, що в нього є ще одна мама і що вона теж живе в небі на зірочці. Але це буде потім. А зараз ці троє людей із важким минулим радіють, що доля їх таки поєднала. Подружжя Стриженків урятувало маленького сироту від життя в інтернаті. А маленький Микита став для Тетяни й Олега тим, для кого варто жити.

Оксана Бубенщикова

Читайте також
Все про: усиновлення, учасник ато, смерть
В тему

Останні матеріали