Ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС – про трагедію тисяч українських родин і правду, які навіть розголошувати заборонялося.
Доля у Степана Ткачука випала така, що він устиг закусити і гіркого післявоєнного хліба, і смертоносного чорнобильського.
Народжений 1946-го, Степан знав, що воно таке: мріяти про цукор-рафінад і у школі писати не в зошиті, а на клаптиках старих газет. Адже батько хоча працював держслужбовцем, а мама – колгоспницею, втім вони були переселенцями з Люблінщини (нині – територія Польщі), а відтак – мусили всі свої нехитрі статки наживати, як мовиться, з нуля. Навіть аби на Волині оселитися, а не в степах Миколаївщини, батько віддав цілу корову відкупного начальнику залізничної станції. Не дивно, що маленький Степанко, коли підростав, понад усе мріяв стати військовим, своє рішення пояснюючи просто: «…Бо там чоботи дають і нову форму!».
Ще студентом встановив нормативи майстра спорту СРСР
Та реалії внесли свої корективи. Прудкий до фізкультури хлопчина легко опановував лижі, футбол, легку та важку атлетику. Міг би хорошу спортивну кар’єру зробити. Та бачачи, як важко батькам, вирішив після дев’ятого класу піти на роботу. Із 15 літ він поєднував навчання у вечірній школі Луцька та працю в пожежній охороні міста. За те потім така працьовитість допомогла без проблем вступити до Львівського пожежного училища, успішно його завершити, а потім і роботу за спеціальністю отримати.
– Як і кожен вогнеборець, я пробував себе у пожежно-прикладному спорті. Вже на другому курсі мав звання кандидата в майстри спорту. А по закінченні училища виконав норматив майстра спорту Радянського Союзу! – розповідає за себе Степан Васильович. – Щоб ви уявили: я, вдягнутий у металеву каску, брезентовий костюм і гумові чоботи, за 21 секунду долав стометрову дистанцію, а підйом драбиною на четвертий поверх здійснював за 18 секунд.
Це відкрило для перспективного студента шляхи на викладацьку роботу у Львові, Києві, Донецьку, Харкові, навіть Москві! Але… Степан вибрав не кар’єру, а можливість жити поруч із батьками.
– За час роботи пожежником я горджуся, що брав участь у гасінні пожеж у Луцьку пивзаводу та підприємства з виготовлення пічок, володимир-волинського млина, на Маневиччині – корівника, де ми врятували близько 700 голів великої рогатої худоби, – перелічує Степан Ткачук. – Лучани та гості міста, може, пам’ятають гастроном на колишній вулиці Радянській? Так-от там зайнявся дах, і ми зуміли врятувати від вогняної пастки дві родини. Коли горів автозавод, де виготовляли всім відомі машини «Волинянки», ми теж ризикували, але не допустили загибелі працівників.
Сказано: «В Чорнобиль!» – і наказ обговоренню не підлягає
За вміння працювати з людьми і хист господарювати Степана Ткачука запримітило начальство з правоохоронних органів. І так чоловік змінив сферу роботи, на усі п’ять років обійнявши посаду начальника відділення матеріально-технічного постачання тюремної системи області, а потім – і господарського відділу обласного управління внутрішніх справ.
– Мені тоді було майже 40 років. Молодий здоровий чоловік. Майстер спорту. Здавалося, всі горизонти відкриті, – пригадує герой нашої публікації.
Однак точкою неповернення стає квітень 1986 року…
– Через декілька днів після аварії на ЧАЕС мене викликає начальник обласного управління міліції і попереджає: «Нікуди не виїжджати. По внутрішньому радіо попередити працівників, щоб не відчиняли вікон». Оце й усе, що нам належало знати про найстрашніше екологічне лихо в історії людства, – продовжує Степан Васильович. – А розпитувати «чому?» і «для чого?» було в начальства не прийнято. Як то кажуть: наказ обговоренню не підлягає.
Звісно, каже наш оповідач, правоохоронці висували різні версії причин надзвичайної ситуації: «А може – війна?! Може – атомну бомбу хто кинув?» Але про те, що «мирний» атом може завдати не меншої біди, ніж бомбардування Хіросіми, ніхто навіть гадки не мав.
– Першого травня ми вже знали, що стався вибух на атомній станції. Однак застережень чи попереджень із Москви та Києва – жодних. Усі дружно на першотравневу демонстрацію виходили, горілку пили і закушували – все, як годиться, – жартує оповідач. – А потім – виклик до заступника міністра й запитання «У Чорнобиль поїдеш?» І сказати «ні» означало автоматичне звільнення з внутрішніх органів.
«Хіба є різниця, від чого померти: від радіації чи від голоду?»
Ось так, за місяць після смертоносного вибуху, 26 травня 1986 року Степан Ткачук опиняється в зоні ураження, де виконує функції начальника оперативної служби тилового забезпечення Міністерства внутрішніх справ.
– У мене в підпорядкуванні було до п’яти тисяч особового складу МВС. У наші завдання входило «оцепити» всю територію ураження (тобто величезну ділянку, яка зазнала найбільшого опромінення), стежити за порядком та не допускати мародерства. Адже кинуті підприємства та цінні речі евакуйованих жителів просочилися такою дозою радіації, що коли б мародери їх вивезли поза небезпечну зону, ці речі все одно становили б смертельну загрозу всім, хто перебував біля них, – пояснює оповідач.
У той час Степан Ткачук ставився до роботи в чорнобильській зоні, як до буднів: організовував роботу людей, забезпечував транспортом, одягом та харчуванням. Але до цих пір із пам’яті не стерлися історії людських бід, коли під час евакуації маму з дітьми вивозили в один напрям, а її чоловіка – геть в інший. Сльози, крик, дитячий лемент. І потім люди місяцями, а то й роками шукали одне одного (бо ж ні телефонів, ні тим паче – Інтернету).
– За місяць роботи в зоні ураження люди не витримували психологічної напруги, спеки, виснажливої роботи, і все це на фоні радіації, що зашкалювала. Двоє моїх підлеглих там же, на місці, померли. То можете уявити, скількох немає зараз, за 31 рік після отримання жахливих доз опромінення, – не стримує Степан Васильович скупу чоловічу сльозу. – Було таке, що об’їжджаю величезну територію з лісів, покинутих сіл, закинутих підприємств. Де майорить прапор – значить наші, міліцейські патрулюють. Під’їжджаю, розпитую: «Як ви тут, хлопці? Чи в чомусь нуждаєтеся?» А вони: «Та якось самі собі раду даємо: картоплі накопали, риби наловили. А що заражена – то хіба є різниця, від чого померти: від радіації чи від голоду?».
Оскільки жителі сіл змушені були кидати домашню живність напризволяще, то перший період після евакуації в покинутих селах ревла худоби, пищали від голоду свині, гинули собаки, яких господарі не встигли відпустити з прив’язі. Аби вирішити проблему із тваринами, з міліціонерів було сформовано карантинну службу, завданням якої було здійснювати відстріл свійських тварин, а потім і диких.
– Досі важко згадувати, як чимало людей похилого віку зі слізьми на очах просили: «Залиште нас, синочки. Ми весь свій вік на цій землі прожили і тут хочемо, аби нас похоронили», – пригадує Степан Васильович.
«Із таким набором болячок ти довго не протягнеш…»
Усього місяць перебування в зоні відчуження – а як змінилося життя Степана Ткачука. До психологічних травм зразу ж стали додаватися все нові й нові проблеми зі здоров’ям. Першим діагнозом, який встановили у Степана Ткачука відразу після повернення з Чорнобиля, стала вегето-судинна дистонія (хоча перед поїздкою чоловік був абсолютно здоровим). Із кожним роком записів у медичній картці все додавалося. Через трохи став стрімко падати зір. Один із лікарів навіть не приховував: «З таким набором болячок ти довго не протягнеш…» І в 1992-му Степан Васильович сам збагнув: настільки втратив здоров’я, що у віці 42 роки змушений іти на пенсію.
– Колись соромно було сказати, але зараз – уже по-іншому сприймаючи аварію на ЧАЕС, зізнаюся: не в мене одного серед тих, яких кинули в пекло Чорнобиля, закрадалася думка скинути із себе мундир і полями-лісами втекти із зони ураження. Та потім думаєш: «І куди – додому? А що про мене скаже дружина? Який приклад синові подам? Як гляну в очі товаришам по службі?» Подумаєш отак і, взявши волю в кулак та випивши стакан горілки (щоб менше радіація брала), працюєш далі…– пригадує наш оповідач.
І хоча здоров’я Степан Ткачук втратив, ставши інвалідом ІІ групи, але не втратив головного – шани від людей. Син тепер продовжує справу батька – працює в управлінні МВС України. А сам Степан Васильович очолює Асоціацію «Чорнобиль органів і військ МВС України».
Хоча сили, зізнається, вже не ті, втім чоловік згуртував у громадській організації таких же, як сам, правоохоронців-ліквідаторів. Скрушно зітхає, що з кожним роком для чорнобильців уваги та підтримки меншає. Але гріє душу думка про те, що свій обов’язок перед людьми й державою вони – ветерани правоохоронних органів – виконали з гідністю!
БІЛЬШЕ ПРО ВІДОМИХ ТА ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
